— Чи згодні ви з тим, що результати студентського протесту могли бути вагомiшими?
— Постанова Верховної Ради від 17 жовтня 1990 року, в якій було рішення провести референдум про довіру парламенту ще УРСР, а перед тим прийняти закони про референдум, про політичні партії, про вибори на пропорційній, партійній основі, прийнята 314-ма голосами. Нездатність втілити цю постанову у життя була тоді нашим втраченим шансом. Зараз ми розуміємо, що в разі виконання тої постанови Україна, можливо, пішла б іншим шляхом і у нас би були сьогодні зовсім інші проблеми. Такі, які мають Польща, Угорщина, Чехія, країни Балтії. Тоді у опозиції не вистачило політичної волі, вміння і бажання ризикувати своїм майбутнім заради майбутнього країни.
— Саме тоді і визначились протиріччя у націонал-демократичному таборі, одним iз яких було протиріччя між молодими політиками і старшим поколінням. Минуло десять років, а становище не змінилося.
— На жаль, не відбулося системного приходу політиків мого покоління до структур влади, які приймають рішення. Окремі винятки лише підтверджують цей факт. Окремі учасники студентської революції 1990 року стали депутатами рад різних рівнів, підприємцями, видавцями, але говорити про них, як про консолідовану силу, на жаль, не доводиться. Хвороби, притаманні старшому поколінню націонал-демократів, притаманні і молодим політикам не в меншій, а може і в більшій мірі.
— Тоді, на початку дев’яностих, коли одна частина молоді брала участь у акціях протесту, вимагала революційних змін у суспільстві, інша не менша частина молодих людей змогла на основі власності колишнього комсомолу створити вдалі комерційні структури і отримати ресурси, які дозволяють сьогодні впливати на політику держави. Борці так і залишились борцями, не отримавши засобів для продовження своєї боротьби. Засоби опинились в інших руках.
— У дев’яностому році одні студенти вивчали англійську мову, а інші в цей час бігали по барикадах. Безперечно, що потрібно було і те, і інше, однак достатньо успішно зробити все одночасно мало кому тоді вдалося. Ті, хто, образно кажучи, вчив англійську, досягли успіху у бізнесі і потім прийшли у політику. Поки одні вимагали націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ, інші це зробили, звісно, на свою користь. На відміну від націонал-демократів, у яких переважають констатації і декларації і майже немає реалізації, політики, що прийшли з бізнесу, сильні саме в реалізації своїх ідей і задумів. Новостворені партії, які зараз прийнято називати олігархічними, набагато краще втілюють в життя конкретні задуми.
— Чи не означає це, що так звані ідейні партії поступово втратять свій вплив, або змушені будуть сильніше залежати від тих, хто може допомогти фінансово?
— На мою думку, вже не існує суто ідейних партій. Ті, хто не мають ресурсів, не можуть донести свої ідеї до широких верств населення і поступово перетворюються на політичні клуби. Водночас партії, які ці ресурси мають, шукають привабливі ідеї, які б привернули до них виборців. Ці два процеси взаємно перетнулися і на наступних парламентських виборах пересічному виборцю буде важко відрізнити корпоративні інтереси від світоглядної ідеї.
— Український народний рух підтримує партію «Батьківщина», що якраз і є змішуванням корпоративних та світоглядних підходів до політики. Приваблива, на перший погляд, ідея заручитися певними ресурсами підняття свого авторитету може остаточно поховати Рух Костенко. Чи не гадаєте ви, що відомий принцип «бензин ваш — ідеї наші» остаточно підірве довіру виборця до того Руху, з якого вийшла партія УНР і завдасть удару по всьому націонал-демократичному табору?
— Я є принциповим прихильником іншого підходу. Бачу необхідність створення якщо не блоку, то хоча б передвиборчої коаліції чотирьох найбільших націонал-демократичних партій, якими є обидва Рухи, партія «Реформи і порядок» і Конгрес українських націоналістів. Це партії з практично однаковими світоглядними засадами. Такий блок або коаліція відповідає інтересам національно зорієнтованого електорату.
— Поки що дуже важко уявити реальне втілення подібного сценарію. Але якщо він справді здійсниться, хто буде лідером? При всій повазі до керівників названих вами партій, навряд чи хтось із них є тим харизматичним лідером, якого потребує згаданий національно зорієнтований електорат. Відсутність же яскравого лідера значно погіршує шанси на виборах. Чи може поряд із відомими вже політиками з’явитись нова чи відносно нова постать молодого лідера із вашого покоління?
— На час політичної коаліції роль лідерів цілком можуть виконувати нинішні керівники партій. Аби тільки співпали їхні інтереси. Якщо буде утворено коаліцію, всі існуючі політичні зірки знайдуть в ній належне місце. Щодо нових політичних зірок, то їх народжує революція, яка і була, наприклад, на початку 90-х років. Тепер же революції немає, а є складна конфігурація політичних інтересів різних сил у суспільстві і у владі. У таких умовах шансів спалахнути для молодої політичної зірки немає. Хіба що її зроблять. Це вже інший підхід. Якщо зроблять, то спалахнути може багато хто. У нас достатньо талановитих людей. Вважаю, що лідерами є і Юрій Костенко, і Віктор Пинзеник, які мають для цього достатній потенціал. Але «робити лідерів» слід вже сьогодні. Безпосередньо перед виборами буде вже пізно.
— Названі вами політики можуть претендувати на лідерство серед правих сил. Стати лідерами загальнонаціонального масштабу їм не дасть обмежений відсоток виборців, які голосуватимуть за націонал-демократів. Чи не слід в такому разі піти на об’єднання з центристами і правоцентристами, яке б дало можливість здобути переконливу перемогу на майбутніх парламентських виборах?
— Я маю сумніви в тому, що подібна феноменальна конфігурація може мати місце найближчим часом. Але не виключено, що будуть знайдені якісь точки дотику заради реформ між правими і центристами.
— Кажуть, що поганий той вояк, який не прагне стати генералом. Якщо молоді лідери націонал-демократичного спрямування обмежаться правим електоратом, вони заздалегідь будуть приречені постійно бути на почесних, але на других і третіх ролях, на яких є зараз їхні старші колеги. Молоді ж притаманний максималізм. Президентські вибори показали, що народ неохоче голосує за тих, хто не має шансів на остаточну перемогу. Принизливо низький відсоток голосів, отриманих на цих виборах кандидатами від обох рухів, це підтверджує. Рухівця безперечно не оберуть президентом у найближчі роки. За що ж тоді боротися молодим націонал-демократам?
— Безперечно, нинішня молодь любить успіх. У цьому є величезна проблема націонал- демократів. Дошкульні поразки на виборах останнього часу поставили нелегкий вибір як перед партійними активістами, так і перед виборцями, які голосували або збиралися голосувати за праві партії. Суперскладною проблемою є поєднання наших засадничих принципів, які зовсім не є застарілими, з новими підходами, якi полягають у тому, що не можна починати політичну кампанію, знаючи, що ти її програєш або не доведеш до кінця. Повинна бути переможна, оптимістична перспектива.
— Таку перспективу торік намагалися отримати лідери партії «Реформи і порядок», запропонувавши Віктору Ющенку виставити свою кандидатуру на президентських виборах. Тобто партія спробувала поєднати свій досить обмежений авторитет із загальнонаціональним ім’ям, яке безперечно є у нинішнього прем’єра. Чи не є це прикладом нових підходів, про які ви говорили? Відомо, що ведуться розмови про те, що саме Ющенко може очолити передвиборний блок національно- демократичних сил. Тим більше, що політику нинішнього Кабміну беззастережно підтримує УНР Костенка.
— Скільки б ми не говорили на цю тему, все це залишиться розмовами. Все залежить особисто від Віктора Ющенка, від його позиції з цього питання. Оскільки цієї позиції немає і бути не може, говорити про конкретні можливості занадто рано. Це все поки на рівні почуттів і не більше.
— Якщо повернутися до молоді, то що може сьогодні зробити молодь такою ж політично активною, як і на початку 90-х?
— Тоді була інша молодь. Нинішнє покоління не менш політично активне, що показали останні вибори. Просто змінилася поведінка молодих людей, вони більше уваги приділяють своїм, молодіжним проблемам, які є і були завжди. Я не бачу нічого поганого в тому, що проводяться політичні акції у вигляді фестивалів і концертів — це прямий шлях до широкої молодіжної аудиторії, так само як і спорт, інші видовища, відпочинок, дозвілля. Масові заходи минулорічної виборчої кампанії політизували молодь, зробили політику цікавою для тих, хто нею взагалі не переймався. У нас є досить молодіжних політичних і громадських структур, які мають великий потенціал. Сьогодні, у міжвиборчий період, він не дуже помітний, але за активність молоді на наступних виборах можна не турбуватися. Сьогодні молодих цікавить освіта, бізнес, можливість досягти успіху. Коли ця можливість з’явиться у політиці, ми матимемо більш ніж достатню кількість молодих активістів, які не будуть такими, якими були ми десять років тому, але вони будуть.
— Чи пов’язані вони із численними «молодіжними» парламентами, які із задоволенням граються у політику?
— Заграватися, гадаю, не варто. Чим раніше молоді люди перейдуть від досить комфортної гри у політику до справжнього жорсткого політичного життя, тим більше вони матимуть перспектив.
— Повертаючись до покоління, яке здійснювало «студентську революцію», чи можете ви назвати людей того покоління, які повністю реалізувалися, які можуть вже сьогодні претендувати на перші ролі в політиці?
— Майже кожен із тих людей є сьогодні достатньо досвідченим і достатньо фахово спроможним у обраній ним сфері діяльності. Можна вже говорити про феномен окремих людей, але не можна поки говорити про феномен покоління. Якби знову об’єднати наш потенціал заради спільної високої мети… Не думаю, що це вже неможливо.