Можливо, багато які наші телеглядачі і не помітили протягом минулих двох тижнів в інформаційних програмах наших телеканалів чогось особливого. А можливо, хтось і відчув деяке емоційне напруження, котре явно мало місце й у зв’язку зі зникненням Георгія Гонгадзе, й у зв’язку з «переворотом», що начебто готувався, й у зв’язку зі знайденим вибуховим пристроєм у будинку, де орендує приміщення газета «Бульвар», й у зв’язку з тим, що особовий склад столичної міліції переведено на посилений варіант відбування служби... Утім, це залежить і від того, хто який канал звик дивитися, адже висвітлення того, що нині відбувається, кардинально відрізняється, скажімо, на СТБ — і ICTV, 1+1 — і УТ-1 тощо. Найочевидніший приклад того — висвітлення ТБ подій у зв’язку зі зникненням Г. Гонгадзе. Причому, наскільки мені відомо, в перші дні те, як саме висвітлювати події навколо зникнення нашого колеги, вирішували творчі керівники новин (або каналів), без істотних вказівок од власників. І, як мені здалося, часом в основі цих рішень була не реальна оцінка значущості того, що відбувається, та зацікавлення щодо нього глядачів, а особисті амбіції, особисте ставлення до Гонгадзе, і — з другого боку, викликане різними причинами небажання всерйоз розбиратися в найскладнішій ситуації, що склалася нині у вітчизняних мас-медіа і в їхніх відносинах із політиками, рекламодавцями, олігархами... Найвиразніше продемонстрували рівень професіоналізму нашого ТБ інформаційно-аналітичні тижневики. На жаль, тільки «7 днів» (УТ- 1) минулої неділі спробувало хоч якоюсь мірою проаналізувати ситуацію. Зробив це Ігор Сторожук із колегами, на мій погляд, тенденційно, більше за те, я вважаю, що не коректно було процитовано деякі мої публікації в «Дні», виходячи не із суті моїх текстів, а з бажання підібрати цитати для підтвердження основної тези «7 днів»: що за акціями журналістської солідарності стоять певні «зацікавлені» політичні сили. Однак це все ж була спроба саме аналізу, чого не зробили ні «Подробиці тижня» («Інтер») , ні «Вісті тижня» (ТЕТ) .
На подібному тлі, впевнена, багато хто чекав «Епіцентру» В. Піховшека , першої програми в новому сезоні. Навряд чи нинішній «Епіцентр», який вийшов знову у форматі малої студії (як і в травні), без студійної аудиторії, задовольнив ці очікування як прихильників творчості Піховшека, так і його противників. По-перше, цілковитий драматургічний «вінегрет»: заявлене спочатку як тема програми зникнення Гонгадзе в контексті можливих політичних причин і можливих політичних наслідків — і... майже 40-хвилинна розмова з послом США Стівеном Пайфером, в якій тема Гонгадзе зайняла лише декілька хвилин плюс іще прямі включення з Югославії Олеся Терещенка. По-друге, деяка явна загальмованість В. Піховшека в умовах відсутності конфлікту інтересів його — і гостя студії. Пожвавився В’ячеслав лише у фіналі бесіди з Пайфером, коли намагався підвести посла до того, щоб він сказав щось похвальне на адресу олігархів, а той, не заперечуючи їхніх заслуг в історії залізниць США, проте, був більше схилений до акцентування необхідності розумного обмеження впливу олігархів на політичну та економічну системи. У той же час не можна не помітити, що під час передачі п. Пайфер висловив декілька досить важливих речей і про нашу т. з. свободу преси, і про наші т. з. реформи... А найбільш вражаючим був тон висловлювання п. Пайфера. Останній був явно на межі дипломатичності, і цей тон, можливо, свідчив набагато більше про реальне становище України в «справі проведення реформ», ніж усі реляції уряду та чиновників від статистики. Що, правда, не примусило В. Піховшека поставити досить логічне запитання: чи не відчувають деякої відповідальності за те, що відбувається, і США? Що ж до проблем, які виникли навколо зникнення Гонгадзе, то гранично «обережний» — як голова слідчої комісії ВР із цієї справи — Олександр Лаврінович і не відповів би, напевно, на якісь «гарячі» запитання В’ячеслав Піховшека, навіть якби вони й були. Проте їх і не було, хоч, зрештою, цілком можна було б опосередковано обговорити ситуацію, яка складається навколо професії журналістів в Україні взагалі, з їхньою, з одного боку, незахищеністю від політичного тиску, а із другого — і їхньою безвідповідальністю за дотримання хоч би елементарних норм не «кілерської», а цивілізованої журналістики. Однак — не склалося. Чому? Можливо, через ту нашу проблему, про яку я веду мову тоді, коли хтось переконує мене, що зі свободою слова в нас все гаразд. На що я відповідаю: чи багато в Україні видань, де замість критики взагалі влади (також і олігархів, що входять до її складу) можуть стояти конкретні прізвища? Але що найцікавіше — такі і закони нашої, журналістської, тусовки: чи багато тих, хто готовий казати об’єктивні речі про методи подачі матеріалів, про способи збору інформації, про конкретну заангажованість (i конкретних колег) — у публічній дискусії, а не в кулуарних перекурах? От i нині, щоб вести мову про справу Георгія Гонгадзе по-серйозному, не просто аналізуючи, але аналізуючи переконливо, можливо, дуже «табуйовані» імена треба було б називати, дуже болючі теми треба було б визначати — з-поміж них (відносно тем) і для вітчизняної журналістики, не лише політики. Навряд чи до цього тепер хтось готовий із «легальних» ЗМІ — як серед видавців, так і серед самих журналістів. І «1+1», і «Епіцентр», природно, не виняток. Утім, хоч би як ставитися до якості того, що нині робиться в нашому політичному ТБ, очевидна тенденція деякої радикалізації політичного телеефіру — внаслідок, а, може, паралельно, а, може, як контраргумент очевидному прагненню когось унести деякий надрив і в політичну атмосферу в країні...
А значить, питання про роль ТБ в суспільстві: що краще — «об’єктивність» чи «позитивність» (заряду, образу реальності, спрямування в майбутнє тощо) — знову набуває особливої актуальності. Свій внесок у цю дискусію, до речі, зробив минулої неділі московський канал НТБ , який нібито продовжив публічне «обговорення» статті Михайла Жванецького («Московские новости») «Тому, що пише і показує» , яке вже йде в Україні (див. «День», № 171). Рефреном у голосі НТБ, що сприйняв сатиру М. Жванецького передусім на свою адресу, йшло резюме про те, що так, велика кількість негативної інформації, трупи, теракти, Чечня — це некомфортно. Проте це є в нашому житті, і завдяки тому, що вони, НТБ, це показують, у житті щось змінюється. Мені вже доводилося минулої п’ятниці писати про те, що, як мені здається, цю суперечку може якось вирішити тільки одне: почуття міри і визначення суспільно (а не як-небудь по-інакшому) значущої мети. Однак в Україні з 18 вересня з’явилося ТБ, яке має свій погляд на проблему «об’єктивності» і «позитива», — ICTV . З 18 вересня тут почали втілювати певну концепцію, яку умовно можна назвати концепцією «оптимістичного ТБ». Звичайно, чим там закінчать, важко зараз сказати із визначеністю, оскільки «Факти» активно видозмінюються буквально щодня. (Відразу зроблю застереження: я не маю наміру вести мову про постійні поки що технічні накладки, неузгодженість роботи режисерів, ведучих, операторів, недосвідченість кореспондентів, що впадає в очі, та їхнє явне незнання тем, про які роблять сюжети, про часто дуже незграбні тексти тощо. Це все діло наживне). Цікавіше проаналізувати інше: по-перше, міру щирості заявлених навмисне благородних цілей мовлення, по-друге, рівень втілення сформульованої керівниками каналу в цілому ряді інтерв’ю концепції, яка навіть за колірним вирішенням студії в яскравих жовто-оранжевих тонах (які, до речі, жорстоко спотворюють обличчя ведучих і гостей) явно претендує на деяке вітчизняне ноу-хау. Однак чому поки що, як мені здається, дивитися «Факти» просто нудно? Чому «позитив» у цих новинах є, хоч відбавляй, а заряду немає, життя немає? І справа не в тому, як мені здається, що робити «концептуально позитивні» новини не можна. А, можливо, в тому, що не можна цього робити прямолінійно? Тобто, виходячи лише з бажання викликати в глядача строго певні образи та емоції, не враховуючи його власного — і реального! — відчуття життя. Не можна, на мою суб’єктивну думку, домагаючись мети «бути ближчими до людей», спрощувати осмислення складних процесів замість того, щоб намагатися говорити просто про складне так, щоб не згладжувати всіх реальних протиріч, які існують абсолютно в будь-якій темі, проблемі, тенденції. Доки цього не станеться, «Факти», за досить великообсягової інформаційної насиченості, все одно сприйматимуться як щось виморочене, штучне, а не реально-емоційне відображення новин дня, в їхньому співвідношенні з контекстом минулого і майбутнього. «Факти», по-моєму, ще раз демонструють, що «оптимістичне ТБ» не означає ТБ безпроблемне, або ТБ безпроблемного розв’язання всіх проблем, — мовляв, варто лише захотіти. Що якщо для українців зростання, скажімо, курсу гривні (цін на бензин, продукти тощо) — не менш важливе, аніж запуск російського супутника «Зенит-2» за допомогою української ракети-носія, — треба із цим рахуватися. Що можна, звичайно, акцентувати на чомусь штучно, — але от чи повірять?! Що суб’єктивне трактування подій не повинне все-таки пiдмiняти саму інформацію про ці події. Приклад наведу найелементарніший: подачу новинами різних телеканалів у вівторок факту 6-го, позачергового, пленуму ЦК профспілки працівників вугільної промисловості (ППВП). Кожний телеканал подав цю подію по-різному, акцентуючи на моментах, що видаються йому важливими (або важливими для нього). Скажімо, «Інтер» подавав це в рамках спроможності (або неспроможності) уряду розв’язувати проблеми шахтарів. СТБ зняло шахтарських ходоків, які перебувають у лісах під Києвом, і поставило традиційне запитання щодо їхнього політичного використання тощо. Однак із сюжетів усіх каналів, окрім ICTV , було все-таки зрозуміло, що ж відбувалося на самому пленумі ПРВП. «Факти» ж, тільки повідомивши про сам факт заходу, виступили із філіппікою про те, що на пленумі майже не говорили про можливості самостійного, без допомоги держави, розв’язання шахтарських проблем, і запустили потім супероптимістичний сюжет про якусь шахту, де шахтарі вже давно зрозуміли, що «під лежачий камінь вода не тече», і тепер, у результаті, в них усе чудово: й із зарплатою, і з побутом, і з розв’язанням соціальних проблем.... Відмінно! Проте все-таки, якби не новини інших каналів, про суть саме вівторкової події, пленуму шахтарської профспілки, телеглядач так би і не дізнався, а «концептуальна» розповідь про успіхи шахти в окремо взятому мiстi не відповідала на головне запитання: як же все-таки всього цього благоденства вдалося досягнути, за рахунок чого, яких механізмів — а значить, і не викликала глядацького довір’я. Як мені здається, використовуючи факт як мотив (узагалі-то, звичайний прийом), треба все-таки його викласти, а власні «дослідження на тему» робити глибшими. Однак головне навіть не в цьому. А в тому, що переводити стрілки в цій ситуації тільки на «лежачі камені» в середовищі самих шахтарів, не визначаючи відповідальності і держави, держчиновників, які, до речі, паразитують на «кровних» цих «лежачих каменів», — це не менша тенденційність, а простіше кажучи, неправда, ніж усе зводити тільки до «поганої влади». Як неправда — і поздоровляти (!) співгромадян із тим, що, за даними держстатистики, останнім часом зросли номінальні грошові прибутки українців та кількість коштів, витрачених ними на вклади і купівлю — і при цьому ні словом не обмовитися про рівень інфляції. Точно так само погано укладається в схему просто собі «оптимістичного ТБ», спрямованого в майбутнє, те, що не тільки із зустрічі Президента з регіональними журналістами, але навіть із брифінгу прес-секретаря Президента роблять на ICTV подію — на відміну від абсолютно всіх інших телеканалів, які подавали ці зустрічі все-таки з акцентом на тих проблемах, про які вели мову ці VIP- персони... А якщо для того, щоб «робити нам позитив», треба брехати, то чим це відрізняється від позитива давнього доброго радянського ТБ з його «позитивним образом» країни і «вірою у щасливе сьогодення» і ще більш щасливе майбутнє? До речі, про те, що всі дороги перед нами вiдкриті — радянські люди також знали — з офіційної пропаганди. Ні, звичайно, технології інші, «просунуті» — а суть? А мета цієї «солодкої цукерки» з явно політично-пропагандистсько-стурбованим присмаком сумнозвісного «Вуличного ТБ»? Смуток же в тому, що, насправді, в мене зовсім немає впевненості, що цю «солодку цукерку» глядач не проковтне, про що особисто мене «попередили» і приголомшуючі результати інтерактивного опитування в останній програмі «Право вибору» на «Інтері» (до речі, дякувати авторам програми — і тема, і те, як її спробували розкрити, — все було дійсно актуальним і цікавим). На запитання «Чи припустиме обговорення внутрішніх проблем країни на міжнародній арені?» «так» відповіло всього 1210 чоловік, зате «ні» — 4370. І я не схильна приписувати такий «голос народу», що явно суперечить не тільки всiм демократичним завоюванням цивілізованих країн, але й правам самого ж цього народу — нашій офіційній патріотично-позитивнозаряджаючій пропаганді. Може, веселі хлопці з ICTV вгадали? І виконання народної пісні «Все хорошо, прекрасная маркиза» за залізною завісою — це і є модифікація знаменитої «американської мрії» в українському варіанті, тобто наша теперішня межа мріянь? Тим більше, що в ім’я такої межі так стараються і багато які журналісти. Хоча В’ячеслав Піховшек також оптимістично вважає, що ми, журналісти, не бидло... Наталя ЛIГАЧОВА, «День»
