Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Сміх у стилі кьоген

У Києві пройшли гастролі театру класичної японської комедії
27 вересня, 2000 - 00:00

Якщо бути точним, «кьоген» у Києві вже був. У рамках одного з недавніх фестивалів «Мистецьке Березілля» на сцені театру імені Франка трупі молодих японських артистів вдалося неабияк насмішити зал нехитрими, але дотепно виконаними сценками про злу тещу, ченців- невдах тощо. Нинішні гості Києва належали до явно більш академічної, гордої своїми звичаями школи і справу свою робили неспішно, з консервативною прискіпливістю.

Творчий керівник трупи «Йородзу кьоген», пан Номура Маннодзьо — людина театру до мозку кісток. Представник стародавнього акторського роду виконавців кьоген, він із раннього дитинства — на сцені. Свою творчу спадщину прагне також осмислити й теоретично: залишаючись активно граючим актором, викладає в Токійському університеті історію театральних масок, продюсує спектаклі. Театр, привезений професором-актором, це не стільки сценічне видовище, скільки ретельна практична реконструкція давнього стилю, свого роду театр-музей з чiтко накресленою місією культурного обміну. Справді, щовечора показу вистав передували найдокладніші лекції чарівного Маннодзьо-сан. З них можна було дізнатися, що кьоген спочатку існував як інтермедія між актами драматичного театру Но, що в незмінному вигляді цей вид театру існує вже з ХIV століття, а коріння своє бере ледве чи не від традицій давньогрецького театру, занесених до Японії через Китай та Індію Великим шовковим шляхом. Багатьом предметам реквізиту в трупі «Йородзу кьоген» — віялам, кімоно, дзвіночкам, елементам декорацій — по декілька сотень років, і всі вони дбайливо передаються з покоління в покоління сім’ї Мандзо. Відповідно, і майстерність тут відточується століттями. Проте кьоген все ж не є чимось на зразок замкненого театрального монастиря, і вже в нинішньому столітті його репертуар значно поповнився — наприклад, «Білосніжкою та сімома гномами» і навіть «Червоною шапочкою» (що цікаво, сам Номура Маннодзьо зіграв у постановці «Білосніжки» роль злої королеви).

Власне, спектаклів після такої обширної преамбули було два — «Шість статуй» і «Равлик». І перший, і другий — зразки класичного гумору кьоген. «Шість статуй» — про невдаху-простолюдина (таро-каджя), який замість статуй Будди для сільського храму ледь не купив живих друзів скульптора-пройдисвіта, що зображали розшукувані статуї. У «Равлику» ж виведено в ролі насмішника ще більш улюбленого героя японських комедій — відлюдника- ямабуші, який видає себе за великого, а отже, делікатесного і рідкісного… равлика. Весь нехитрий обман і дитячі секрети кьогена обігравалися акторами майстерно, кожне слово — зі своїм, вигостреним жестом, кожна інтонація — ретельно вибудована відповідно до прийнятого канону. Зал загалом отримав свою порцію веселощів. Що ж до критиків, то тут, скоріше, був момент заздрощів. Адже японці мають щастя дивитися і сприймати в усій повноті вражень свій власний середньовічний театр в усьому багатстві його традицій, куштувати ті сценічні ласощі, самий смак яких у Європі (не кажучи вже про її східну частину) давним-давно втрачено…

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 
Рубрика: