Основним пріоритетом для Європейського Союзу на початку
двадцять першого століття має стати історичний проект, який ховається під
скучною назвою «розширення». Він обіцяє безпрецедентний у європейській
історії виграш: розбудова ліберального порядку на всьому континенті.
Сьогодні цей проект, як ніколи, нагальний — але й важкоздійснимий.
Його складно здійснити, оскільки громадська думка в основних країнах Союзу
(особливо у Франції та Німеччині) та у провідних країнах-кандидатах на
приєднання (таких, як Польща й Чехія) дедалі скептичніше ставиться до процесу.
Перемога Йорга Хайдера на виборах в Австрії продемонструвала, наскільки
ефективно популістський політик здатний експлуатувати боязнь відкритості
на Схід. Розширення, схоже, виявиться предметом дискусії на німецьких парламентських
виборах, які насуваються, й, можливо, на французьких президентських виборах
(i ті, й інші мають відбутися 2002 року). Й умиротворення французьких та
німецьких виборців може обернутися люттю чехів та поляків.
Своєю нещодавньою пропозицією провести загальнонiмецький
референдум із питання розширення Гюнтер Ферхойген, комісар Європейської
Комісії відповідальний за розширення ЄС, підняв правильне питання, та запропонував
неправильну відповідь. Питання полягає у наступному: чому за більш, ніж
десять років, які минули після падіння Берлінської стіни, політичні лідери
країн Західної Європи доклали так мало зусиль, щоб переконати своїх громадян
у тому, що розширення Європейського Союзу на держави Центральної, Південно-Східної
та Східної Європи, які нещодавно звільнилися, відповідає життєво важливим
довгостроковим інтересам самих же західних європейців? Як можна виконати
це завдання тепер, із таким запізненням?
Однак, референдум не вирішує проблему. Не тому, що ми не
довіряємо людям; просто референдум у демократичних суспільствах є тим інструментом,
який потрібно застосовувати вельми обмежено, лише щодо питань, які прямо
відображають суть національних інтересів, національних інститутів і національної
індивідуальності. Саме з цієї причини Франція провела референдум за Маастріхтським
договором, а Данія (28 вересня) референдум із питання приєднання до єврозони.
Та розширення — питання меншого значення. Безперечно, воно
виключно важливе для майбутнього кожного з нас. Та воно не наражається
прямо на життєво важливі інтереси жодної країни ЄС. Що б не казали панікери,
воно не спричинить ані надмірної хвилі іміграції, ані втрати десятків тисяч
робочих місць, не кажучи вже про якусь значну втрату державного суверенітету
в майбутньому. Популісти драматизують короткострокову ціну розширення,
ігноруючи довгостроковий виграш. Завдання демократичних лідерів — підкреслити
довгострокові вигоди й чесно (але точно) змалювати перспективу короткострокових
витрат. Не потрібно боятися фактів.
По різні сторони нинішнього східного кордону ЄС — європейської
«оксамитової завіси» — громадська думка занепокоєна різними проблемами,
але ця громадські думка — сполучені посудини. На Заході людей лякає імміграція,
втрата роботи й необхідність платити за розширення — або прямо, у вигляді
вкладу до бюджету, який збільшився, або непрямо, у вигляді субсидій, призначених,
скажімо, польській Галиції, а не іспанській Галисії. За іронією долі, загроза
«нестабільності» для східних областей Німеччини (головних прихильників
розширення ЄС у Німеччині) зменшилася після вступу до НАТО Угорщини, Польщі
та Чеської Республіки. Тим часом ринки Центральної та Східної Європи настільки
відкриті для західноєвропейських експортерів й інвесторів, що західні бізнесмени
можуть егоїстично заявити: «розширення нам, мовляв, ні до чого».
Схід розчарований тим, що в очах громадян виглядає як порушення
західними лідерами своїх зобов’язань. Їх лякає бюрократична заскнілість
і гігантський обсяг 80000-сторінкового acquis communautaire, з яким їм
потрібно ознайомитися, перш ніж бути прийнятими до клубу. Вони справедливо
вважають, що багато з цих правил і нормативних актів незаконно захищають
особливі інтереси всередині ЄС і шкодять динамічній економіці вільного
ринку. Безсумнівно, є й особливо стурбовані групи, наприклад, польські
фермери. Й існує зростаюча стурбованість у тому, що доведеться відмовитися
від частини суверенітету, який ці країни тільки нещодавно відстояли.
Також є реальні побоювання того, що за вхід у райські кущі
Шенгена доведеться заплатити зміцненням і фортифікацією власних східних
кордонів. Одна із складностей розширення полягає у тому, що Німеччина або
Австрія хочуть гарантій замкненості та непроникності східних кордонів,
а Польща, Угорщина або Чеська Республіка потребують їхньої м’якості й відвертості.
Яка альтернатива референдуму? Насамперед, не пізніше першої
половини 2001 року (період шведського президентства) ЄС має визначити чіткі
часові рамки для першого раунду розширення. Жорсткий розклад став однією
із головних причин, що спричинили появу в січні 1999 року Економічного
й Валютного Союзу. Його наявність як ніщо інше дисциплінувала уми. Ми пропонуємо
лідерам ЄС заявити наступне: «у разі своєчасного виконання всіх умов, перший
раунд розширення відбудеться 1 січня 2003 року; він має відбутися не пізніше
1 січня 2005 року». І, до речі, до першого раунду має бути включено Польщу,
— найпроблематичніша, але й найважливіша країна, яка бажає приєднання.
По-друге, Європейській Раді у Ніццє вже давно час обрати
чіткий курс на здійснення тих інституційних реформ, без якого ЄС, який
об’єднує понад 20 країн, просто не зможе функціонувати. Крім реформування
Ради й Комісії, потрібно змінити принциповий підхід. Рада повинна схвалити
принцип «поглибленого співробітництва», який діятиме доти, поки таке співробітництво
гнучко, прозоро й на будь-якій стадії дійсно відкрито для всіх країн, які
бажають приєднатися.
По-третє, ЄС має обговорити з усіма європейськими країнами,
які шукають приєднання, можливість участі в деяких комплексних програмах
із співробітництва до того, як ті набудуть повного членства в ЄС. Прикладом
могла б стати сфера єдиної політики безпеки (зрештою, польські та чеські
війська активно співпрацювали із англійцями та італійцями в роботі із відновлення
Косово). Інший приклад — можливе раннє прийняття до Європейської Хартії
Основних Прав. І, безсумнівно, у преамбулі Хартії було б доречно згадати
ідеї Центрально-Європейських революцій 1989 року.
По-четверте, ми маємо вирішити, як зробити європейську
перспективу реальною для політиків і громадськості у більш віддалених частинах
Східної та Південно-Східної Європи. Один із парадоксів останнього десятиріччя
полягає у тому, що наприкінці десятиріччя чисельність західноєвропейських
військових і цивільних службовців у Боснії і Косово вища, ніж у Чехії або
Силезії. Потрібно продумати послідовність кроків із переходу від військового
протекторату до політичної інтерграції — а потім проголосити їх. Нещодавнє
звернення ЄС до громадян Сербії та інших республік колишньої Югославії
— непоганий початок, але потрібно зробити набагато більше. І що ми здатні
запропонувати Україні та іншим країнам, які лежать на Сході?
На закінчення (і це важливіше за всі окремо взяті кроки)
лідери Європи мають взятися за складне завдання дійсного створення більшої
Європи для громадян по обидві сторони оксамитової завіси. Вони мають поставитися
до цього так само серйозно, як вони завжди ставилися до євро. Слабість
євро могла б обернутися прихованим благом. Слаба ж Європа — це явне прокляття.
Та хто з наших лідерів візьметься за таку складну справу?
