Частину цьогорічної відпустки ми з молодшою дочкою провели
в славному закарпатському місті Мукачевому. У ньому разом із чоловіком
Дмитром проживає моя дуже давня подруга — Леся Демчук-Ком’яті. Ми з нею
познайомилися, як інколи жартую, ще в «тому» житті: в піонерському таборі
«Супутник» на Світязі, коли мені було 13, а їй 14... В обох батьки — вчителі,
обоє ми — Петрівни, в обох були чудові довгі та пишні коси (тільки я —
класична брюнетка, а вона така ж класична блондинка). Але це все тільки
банальні збіги. Бо хто знає, що єднає людей у такому наївно-дитинному віці,
не розлучаючи потім усе життя? Один мій високопосадовий знайомий з цього
приводу має, можливо, й дискусійну думку: друзів ми здобуваємо тоді, коли
ще молоді і бідні.
Років з п’ятнадцять тому я вже робила спробу повернутися,
хоч у спогадах, у дитинство: спеціально у відрядженні заїхала в «Супутник»,
щоб переконатися: майже нічого не змінилося з того часу, як ми з Лесею
проводили тут табірну зміну. І навіть на вечерю був такий же прозорий молочний
суп!..
Певно, змінилися ми самі, не хочу казати — постаріли, бо
в Лесі з цього приводу є свій жарт: «Колись ми були молоді і гарні, а тепер
просто гарні!» Що стосується моєї подруги, то, виглядаючи її у вікні автобуса
«Луцьк—Ужгород» на автостанції в Мукачевому, ще здалеку вирізнила у натовпі
струнку поставу тієї, котра й колись виступала яскравим прикладом до крилатої
фрази — «Комсомолка, спортсменка, красавица!». Немає давно комсомолу, вже
років з десять Леся — кандидат у майстри спорту зі спортивної гімнастики
— не робить шпагату, але залишилася вона такою ж енергійною. Тільки тепер
вже у новій іпостасі — як керівник малого приватного підприємства «Елара»
виступила продюсером вистави нашої славної землячки Лесі Українки «Адвокат
Мартіан», прем’єра якої відбулася на початку серпня. І цим зманила таки
мене приїхати до неї в гості. Не вважаю себе заядлим театралом, бо не раз
спектаклі розчаровують. Але тут була інтрига — поставити Лесю Українку,
п’єсу про перших християн — не те, що «Циганку Азу» чи навіть «Лісову пісню»...
***
Вистава мала відбутися у неділю, а ми приїхали в суботу.
І найперше пішли у місцевий кіноконцертний зал, збудований 80 років тому
ще чехами. Тут готувалася прем’єра. Вже стояли на місці декорації — на
сцені, винесеній за задумом режисера трохи у зал, а сам режисер, Володимир
Канаєв, разом з помічниками завершував роботу над найголовнішою деталлю:
величезним сріблястим хрестом. Усю виставу цей хрест — непомічений глядачами
— лежатиме в центрі сцени, по ньому ступатимуть актори, а після останньої
репліки Мартіана хрест почне повільно підніматися вгору... Мартіан у розпуці
розкине руки, здається, він теж розп’ятий, — і зал замре, щоб через мить,
яка видасться вічністю, захлинутися в оплесках... Цієї останньої сцени,
режисерської знахідки, немає у первісному варіанті п’єси, але навряд чи
Леся Українка була б проти...
Усе це буде завтра, а сьогодні, подивована розмахом постановки,
я зроблю (як жартуватиме потім дочка) «профессійну стойку» і допитуватимуся
у Лесі: навіщо, скажемо прямо, їй здався цей клопіт?! Чи багато ви знаєте
підприємців, бізнесменів, які б витратили чималі і власні кошти, і кошти
фірми не на організацію гастролей чергових «Воплів» чи, тішачи власні комплекси,
на конкурс так званої краси, а на підтримку професійного театру, постановку
класичної вистави? На Волині таких точно немає, донедавна не було і в Закарпатті.
Втім, чи багато таких людей віднайдеться в усій Україні?! Старий театральний
«зубр», директор Волинського драматичного театру Богдан Береза відповів
на це запитання, зітхаючи:
— Певно, такі люди є. Їздить же наш міністр культури по
Україні зі своєю виставою...
До можливостей міністра провінційному театру, як і до Бога...
Але рік тому Леся Ком’яті вирішила, бач, перечитати всю Лесю Українку.
По-перше, сама вона родом з волинського села Поворськ, що не так і далеко
від Колодяжного — малої батьківщини великої Лесі. По-друге, у шкільній
юності зіграла роль Мавки зі знаменитої «Лісової пісні» (Лукашем, між іншим,
був Микола Федорук, теперішній мер Чернівців)!
— «Адвокат Мартіан» відкриває шостий том 12-томного видання.
Я прочитала п’єсу і зрозуміла, що мушу щось робити, аби люди знали про
неї. Бо що пересічний громадянин знає про Українку-драматурга? На «Камінному
господарі» після «Лісової пісні» знання здебільшого закінчуються. Розказати
комусь, щоб цю п’єсу прочитав? Можна одному, двом, десятьом... Збиралася
вже телефонувати знайомим у Львів: прочитайте і поставте! Але тут підвернувся
Канаєв — він читав п’єсу цілий тиждень, а тоді прийшов і сказав: «Лесю
Петрівно, я цією п’єсою захворів! І знаю, як її поставити!». А чому б і
ні? — так описує Леся Ком’яті події, що передували нинішній прем’єрі.
Щоб написати свою п’єсу, невеличку одноактну драматичну
поему, Леся Українка перечитала за два роки масу літератури. Щоб поставити
її, Леся Ком’яті і приватне підприємство «Елара» присвятять цій п’єсі рік
життя.
Акторам пошили шикарні костюми і на спецзамовлення — взуття
(«Якщо щось робити, то це має бути найкраще!» — скаже потім продюсер).
Художнє оформлення здійснила випускниця Рєпінської академії
у Ленінграді Катерина Штраус, чиї роботи тепер виставляються як не у Швейцарії,
то у Фінляндії, а цього літа її запрошували на міжнародний пленер до Парижа...
Режисер Володимир Канаєв єдиний у Закарпатті має закінчену
аспірантуру, навчався у знаменитого ленінградського режисера Товстоногова...
У виставі грають найкращі мукачівські актори (з місцевого
Закарпатського обласного театру російської драми, в якого свої проблеми
— безгрошів’я і тривалий ремонт приміщення). Лідія Пирогова — народна артистка
України, і цим все сказано. Василь Фурдь у ролі Мартіана — на жаль, ще
не заслужений і не народний (у провінції не ті можливості, що у його однокурсників
Наталії Сумської і Богдана Бенюка), проте так любимий мукачівським народом.
Талановиті Станіслав Овдієнко й Віктор Добряк, молодий актор Руслан Аїтов,
а також неактори, проте справжні акторські відкриття — учениця педучилища
Надія Геревич, студент інституту культури Євген Тичина, школярка Іринка
Арендарчук, колишній колега подружжя Ком’яті по керамічному заводу (працювали
там інженерами) Данило Сурмай. Здається, це єдиний чоловік у Мукачеві,
який без ніякого гриму, завдяки природним даним, міг так зіграти роль Міма,
німого слуги Мартіана...
І останнім на афіші значиться прізвище продюсера, без якого,
проте, вистави ніколи б не було.
***
Зустріла Леся якось знайому. Не бачилися десь років зо
три. У кращі для себе часи та працювала в торгівлі, була вкрай шанованою
людиною, заради отримання дефіциту перед нею й на колінко припадали...
«Добре тобі, — позаздрила Лесі. — Маєш фірму, гроші лопатою гребеш». «Греби
і ти!» — порадила. «Так не знаю, де ту лопату взяти», — зіронізувала. «Відкрий
Закон про підприємництво, перечитай супутні документи — ось і маєш «лопату».
Яку собі зробиш, таку матимеш. Зробиш меншу — твоя буде, велику — теж ніхто
не відбере...»
Сама ж Леся у радянські часи мала абсолютно не конкурентоспроможну
професію: хіміка-технолога на керамічному заводі, щоправда, з дипломом
знаменитої Львівської політехніки. І мене завжди дивувало, чому така творчо
обдарована людина («її» було все — від хору і конкурсу читців до спортивної
секції, а ще ж чудесно вишиває і в’яже, і є членом асоціації народних майстрів)
пішла по «нетворчому» шляху?
Свою майбутню професію вона вибрала... на залізничному
вокзалі. Старому-престарезному вокзалі у рідному Поворську. Родом з 1902
року, він пережив революції й війни, його підлогу топтали солдатські чоботи,
не раз давали лиха закаблукам весіляни. А вечорниці, на які з усього села
і тепер збираються хлопці і дівчата, бо ж на вокзалі ніколи не відключають
світло!.. У роки Лесиної юності її ровесники збиралися тут послухати, як
натхненно грає на гітарі однокласник — Льоня Зубанов, у майбутньому — відомий
на Волині міліцейський ас...
— На цьому вокзалі підлога викладена плиткою. Уся ціла-цілісінька.
І я подумала: якщо вона вистояла майже сто літ, то як же цікаво її виготовляти?
У «ті» часи вони мали певну стабільність: Леся працювала
на керамічному заводі технологом, Дмитро — головним конструктором. До речі,
тут же художником працювала і відома тепер на півсвіту Катерина Штраус
(тоді Ігнатишак). Волинянка з діда-прадіда, Леся на Закарпатті прижилася,
а історію роду свого чоловіка знає не згірш за власну.
— Відкриваю колись один з журналів, а в ньому на знімку...
копія мій Дмитро! Читаю: представник урядових економічних кіл США Ком’яті...
Це — один з нащадків Дмитрового прадіда: за Австро-Угорщини той був відомий
в цих краях нотаріус. Брат прадіда був намісником Папи Римського у Підкарпатській
Русі...
Угорську кров роду Ком’яті розбавив Дмитрів дід Золтан,
одружившись з русинкою. Його синові, а Лесиному свекрові (свекрухи, дуже
доброї жінки, вже немає 10 років) — 80. Завжди тяжко працював, але має
«хобі» — він швець, по-місцевому «шустер». І діти завжди дивуються, як
батько розбирається, де чиє взуття.
— Як я, каже, не пам’ятатиму, де чиє, коли знаю, хто
мені його дав? — сміється Леся.
Дмитрів батько товаришував з відомим в Україні казкарем,
дідом Короловичем (пригадуєте, «Казки Верховини», «Три золоті слова»?..).
Які змагання — хто більше казок розкаже — вони влаштовували! Дмитрова сестра
жартує, що «неньо (тато) любить казкувати, як почне — на три дні хватить».
Тільки діти діда Короловича ті казки за ним записали, а діда Михайла —
ні...
Не знаю, чи наслухалася Леся казок свекра, чи просто проявилася
її творча натура, але й малому приватному підприємству вона дала романтичну
назву — «Елара», є така планета, супутник Юпітера. Вони з Дмитром пройшли
непростий шлях бізнесмена-одиночки.
— Я люблю таку притчу: прийшов чоловік до Бога і просить:
«Господи, мені так тяжко, чому ти дав мені такий важкий хрест?» «Що ж,
ходи вибереш інший», — відказує Господь. Пішов за ним чоловік, бачить,
стільки хрестів стоїть, а збоку — один, найменший... «Ось цей можна взяти?»
«Бери, чи мені шкода... — відказує Господь. — Він і так твій!» «Еларі»
вже сім років. Тепер це фірма, яка обслуговує вітчизняного виробника, при
ній почало діяти перше у Мукачевому приватне видавництво. Леся і Дмитро
не гребуть гроші «лопатою», не належать до числа мукачівських «олігархів».
Але...
— Знаєш, який я ще маю борг перед людьми, перед рідним
краєм? — говорила Леся. — Хочу видати збірочку свого земляка Богдана Голюка.
Він помер у психлікарні, бо розмовляв з квітами, пташкою... І писав чудесні
вірші. Він їх спалив, і тільки частинку врятувала племінниця. Тепер вони
у мене. Книжка майже готова, я назвала її — «Журавлі пролетіли», був у
Богдана такий вірш. Ось послухай:
... Журавлі пролетіли над хатою,
Аж мороз по спині пробіг.
Хто, хто мені осінь сватає,
Наче дівчину на порі?..
