По мірі наближення парламентської камп анії-2002 нинішній стан української багатопартійності дедалі більше зміщується до епіцентру політичних дискусій. Очевидно, тут зав’язані інтереси і лідерів партійного ринку, і центральної владної тріади (парламент — Кабмін — адміністрація Президента) і безпосередніх розпорядників адміністративного ресурсу — губернаторів. Останні, вже цілком «нагулявши» політичну вагу, дедалі активніше вимагають, з одного боку, формалізації свого впливу, а з іншого — гарантій від коливань партійного клімату в Києві. Скоріше всього, в найближчому майбутньому перші сюжетні лінії цієї теми висвітяться в боротьбі навколо створення коаліцій-2002 та різних правових і політико-технологічних формувань майбутнього парламенту. «День», публікуючи два погляди на дану проблему, збирається продовжити полеміку з цього приводу.
Михайло ПОГРЕБИНСЬКИЙ, директор Київського центру політичних досліджень і конфліктології
З старанністю, що заслуговує кращого застосування, Голови обласних адміністрацій (в просторіччі — «губернатори областей») взялися опановувати крісло голови обласної ради. П’ять (або вже шість?) облрад: Львівську, Донецьку, Одеську, Миколаївську, Черкаську і, здається, вже Херсонську очолюють губернатори. Поганий приклад заразливий, а гарний — заразливий подвійно. Особливо, якщо прокуратура вдає, що не читала Конституцію України, де недвозначно заборонено поєднання цих посад.
Для того, щоб поставити цю модну пошесть в поточний політичний контекст, нагадаємо, що губернатори не мають наміру обмежувати себе двома кріслами. Вони активно готуються оволодіти ще одним — третім — кріслом сенатора у верхній палаті парламенту. Головний (на їх думку — вбивчий) аргумент, який вони використовують у цій боротьбі за третє крісло — необхідність захисту «регіональних інтересів». Але, дозвольте спитати, які такі регіональні інтереси вони мають намір захищати, зібравшись всі разом у сенаті? Спільним регіональним інтересом є — по визначенню — інтерес державний, захищати який покликані органи державної влади в центрі та їх представники на місцях.
Очевидно, що їм дуже хочеться взяти участь у поділі бюджету й в призначенні Генерального прокурора. Право розподіляти трансферти з центру вниз — в міста і райони області — поки що їм вдалося відстояти, а через рік, того дивися — відберуть! Як, скажіть на милість, управляти «васалами», якщо у тебе відберуть право за рахунок бюджету заохочувати «правильних» і карати «неслухняних»?
А тут ще якісь партії під ногами плутаються! Мер «підлеглого» тобі міста — член впливової партії N. Ну що ти з ним зробиш — у нього партійний «дах» у Києві, його так просто «не вишикуєш». Що ж роблять Голови обладміністрацій? Вони всі разом (!) підписують колективний лист Президенту з проханням заборонити партійність своїх «підлеглих» (уявіть, що пішло б за подібним листом голів виконкомів в ЦК отак років 15 тому, коли дійсно «департизація» була б прогресивним кроком, адже тоді була одна партія, яка і керувала і контролювала себе).
Характерно, що, підписуючи колективний лист з проханням про департизацію сьогодні, губернатори абсолютно не збентежені тим фактом, що право бути членом партії гарантовано всім громадянам країни Конституцією. Ось вам і спільний інтерес губернаторів — раз і назавжди покінчити з будь-якою тінню неслухняності у ввірених їхнім турботам територіях! А заодно позбутися спроб організованого суспільного контролю своєї діяльності.
А боротися, між іншим, є за що. Сьогодні через обласні центри проходить основний потік фінансових ресурсів країни, і левову їх частку контролюють губернатори. Оволодівши кріслом голови обласної ради, вони повністю позбуваються контролю «знизу» над їх витрачанням. А після того, як вони сядуть й у крісло сенатора, губернатори отримають можливість не тільки відкоректувати на свою користь частку державних фінансових ресурсів, але і позбудуться можливого контролю «зверху», призначаючи бажаного собі Генерального прокурора. І тоді будь-які спроби Києва «навести порядок», закріпити «вертикаль влади» закінчаться повною невдачею.
І ще одне. Встановлення єдиних правил гри на ринку і гарантування державою жорсткого порядку дотримання цих правил (законів), є сьогодні ледве чи не головною задачею держкерівництва, без розв’язання якої ми ніколи не виберемося з перманентної кризи. У цих обставинах посилення губернаторів — особливо небезпечна річ, здатна привести в глухий кут і почату адміністративну і мляво поточну економічну реформи.
Природним підсумком такого розвитку стане фрагментація економічного простору країни на 27 ізольованих один від одного Вільних (для близьких губернатору бізнес-груп) Економічних Зон. Причому в кожній з них повний контроль над виконавчою, законодавчою, а також судовою владою виявиться в одних губернаторських руках. Приїхали!
Один з основоположних принципів організації влади в правовій демократичній державі — принцип розділення влади. Суспільство зацікавлене в тому, щоб влада не зосереджувалась в одних руках, щоб на кожну владу можна було знайти хоч якусь управу.
Тому нинішні дії й пропозиції губернаторів з поєднання посад, розширення своїх владних функцій, збільшення ступеня залежності від них керівників нижнього рівня являють собою небезпечну тенденцію. По суті вони руйнують основи демократичної державності. А з точки зору формальної — поєднання посад суперечить як духу Конституції, який вимагає розділення влади, так і її букві — яка прямо забороняє поєднання посад голови адміністрації і голови облради.
Дозволю собі невеликий відступ від теми. Я ніяк не можу звикнути до коментарів деяких моїх колег-політологів, що оцінюють нашу політичну реальність як рух у бік авторитаризму або навіть поліцейської держави. Так і хочеться сказати: так Бог з Вами, добродії, тобто товариші! Якби ми рухалися в цю сторону… було б, ой, як не погано.
Не поспішайте зараховувати мене в «гурток любителів Піночета». Дочитайте, будь ласка, до кінця.
Боюся, що наші вчені-політологи розуміють «авторитаризм» як похідне від «авторитарний стиль керівництва» (пригадуєте КПССовський жаргон?), а до поліцейських ставляться погано з визначення. Насправді, авторитаризм — одна з форм правової держави. Як, проте, і термін «поліцейська держава» аж ніяк не передбачає торжества свавілля, навпаки, швидше — жорстке наслідування встановленого порядку (закону) і невідворотність покарання за відступ від нього.
По моєму глибокому переконанню, для переважної більшості жителів нашої країни рух до будь- якої з цивілізованих форм правової держави був би благом, навіть, якщо це було б рухом у бік авторитаризму. На жаль, правовий нігілізм залишається найхарактернішою рисою нашого життя на всіх її рівнях. Але чого можна чекати від пересічного громадянина, якщо керівники регіонів прилюдно ігнорують Основний Закон?
