Дід Іван у старій хаті не живе вже 22 роки. А проте, наче сьогодні пам’ятає, як, бувало, жінка розпалить вогонь, поставить баняк з водою, збігає в лісок за городом, і доки вода закипить, вже й грибів на юшку назбирає...
Дід Іван на цьому хуторі й «народився, і годувався». Сюди з сусіднього села Люб’язь прийшов у приймаки його батько, Данило Корецький. Перед самою війною, у 39-му, вирішив він з дружиною відділитися й купив хату. Тоді їй, казали, вже було за сорок років, а тепер, виходить, усі сто. Коли в 68-му хуторян добровільно-примусово виселяли в села, то Корецькі — а на хуторі було вісім хат — вибралися останніми. Хату так і покинули, бо розібрати й зібрати, як добротні сусідські, подумали, вже не вдасться. А стоїть, дивись, і досі!
За лісочком видніються біленькі хати. Як іти навпростець, півтора кілометра буде. Це і є село Підкормілля, у якому після виселення з хутора поставили Корецькі хату просторішу, й не дерев’яну, а цегляну. Та скільки жили Іванові батьки, стільки снився їм хутір.
Тут тримають город. Доки не виродилися старі яблуні, доглядали сад. Сюди приходили по гриби і ягоди. Навідуються і взимку, коли заготовляють дрова. Непогано на батьківській землі родить бульба. І сіно тут соковите й запашне. Діда Івана ми й застали якраз за косінням. Доки він трудився, старий кінь Сірко пощипував траву.
— Коника тримали завжди і батько, і я. Був час, коли забороняли коней селянам в господарстві мати, то батько сплачував по 50 карбованцiв податку щомісяця, а годувальника таки не позбавлявся, — розказує чоловік.
Влітку дорога з Любешова до Люб’язя нагадує «дорогу життя». Стільки тут спраглих до чистої води місцевого озера, ласих на щедрий кльов і мисливську удачу. Автомашини з відпочивальниками минають березовий гайок кілометрів за три від Люб’язя, але все більше люду у вихідні зупиняється на півдорозі до «обітованої озерної землі»: на колишньому хуторі Конотоп, чи Конотопи (а чули ми і таку, і таку назву). Молодь ставить палатки, палить ночами вогнища... Здається, що тут заманливого? Такий же лісок, як скрізь, і комарів видимо-невидимо. Може, романтики додає стара хата без вікон, без дверей, під солом’яною стріхою. Може, історія хутора, назва якого, розказував дід Іван, пішла від того, що начебто першим поселився тут вояк з Конотопа... А може, й тому, що мало на землі місць, де дихається так легко і звідки ніяк не хочеться йти.
— Тут би віллу збудувати, і кращого місця у світі не знайти!... — замріяно проказав Микола Шмигін, журналіст районної газети, який і заманив нас у це чудове місце.
