П’ятиметровий пам’ятник «степовому Колумбу», який відкрив залізну руду Криворіжжя і доклав чимало зусиль для розвитку вітчизняної металургії, буде встановлено у сквері, неподалік від будівлі мерії, в дні святкування 225-річчя Дніпропетровська в травні 2001 року.
Історичною реабілітацією О. М. Поля можна вважати і той факт, що нинішній учбовий рік в школах міста розпочався з уроку, присвяченого заслугам видатного земляка, завдяки якому Дніпропетровщина перетворилася на індустріальне серце України. Про заслуги ці варто сказати особливо.
Народився Олександр Миколайович Поль 20 серпня 1832 року в селі Малоолександрівка під Верхньодніпровськом, в сім’ї поміщика. Він вів свій рід по чоловічій лінії від кардинала Поля, який жив в Лондоні, але втік звідти, коли в Англії за короля Генріха VII почався кривавий терор. Нащадок кардинала Іван Поль був вже шведським підданим і професійним військовим. За часів царювання Катерини II він поступив на службу до російської армії і відзначився у війні проти турок, за що й отримав чин майора і 1500 десятин землі біля ріки Мокра Сура на Катеринославщині.
Його молодший син Микола брав участь у Вітчизняній війні 1812 року і походах російської армії до Німеччини та Франції. Звільнившись зі служби, він одружився з дочкою поміщика Ганною Полетикою — онукою українського гетьмана Павла Полуботка. Від цього шлюбу й народився майбутній Почесний громадянин міста Катеринослава, нинішнього Дніпропетровська.
Не дивно, що, будучи нащадком гетьмана, Олександр Поль ще в дитинстві зацікавився запорізькою старовиною і степовим краєм. А повернувшись на батьківщину після навчання на юридичному факультеті Дерптського університету (нині м. Тарту, Естонія), він у вільний час пішки подорожував Катеринославською губернією, оглядав місцеві визначні пам’ятки — кургани, городища, урочища і збирав фольклорний матеріал по українських хуторах. В одне з таких «ходінь», у 1866 році, Поль дістався Дубової балки біля невеликого селища Кривий Ріг. Оглядаючи місцевість як аматор- археолог, він несподівано натрапив на оголення залізняку.
Варто відзначити, що про корисні копалини в цьому районі, в тому числі й про руду, докладали ще першому губернатору Катеринослава — князеві Потьомкіну, однак для їх дослідження та розробки не було зроблено ані кроку. Але ж Поль, як людина з різнобічною освітою, відразу оцінив, яке значення може мати його відкриття для всього краю. Для того, щоб визначити якість руди і об’єм покладів, він запросив німецького професора Штріпельмана, пообіцявши йому платню 1000 франків на місяць. Маститий фахівець запевнив Поля, що той відкрив величезні багатства.
Олександру Миколайовичу не склало особливих труднощів взяти у довгострокову оренду околиці Дубової балки — тутешні землі селяни цілком справедливо вважали непридатними до землеробства. Набагато важче було налагодити саме видобуток руди, бо це вимагало великих грошей. Провінційні буржуа навіть чути не хотіли про такий фантастичний прожект. І тоді Поль, як пророк, не визнаний в своїй Вітчизні, звернувся по допомогу за кордон. Але і там довелося довго клопотатися — тільки через 15 років (!) ідеєю зацікавилися в Парижі, де було створене «Акціонерне товариство залізняку Кривого Рогу». Воно почало свою діяльність видобуванням руди для заводу Юза в Донбасі, а потім, у все зростаючих масштабах, і для всього краю.
Але слідом виникла нова проблема — для промислової розробки залізняку Кривого Рога були потрібні великі запаси кам’яного вугілля. Вугілля в той час вже добувалося в Донбасі. Однак для його доставки до Кривого Рогу потрібна була залізниця. Вирішуючи цю «надзадачу», Поль протягом багатьох років писав прохання і їздив до Петербурга, переконуючи у вигідності проекту як для краю, так і для імперії загалом. Ця наполегливість створила йому серед чиновників славу майже божевільного або маніяка, а місцевий справник на запит з Петербурга дав відповідь, що Олександр Поль «дещо ненормальна людина»!
Проте за підтримки катеринославського земства, проект будівництва дороги був затверджений, а в травні 1884 року залізницю з Донбасу до Кривого Рогу та міст через Дніпро в Катеринославі було введено до експлуатації.
Цей історичний момент і став другим народженням Катеринослава — майбутнього Дніпропетровська, який за короткий час перетворився зi степової глушини, куди вiдправляли у заслання опальних поетів, в найбільший індустріальний центр не тільки України, але й усієї Російської імперії.
Вже через три роки відбувся пуск першої домни на Брянському заводі — нинішній «Петрівці», а згодом металургійні підприємства, як гриби після дощу, почали рости на обох берегах Дніпра, в Каменському (Дніпродзержинську) і Кривому Розі.
Про темпи «промислової революції» можна судити зi зростання населення в Катеринославі — за 25 років після пуску залізниці воно збільшилося в шість разів, до 180 тис. чоловік. У сім разів зріс міський бюджет, і вже в 90-х роках в місті, куди рушили європейські інвестори, випереджаючи столиці, з’явилися електричне вуличне освітлення, трамвай, телефон, автомобілі та багато інших атрибутів сучасної цивілізації.
Проте значний список заслуг Олександра Поля аж ніяк не вичерпується його підприємницькою діяльністю. Друга половина ХIХ століття в Російській імперії — час реформ та підйому громадського життя. А тому як депутат від Катеринославської губернії Олександр Поль брав активну участь у доробці селянської реформи 1861 року, був гласним губернського земства від свого повіту, обирався почесним мировим суддею Верхньодніпровського округу. До 1872 року Олександр Миколайович був членом губернської училищної ради, а з 1883-го — почесним опікуном 1-го Катеринославського реального училища, якому подарував прекрасну колекцію мінералів Кривого Рога.
Протягом усього життя О.Поль не втрачав інтересу і до історії рідного краю, його археології і етнографії. Задля колекціонування предметів старовини, рукописів, рідкісних монет і творів мистецтва він не жалкував ані часу, ані коштів. Рік у рік О.Поль робив експедиції й археологічні розкопки в різних місцях губернії.
І зрештою, виявився володарем величезної колекції, що нараховувала до 6 тис. експонатів, вартість якої фахівці визначили у 200 тис. рублів сріблом. Незадовго до смерті, потребуючи грошей, він хотів продати свою колекцію до одного з музеїв Росії. Про це дізналися в Англії і запропонували йому за всю колекцію старовини, крім запорізького відділу, чималеньку суму. Однак О.Поль, керуючись патріотичними міркуваннями, утримався від продажу. Пізніше вся ця колекція була передана вдовою Олександра Миколайовича місту Катеринославу і, по суті, стала основою для створення місцевого історичного музею. У 1902 році йому було присвоєне ім’я О.М.Поля.
Заслуги видатного земляка сучасники оцінили ще за життя Олександра Миколайовича — 9 травня 1887 року він був обраний першим Почесним громадянином Катеринослава, а його ім’я увічнили мармуровою дошкою в залі міської думи. У 1889 році дворянські збори вирішили назвати один із залів Потьомкінського палацу Польовським, там повісили написаний олiйними фарбами портрет. У двох учбових закладах — Петербурзькому гірничому інституті й першому Катеринославському реальному училищі (нині Національна гірнича академія України) — заснували іменні Польовські стипендії. Обговорювалося й питання про встановлення прижиттєвого пам’ятника. Втім, монумент «степовому Колумбу» на початку століття поставили в Кривому Розі, але перед I Світовою війною місцеві «мисливці за кольоровими металами» (і тоді процвітав цей вид промислу!) вкрали бронзове погруддя.
Помер Олександр Поль раптово, 26 липня 1890 року на 58-му році життя, і був похований у склепі церкви Святого Лазаря на території міського Севастопольського кладовища. Після революції його справи і заслуги почали умисно замовчувати. Виною тому, як можна припустити, були дворянське походження й підприємницька діяльність. Ім’я «класового ворога» потихеньку стирали з карти міста, перейменувавши історичний музей на честь академіка Яворницького, на вулицю Поля — на вулицю Юліуса Фучика.
В роки перебудови, очевидно, не бажаючи ображати пам’ять чеського антифашиста, власті пішли на компроміс і назвали ім’ям Поля крихітний провулок з декількох будинків. Але про це навряд чи знає більшість городян. Ще більш неприваблива історія трапилася з могилою Почесного громадянина. У 1954 році Севастопольське кладовище перетворили на парк. Церкву Святого Лазаря знесли. А могили зрівняли бульдозером. На місці храму Божого обладнали храм культури — місцевий кінотеатр, а по сусідству — на колишньому православному кладовищі — танцмайданчик та пивну, які місцеві жителi називали «Сиваш».
Про могилу Олександра Поля пригадали зовсім недавно. Чотири роки тому влада міста люб’язно надала це місце під будівництво... духовно-просвітницького центру однієї з протестантських церков. Під час риття котловану були потривожені останки захисників Севастополя, які померли в тилових шпиталях Катеринослава півтора століття тому. Під ківш екскаватора потрапив і невідомий склеп, в якому покоївся прах високопосадового чиновника або генерала. Про це свідчили багате оздоблення труни і залишки мундира, в зв’язку з чим виникла підозра, що склеп належить Олександру Полю, похованому в розшитій лівреї. Череп покійного працівники Історичного музею відправили на ідентифікацію, але результати експертизи припущення не підтвердили.
Втім, ця історія, вочевидь, не пройшла безслідно. Про Олександра Поле почала писати преса, а громадськість заговорила про те, що настав час розставити всі крапки над «і» в історії міста і краю. Принаймні в Кривому Розі кілька років тому вже відновили погруддя першовідкривачеві залізняку. Тепер, судячи з всього, черга за Дніпропетровськом.
Як повідомила начальник міського управління культури Валентина Бойко, про пам’ятник Олександру Полю місцева влада думала ніби вже давно. Ще два роки тому був проведений конкурс на кращий проект монументу. Перемогли в ньому скульптор Володимир Небоженко і архітектор Володимир Положий, які запропонували зобразити О.М.Поля у повний зріст з киркою в руці, який спирається на кам’яну брилу. Вельми вдало вибрали й місце для пам’ятника. Власті вже доручили ГоловАПУ розробити дизайн скверу, прибрати звідти кіоски, привести до єдиного стилю фасади будівель і сусідніх магазинів.
Але ось незадача — з фінансуванням робіт, як завжди, важкувато. І незважаючи на неодноразові звернення до жителів міста — не найбiднiшого в Україні — ніхто з потенційних спонсорів не відгукнувся, а на рахунок не поступило ані копійки!
Тепер, говорить В. Бойко, ми готуємо листи до керівників металургійних і гірничодобувних підприємств, а також Придніпровської залізниці. Не може бути, щоб вони залишилися байдужими до такого святого почину. Хоч як би там було, але осоромитися на свій ювілей індустріальна столиця держави й справді не має права. В іншому випадку соромно буде перед всією Україною.
