Вчора Президент Леонід Кучма офіційно представив міністра закордонних справ Анатолія Зленка. Саме він, на думку Президента, — та людина, яка сьогодні потрібна зовнішньополітичному відомству України, — «дипломат від коріння». Борисові Тарасюку подякували за виконану роботу — він, як вважає Президент, надзвичайно багато зробив для України, і дипломатія під його керівництвом «професійно подорослішала». Просто змінилися обставини — змінився світ, змінилася Європа, змінилася Україна. Жодної інтриги в цьому немає, наголошував Кучма, коментуючи свій указ про відставку Тарасюка. Проте операція пройшла блискавично й дещо інтригуюче — про відставку було оголошено увечері в п’ятницю, про призначення Зленка — в суботу. Втім, український дипломатичний корпус був «у курсі». Дещо збентеженими, щоправда, виглядали експерти та закордонні посли.
Зміна керівництва українського МЗС відбулася відразу після скандалу з листом до Президента Кучми, підписаного послами США та Канади в Україні, головами представництв Світового Банку та ЄБРР. Але інтрига — навряд чи в цьому. Публікація листа могла стати хіба що своєрідним каталізатором. Очевидно, спрацювало відразу кілька чинників, вплив кожного з них, при цьому, був дуже різним.
Про швидку відставку Тарасюка говорилося ще з літа. Ще тоді вважалося, що справа вирішена — Саміт Тисячоліття має стати останньою його глобальною справою на посаді міністра. Хоча й далеко не останньою в дипломатичній кар’єрі. «Рука Москви» до нього якщо й дістала, то дуже опосередковано. У Москві дійсно давно бажали б, щоб українську дипломатію очолювала абсолютно інша людина, причому не без лобіювання цієї ідеї в Україні — але навряд чи там так радісно сприйняли призначення Зленка. У всякому разі, якщо відставка Тарасюка і сталася за участю тих, хто з невичерпним ентузіазмом вкидав в інформаційне поле подібні чутки, то призначення Зленка не виглядає бажаним результатом.
Тарасюк ніколи не приховував, що розраховує на активізацію відносин України перш за все з Заходом, де є всі необхідні ресурси для українського розвитку і яких немає в Росії. Йдеться передусім про інвестиції в економіку. «Різновекторність» у його виконанні означала, що й вектори будуть різними, і довжина їх буде різною. У Москві він бував рідко, у інших столицях країн СНД — теж. Успішного просування в бік ЄС не відбулося, відносини з Росією у той же час погіршилися. Співпраця з МВФ за останній рік не відновилася, проект АН-7Х країни Європейського Союзу та НАТО відкинули. При тому, що це все сталося з об’єктивних причин — до задоволення далеко.
До того ж останнім часом могло видатися, що Тарасюк представляє на Заході інтереси не с кільки України, скільки її уряду. Могло постати й інше питання — чому західні уряди виявилися дезінформованими, як стверджував прем’єр-міністр Ющенко, стосовно перипетій українського бюджетного процесу. Хто в уряді відповідає за контак ти з іноземними урядами і послами? Судячи із заяви прем’єр-міністра i вiдставки Тарасюка, або МЗС не координував зовнішню політику, або сприяв дезінформації західних послів?
Повернення Анатолія Зленка до міністерського крісла Президент визнав природнім. Зленкові немає чого втрачати — у дипломатії він вважається «важковаговиком», міністром уже був, причому у найважчий для країни час, і навряд чи його політичні амбіції сягають далі. А досвід протистояння апаратним іграм у нього чималий. Його ж дипломатичний досвід дозволяє зробити висновок, що якщо й будуть певні зміни у акцентах (але не в курсі) зовнішньої політики — то знову ж таки, в бік європейської інтеграції, з якою він обізнаний не заочно. Його почерк відрізняється від стилю роботи Тарасюка, але він просто інший, вироблений в інших обставинах і притаманний іншій людині.
«Якщо Зленко буде користуватися певною довірою, якщо саме він реально займатиметься українською зовнішньою політикою — то буде тільки краще, все залежить від цього», — так «Дню» сказав один з представників українських дипломатичних кіл. На сьогоднішній день Зленка навряд чи можна вважати відверто заангажованим будь-якою політичною силою, він залишається відносно нейтральним стосовно українського політикуму. Беручи до уваги його досвід, важко уявити ситуацію, за якої б він був «на побігеньках» у лобістів. Приводів сумніватися в своєму професіоналізмі Зленко не давав нікому. Зрештою, вже давно відзначено його заслугу в тому, що за той час, поки він працював послом у Парижі, відносини з Францією якісно покращилися. Про те, що не буває постійних друзів, але завжди є постійні інтереси, Зленко, здається, знає дуже добре, у тому числі — й виходячи з власної біографії. Приводів запідозрити його в навмисній чи ненавмисній дезінформації не буде напевно. Особливо, якщо йому вдасться перетворити МЗС на реальний координаційний центр всієї зовнішньої політики держави.
Довідка «Дня»
Анатолій Максимович ЗЛЕНКО народився 1938 року.
З липня 1990 по серпень 1994 р. — міністр закордонних справ України.
З вересня 1994 р. по вересень 1997 р. — постійний представник України при Організації Об’єднаних Націй.
З вересня 1997 р. — Надзвичайний і Повноважний Посол України у Франції, постійний представник України при ЮНЕСКО.
Призначений міністром закордонних справ указом Президента 2 жовтня 2000 р.
