Слова «осінь» і «обжинки» в українця є майже синонімами. Так вже ведеться: у той чи інший спосіб святкувати початок осені, і навряд чи щось здатне змінити цю хлібосольну традицію-звичку. В Кіровограді восени 2000 року вже утридцяте розіграно всеукраїнське театральне свято «Вересневі самоцвіти», розіграно як справжню українську фієсту з розмахом, щирістю, залаштунковими химерами і квартою гумору.
Масштабність цьогорічних ювілейних театральних свят на Єлисаветградщині, в місті, що й дотепер має гучну назву радянських часів і трепетно зберігає тогочасні меморії у назві вулиць, виявилась ознакою не стільки кількісною, скільки якісною. Адже, власне, складний конгломерат вересневих святкувань, що за задумом організаторів (Кіровоградська обласна державна адміністрація та продюсерська агенція на чолі з С. Проскурнею) охоплював вистави знаних академічних театрів, експериментальні проби студентів, наукову конференцію, попсові розваги та осінній ярмарок, приперчений виступами гумористів, перетворив «Вересневі самоцвіти» на акцію широковживану та популярну, яка відбулася завдяки фінансовій підтримці Українського національного комітету молодіжних організацій (голова В. Рябіка).
Хтось порався на городі поблизу меморіальної садиби Івана Тобілевича, хтось базарював на головній площі міста, хтось, не дійшовши до театру, розважався піснями чи дослухався серйозних доповідей на конференції, але всі разом були на театральному святі на честь видатних діячів української сцени — корифеїв.
Так, в потоці свята, самі собою спливали ілюзії щодо сталого зацікавлення пересічного українця «літературним театром у сценічній коробці», традиційно пропагованим і репрезентованим, й приходило усвідомлення того, що втримати театральне мистецтво на поверхні соціально-суспільного життя може лише його повсякчасність та повсякденність. Зрештою, діяльність самих корифеїв української сцени — М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенко-Карого, М. Садовського, П. Саксаганського, М. Заньковецької є яскравим прикладом глобального завоювання умонастрою мас через театралізацію свого особистого життя і ретеатралізацією театру, якому вони служили.
Тож найважливішим досягненням цьогорічних свят, натхненних сакральним місцем, — степовим хутором «Надія», репрезентованим цього разу не утилітарно- археологічно як садиба-музей І. К. Карпенка-Карого, а утопічно- прогностично як «колиска театральних надій України», можна вважати новочасний спосіб «присвоєння» класичного тексту й контексту сучасним українцем.
Сприйняття українським глядачем свого не як рідного, а як чужого, для вітчизняного театру проблема не менш важлива, ніж економічна, і спростувати цей історичний нігілізм наполегливо намагались автори спектаклів, зіграних на сцені Кіровоградського обласного театру протягом тижня. Характерно, що жоден з постановників вистав, жанровий діапазон, образна мова і географія яких були вельми широкими, не намагався зробити це, оминаючи проблеми індивідуальної психології українця, а відтак — менталітету нації.
Показовою в цьому сенсі стала вистава заньківчан «Хазяїн» у постановці Ф.Стригуна, з якої розпочався фестивальний марафон. Не позбавляючи текст І. Карпенка- Карого соціальної гостроти і досить поверхово осучаснюючи його суто театральними засобами, Ф. Стригун, і як постановник, і як виконавець головної ролі, витлумачив парадокси характеру свого Пузиря крізь призму вкорінених особливостей національного менталітету, згідно з яким «в Україні крадуть всі». Жах і сміх від такого «присвоєння» тексту класиків, які більш як століття тому передбачили масове крутійство своїх нащадків.
Вельми тонка семантика психологічних малюнків, розроблена режисерами Д. Богомазовим і Д. Лазорко у сценічних втіленнях «Чарівниці» за І. Карпенко-Карим та «Олесі» за М. Кропивницьким, що колись приголомшила столичних театралів і в Кіровограді сприймалась як своєрідне одкровення. Драматургічна класика буквально сповідала акторські душі, навіть тоді, коли вони цього не бажали, що переконливо засвідчила вистава «Шантрапа» за П. Саксаганським київського театру «Колесо», зіграна в кращих традиціях української мандрівної трупи 1900-х рокiв.
Крім п’яти київських вистав, серед яких була також нещодавня прем’єра франківців «За двома зайцями» М. Старицького у постановці С. Данченка, великий столичний десант на Єлисаветградщину включав представницьку групу науковців-мистецтвознавців. У чудовому приміщені обласної наукової бібліотеки ім. Д. Чижевського вони наважились дискутувати з приводу провокативно поставленого питання: «Театр корифеїв — предтеча українського театрального авангарду?». Високий культурологічний рівень цього, доволі герметичного заходу, запропонований його співорганізатором, Центром театральних досліджень ім. Л. Курбаса, дозволив перейти конференції із сфери позасвяткового узбіччя в сферу справжніх театральних акцій і стати інтелектуальним довершенням «присвоєння» класики.
Емоційна зарядженість святом та спроба інтелектуального приборкання надбань корифеїв виявились здатними втягнути в коло зацікавлень кіровоградського глядача те, що давно було на периферії його уваги — Кіровоградський обласний музично-драматичний театр ім. М. Кропивницького. Нарешті зрозуміла кожному очевидність вийшла на поверхню: утримуючи власний театр на обочинi, всеукраїнське театральне свято не зіграєш. Адже і «Вересневі самоцвіти» народились з розпочатої колись і тріумфально втіленої молодими єлисаветградськими чиновниками М. Кропивницьким та І. Тобілевичем, реальної справи створення українського театру для українців. Втім, навіть незважаючи на загрозливі проекти ліквідації периферійних театрів в Україні взагалі, жодного сумніву не було в тому, що це свято не минулих, а сучасних і майбутніх мистецьких надбань.
Зрештою, одна смілива проекція на «Вересневих самоцвітах» вже проявилася. Молодіжний спектакль театру ім. М. Заньковецької «Житейське море», зіграний на щойно відкритій малій сцені Кіровоградського обласного театру, насправді здався виколисаним на хуторі «Надія». Нещодавні випускники акторського курсу Львівського Національного університету ім. І. Франка зіграли останню п’єсу І. Карпенка-Карого як ескіз до свого буття та майбуття. Вони бентежно та стрімко оволодівали текстом, що дозволяло їм виявляти власну людську тривкість, жорсткість, цноту і гідність. Їхня виразна приголомшеність ситуацією, створеною драматургом фактично з особистого життя своїх близьких, їхня первісна наївнiсть перед обличчям долі, визначили для сучасного «присвоєння» класики ще один шлях — шлях складних душевних метаморфоз.
Дивно, що не вчимося і ми цьому щоденно у бiдолах Карпенко-Карових, бо й нам усім, як сценічним героям, варто зробити крок убік — і зрада, темрява, пустка, крок від осені — і холод, зима. Причин короткотривалості нашого благополуччя і довготривалості національного неблагополуччя ні найкращий спектакль, ні театр, ні тим більш театральний фестиваль не з’ясують, вони лише можуть прищепити смутну любов до житейського моря серед безкраїх українських степів.
