Будь-який фестиваль завжди має чудернацький присмак вузького, цехового торжества. До фестивалів класичної музики та виконавства і до «Київ Музик Феста», зокрема, це спостереження можна віднести з повним правом. Так, свято, так, двері відчинені для всіх, але сповна натішитися шедеврами чи обгрунтовано висловити власне обурення з приводу невдач дано лише невеликій частині публіки, наділеній досвідом, слухом і компетенцією. Міркування інших неминуче набувають характеру практично дилетантського, своєю безперечною перевагою маючи лише сторонню свіжість погляду. Ці замітки про один день «Музик Феста» мають саме такий, буденний характер.
Якоюсь мірою мені пощастило. Третій день фестивалю відрізнявся суцільним літературно-театральним ухилом, тобто був ближчий і більш зрозумілий людині пишучій. Програму двох основних концертів — і в Малому залі Консерваторії (Музичної академії), і в Колонному залі філармонії — складали опуси, створені на відомі літературні тексти або ж відзначені явним «літературоцентричним» настроєм. Так, одна з найпомітніших прем’єр денного концерту, цикл П’єра Булеза для фортепіано, який не виконувався в Україні, — мала назву «Замітки». І справді, цикл прозвучав як стислий, новостворюваний метафізичний трактат — «думка виявлена» в момент її народження на світ. А «Поема морського берега» Чина Янга для скрипки та арфи, проте, алюзій з пейзажною китайською лірикою не викликала. Скоріше, це була мила дрібничка, ідеальний супровід для безтурботного документального фільму про природу Далекого Сходу. Проте це заспокоєння було абсолютно необхідне після сонати для фортепіано Сергія Турнєєва (ще одна прем’єра), обтяженої патетичним драматизмом та боріннями пристрастей. Загалом же денний концерт за інтенсивністю подій явно виходив за рамки протокольного прослухування. Невеликий зал на четвертому поверсі Академії освятив своєю присутністю іменитий гість з Америки — Дейл Андервуд, саксофоніст зі справді легендарною біографією. Слава його — незвичайного походження: містер Андервуд — найбільш відомий саксофоніст духового оркестру Військово- морського флоту США, йому доводилося виступати перед усіма президентами Сполучених Штатів, починаючи з Ліндона Б. Джонсона. У нас йому дали б хіба що звання народного або заслуженого артиста, котре нічого не важить, ну, а в себе вдома він одержав незрівнянно вагомішу медаль за вірну службу прямо з рук Білла Клінтона. Дейл Андервуд елегійно завершив денний концерт, виконавши сонату для альта- саксофона та фортепіано свого земляка Пола Крестона і знамениту «Мілонгу для янголів» Астора П’яцолли.
Ну, а центральною подією не тільки цього концерту, але й усього фестивального дня (і, можливо, однією з найпомітніших акцій усього «Київ Музик Феста-2000») стала прем’єра твору з дивною назвою «Нестор Батюк». Назва, у свою чергу, супроводжувалася закрутистою жанровою номінацією — «монолог із пританцьовуванням для читця, бубна, скрипки, мандоліни, іграшкових інструментів, баритона та інших звуків». Автор «Нестора Батюка» Сергій Зажитько — особистість у музичному середовищі екстраординарна. Почавши з камерних авангардних творів, він перейшов до осягнення глибин абсурду, щоразу видаючи на-гора результати такі ж несподівані, як і талановиті. Публічне виконання його творів, як правило, виходить за суто класичні або навіть авангардні рамки, щоразу викликаючи запеклі суперечки та сум’яття думок. «Нестор Батюк» у цьому сенсі виявився блискучим взірцем уміння Зажитька нехтувати будь-якими обмеженнями. Читець Андрій Крилов, відбиваючи ритм на бубні, переконливо і серйозно декламував парафраз лермонтовського «Белеет парус одинокий…». Супроводжуване несподіваними звуковими ескападами Сергія Охримчука (скрипка, мандоліна плюс найнесподіваніші інструменти), Дмитра Кононенка, який видавав свої баритонові рулади із задніх рядів, і появами Данила Перцева, який то кричав, то сурмив в отворі дверей на тромбоні, — читання це переросло в якусь незвичайну вибухонебезпечну суміш шаманської медитації та іронічного перфомансу. Радісна і задоволена тінь Сергія Курьохіна, здавалося, так і майоріла понад сценою, а в залі не залишилося жодного глядача, байдужого до того, що відбувається. Повторюся, думки з приводу того, що робить Зажитько — найрізноманітніші, але — і це безперечно — без тих яскравих і несподіваних фарб, які він вносить своєю роботою, музичний пейзаж Києва був би набагато одноманітніший.
На завершення цього фестивального дня в Національній філармонії запанував пафос минулого. Дитячий хор «Веснівка» і ансамбль «Київська камерата» виконали кантату Ігоря Стравінського на староанглійські тексти, пройняту величавим непоспіхом та прихованими пристрастями преєлизаветинської Британії. А от «Французькі фрески» Лесі Дичко, показані в другому відділенні, явно програвали «британському вторгненню» Стравінського. Цей своєрідний театрально- музичний круїз славетними замками й палацами Франції здійснювався за допомогою найвишуканіших засобів — читця, змішаного хору, органу, дерев’яних духових інструментів, ударної та балетної трупи. Проте ці, ретельно й багато підготовлені «Фрески» не давали відчуття цілісності видовища, принаймні непрофесійній публіці.
Загалом цей день на «Київ Музик Фесті» склався як такий собі роман із власною зав’язкою, непередбаченою кульмінацією та неголосною крапкою в кінці. Попереду ж — прем’єри нових творів Валентина Сильвестрова, виконання уславлених опусів Альфреда Шнітке, Бенджамена Бріттена, Густава Малера і те «багато іншого», заради чого й проводяться фестивалі. За непрофесіоналом залишається мале — жадібний інтерес до нових фактів та академічної віртуозності. Це, напевно, основне достоїнство хорошого слухача.
