«День» запропонував читачам поділитися своїм баченням проблем, порушених як у статті Павла Горностая («День», № 162), так і в листі Семена Авербуха («День», № 172). Сьогодні ми публікуємо один iз перших відгуків, що надійшли до редакції.
Я особисто вважаю, що насамперед потрібно нагодувати свій народ, який здебільшого живе на 40— 50 гривень у місяць, а з екрана телевізора його нескінченно лякають: «Ми все одно будемо вiдключати електроенергію». В іншому ж я практично згодна з висновками пана С.Авербуха і тільки хочу підтвердити дещо конкретними прикладами.
Те, що «людина не стала вирішальною умовою соціального прогресу і в незалежній Україні... і що економіка більше залежить від людини, аніж від «рейок», на яких вона працює», — зрозуміло багатьом. Хіба не людина, мозок якої незрівнянно розумніший за будь-який сучасний комп’ютер, створювала ці «рейки»? Я тільки не можу зрозуміти, чому, наприклад, наш селянин усе життя працює на «рейках» уже запрограмованих при створенні на 30% втрат, наприклад, зернових? Адже створює ці самі рейки людина!
Хіба вже не тільки це примушує подумати: чи варто в таку науку вкладати кошти? А може, ці «рейки» дешевше купити за «бугром»?
Я знайома з одним досить заможним фермером iз США, який має дві тисячі гектарів землі, і він збирає на своїх «рейках» без втрат 80 ц/га зернових (у нас 19 — 20), а також має 400 голів худоби. Це стадо дає щорічний приплід молодняка 97 — 98% (у нас 40 — 50). І все це обслуговується п’ятьма працівниками. У весняно-літній сезон наймається один тимчасовий робітник. У нас приблизно такий самий обсяг робіт виконують 350 — 500 чоловік. Там на тисячу фермерських господарств, у яких від 1000 до 5000 га землі, припадає всього чотири головних економісти з ученими ступенями і шість бухгалтерів з комп’ютерами. Усі вони, влаштовуючись на роботу, складають екзамен. А в нас навіть у колишніх КСП по три десятки таких працівників у кожному господарстві. Усі вони мають вищу освіту, iз купами накладних сидять на шиї селян iз дерев’яними рахівницями (які шокують іноземців) і підраховують збитки.
То чи варто державі витрачати кошти з бюджету на такі армії, пробачте, дармоїдів? До того ж виникає запитання: де ж були ті вчені, що давали 1 крб. 45 коп. на кожний витрачений карбованець, про яких пише пан Горностай, і чому ми досі рахуємо на дерев’яних паличках?
До речі, я запитала фермера, який має вищу агроекономічну освіту: яку освіту мають три його сини, що працюють у нього ж орендарями? Виявляється, середню, і він додав, що можливість учитися було надано всім трьом, але, побачивши, що вони вчаться через пень-колоду, він відправив їх у поле і навчив справі, а не липовому диплому.
Тож у тому плані, що ми «не дбаємо» і «не вимірюємо інтелекту наших дітей», пан П. Горностай має рацію. Але чому тоді для «неінтелектів» практично узаконені у вузах шпаргалки, створюється видимість учбового процесу? І не треба заплющувати на це очі: з їх допомогою ми одержуємо те, про що писав пан С.Авербух: «Європа переповнена нашими чорноробами та посудомийками». І за прикладом далеко йти не треба. Зовсім недавно я прочитала статтю «Я — «совок» і переконань своїх міняти не збираюся», яку написав Сергій Хрущов, син покійного генсека Микити Хрущова. У ній він розповів, що свої талант і знання, здобуті в СРСР, в США захистити не зміг і все ж отримує 40 тис. доларів на рік, навчаючи американську молодь, і їздить у Перу за метеликами для своєї колекції. Як бачимо, пан П.Горностай має рацію: «Розумні люди все ж не пропадуть... якось зароблять собі на життя». Тільки біда в тому, що тих «1 крб. 45 коп.» наша країна недоотримає!
Але зовсім не тому, що скорочується навчання студентів за державні кошти і йде скорочення штату викладачів вищої школи. Скорочувати треба. І хоча часом знання вищі, ніж у тих, хто до війни закінчив лікнеп, а потім курси, — скорочувати треба. Справа в тому, що, як пише К. Корсак («День», № 156), «під впливом часу різко змінюються цілеспрямовані орієнтири молоді. Часто вони не збігаються з орієнтирами багатьох викладачів, середній вік яких засвідчує значне постаріння викладацького складу наших вищих навчальних закладів». І погодьтеся, що це постаріння у декого не тільки фізичне, але й моральне. То як же створювати соціополіси?
Безперечно, гроші в науку вкладати необхідно, але не в таку, якою вона є зараз. І ще, що важливо: кожна відповідальна людина — вчений або керівник — повинна навчитися відчувати, коли її потенціал уже вичерпався, і вона зобов’язана звільнити дорогу тим, кого вона вже навчила: сильнішому, сучаснiшому. Такий закон природи. Робити так, як академік Микола Амосов в Україні і Борис Єльцин у Росії. На жаль, цю міру відповідальності не всі у нас в Україні правильно розуміють. Це і є засилля посередності.
Телефон зворотного зв’язку з читачами: 414-91-26, відділ ЗМI та громадської думки
