У контексті піднятих паном Комовим проблем найбільше проглядається близька мені політична площина, яка в Україні ще дуже неходжена.
Спробую перевести проблеми, підняті п. Комовим, з постановочної в інструментальну площину, а точніше, поділюсь придбаним досвідом і власними міркуваннями.
Почну з інформації голови ДПА України Миколи Азарова про те, що абсолютна більшість наших парламентарів, а саме 364 особи, мають прибутки від комерційних структур. Можливо, дехто вважає такий стан речей позитивним явищем, а з моєї точки зору, з цим треба боротися, оскільки за таких обставин ніяких ефективних законів в інтересах народу і держави бути не може. Це — корупція. Комусь із депутатів ВР належать влучні слова: «Наш бізнес починається і закінчується у стінах Верховної Ради». Це свідчить про те, що в Україні практично немає незалежного від держави бізнесу. І це повною мірою стосується і регіонів, де бізнес злився з виконавчою владою, і неможливо уявити правових стосунків бізнесу з владою. Бізнес значною мірою займається бюджетним перерозподілом у своїх інтересах. Таке прагнення бізнесменів можна зрозуміти, оскільки практично неплатоспроможний пересічний українець нецікавий як потенційний покупець, для іноземного інвестора також, і приклад тому — доля спільного підприємства «АвтоЗАЗ — ДЕУ».
Симптоматично, що український бізнес забрав у держави високоліквідні сегменти ринку, енергетику, харчову промисловість, сферу банківського обігу. Інші сегменти якщо й існують, то, за деякими винятками, у напівкоматозному стані, і не існували б узагалі без бюджетної підтримки. Але ж хіба в бюджеті мало дірок, хоча б з того ж соціального забезпечення? Ось що значить злиття бізнесових і чиновницьких інтересів. Якщо хочете, це марнотратство на фоні злиднів! Розмежувати бізнесові і державні інтереси, поставити їх на правову основу — це основне стратегічне завдання.
Питання у тому, як конкретно це зробити? Хто це повинен зробити, і кому невигідно, щоб це було зроблено? Почну з останнього: невигідно управлінській бюрократії. Згадаймо, ми отримали Верховну Раду, яка обиралася всім народом і працює на постійній основі, в результаті перебудови «зверху». Однак такого імпульсу у свій час не вистачило, щоб і на місцевому рівні мати повноцінні органи самоврядування. Раніше місцеві ради були тінню КПРС і затверджували рішення партійних органів, а зараз виконкомам ради взагалі не потрібні. А кому ж тоді вони потрібні? Вони необхідні людям. Депутати, які і нині ведуть прийом виборців і займаються їхніми проблемами, мене зрозуміють — ніхто, крім депутатів, не забезпечить ефективного розподілу коштів на потреби регіонів, не проконтролює використання цих коштів, не примусить чиновника займатися проблемами конкретного виборця. Так, поки що, чинять далеко не всі депутати. У депутатському корпусі на місцях теж немало корупції, а також нерозуміння свого призначення. Багато хто використовує депутатський мандат чи то для збереження посади, чи то для пільгового виділення коштів своїм установам, чи то для звільнення від оподаткування або для придбання власності.
Погодьтесь, що зазначена діяльність не афішується у передвиборчих програмах депутатів і така діяльність дуже далека від вирішення тих проблем, які підняв Владислав Комов у своєму листі. Але, згоден, і це є лише констатація фактів. Втім дива і не відбудеться. Покупець завжди правий, виборець теж. Якщо ми обираємо депутатів, які обманюють людей, значить недостатня пропозиція інших — чесних. Отже, головне — де взяти інших? Здавалося б, країна вже що тільки не пережила, в тім числі і втечу інтелекту, але на сторінках тієї ж газети «День» друкуються широко освічені інтелігенти, які вже подолали певні психологічні бар’єри публічності. Може, моя пропозиція буде зухвалою, але чому б їм і багатьом іншим не спробувати стати депутатами місцевих рад?
Думаю, що редакційному колективу «Дня» вдалося організувати інтелектуальний пошук резервів, у тому числі і для того, щоб достойні все більше брали на себе відповідальність. Дивись, колись і побачимо результати!
