У вівторок відбулася подія, що могла б стати пам’ятною для автономії: конкурсна комісія підбила підсумки і визначила текст Гімну Криму. Однак те, як це було зроблено, і тим більше результат конкурсу розчарував значну частину кримчан: під музику всесвітньо відомого кримського композитора Алемдара Караманова, вже визнану кримчанами практично геніальною, підібрали слова, які Данило Кононенко, голова Кримської організації Спілки письменників України, назвав «Примітивом у комуністичному дусі». Їхній автор — кримська поетеса Ольга Голубєва, дружина міністра культури Михайла Голубєва, який також входив до конкурсної комісії. Щоправда, було оголошено, що на другому етапі з моральних міркувань він був виведений з її складу. Виконання гімну Криму, як повідомив Леонід Грач, під керівництвом якого проводилася вся робота комісії, доручено Юрію Богатікову. Данило Кононенко висловив упевненість у тому, що українська частина населення півострова такий гімн шанувати не буде. Він висловив свій подив з приводу того, що до конкурсної комісії не було запрошено представників Спілки письменників України, зате до її складу включили редактора «Кримської правди» Михайла Бахарєва, який раніше отримав попередження від прокурора Криму за розпалювання міжнаціональної ворожнечі на півострові. Не були залучені до конкурсної комісії і кримськотатарські письменники. Один з ветеранів кримськотатарської літератури Рустем Муєдін сказав «Дню», що він вважає, раз у Конституції Криму написано, що державною мовою в автономії є українська мова, то й гімн спочатку має бути написаний українською. Голова кримськотатарського просвітницького товариства «Мааріфчи» Сафуре Каджаметова сказала для «Дня», що «Верховна Рада Криму знову залишила за бортом велику частину населення, ми як були ізгоями, так і залишаємося ними. Це дискримінаційне рішення. Якщо автономія претендує на те, щоб тут встановилася міжнаціональна злагода, то треба, щоб у цьому брали участь усі верстви суспільства. Це рішення дуже непорядне. І українці тут безправні, і кримські татари. У нас є прекрасний національний гімн «Я присягнувся», написаний нашим національним героєм Челебі Джиханом, якого більшовики-комуністи без суду розстріляли в Севастополі. А тепер комуніст Юрій Богатіков виконуватиме гімн Криму? Ні, це неправильне рішення. Ми такого гімну не приймаємо. І символіку Криму приймали без нас, а тепер і гімн. Ні в прапорі Криму, ні в гімні немає ніякого натяку на присутність тут кримських татар і українців — у них усі ознаки російської держави, немає кольорів ні українського державного прапора, ні кримськотатарського національного. Я думаю, що меджліс висловиться з цього приводу…»
Треба сказати, що і результат дворічної роботи поетів Криму над текстом гімну не вражає:
Нивы и горы твои волшебны, Родина,
Солнце и море твои целебны, Родина,
Эту землю мы сохраним,
И внукам оставим цветущий, как сад, Крым,
Цветущий, как сад, Крым!
Зори свободы твои сияют, Родина,
Братья-народы твои шагают, Родина.
Эту дружбу мы сохраним,
И вместе, крымчане, прославим в веках Крым,
Прославим в веках Крым! Славься, Крым!
Куди крокують шеренгою, як на картині, брати-народи? А в інших місцях — що, сонце і море не цілющі? І чи не забагато слави тут для місця, яке поки тільки саме собі славу співає? Як ляжуть ці слова на музику, тим більше в українському і кримськотатарському перекладах, хоча б через різну кількість складів у словах «Родина», «Батьківщина» і «Ветан»?
Верховна Рада Криму на оплату створення гімну виділила з бюджету 150 тис. грн. Гонорар авторам музики та віршів передбачається по 18,9 тис. грн., 24,8 тис. планувалося заплатити Юрію Богатікову за виконання, і всього по 120 грн.(!) — 45 артистам духового оркестру. Уряд Криму не затвердив такого кошторису, розробленого Михайлом Голубєвим. Сергій Куніцин сказав, що за 24 тис. він і сам гімн заспіває, і доручив міністрові переглянути кошторис. Заодно в Криму вирішили проаналізувати й витрати на утримання органів влади. Виявилося, що апарат представництва Президента України в Криму фінансується в обсязі 12 тис. грн. на людину в рік, а апарат Верховної Ради Криму, в чиїх руках бюджет, витрачає 47 тис. грн. річних на кожного трудівника пера!
Актом здобуття Гімну Леонід Грач завершує (текст ще повинен бути затверджений на сесії парламенту 20 вересня) будівництво Кримської автономії. Якщо врахувати, що він разом з іншими комуністами стояв біля джерел референдуму 20 січня 1991 року, за рішенням якого вона створена, що його воля втілилася в положення нинішньої конституції Криму, то автономію можна вважати його повним дітищем, яке створене цілком відповідно до його переваг. Дітищем, як у Криму вже повсюдно визнано, — не українським і анітрохи не кримськотатарським, зате цілком комуністичним і дуже проросійським. Тим більше, що до Верховної Ради України надійшов і проект закону про вибори парламенту автономії, розроблений під його керівництвом і з таким розрахунком, щоб увічнити переваги комуністів у майбутні часи. Сьогодні в Криму все, що йде врозріз із монопольною думкою Леоніда Грача, оголошується «діями, спрямованими на руйнування автономії». Він каже навіть про наявність «спеціальних сценаріїв», приклеює ярлик «націонал-радикалів» і звинувачує в «руйнуванні автономії» як кримських татар, що прагнуть домогтися для себе представництва в органах влади, так і українців, варто їм тільки виявити турботу про національну освіту або національні інтереси. І тільки росіяни, чия порада сприяння активно працює при спікерові парламенту, можуть вільно «захищати» свої інтереси. Грач вважає, що це і є інтернаціоналізм.
Це відбивається на всьому, що робить Леонід Грач, і на всьому, чим займається Верховна Рада. 90% некримських контактів Леоніда Грача та кримського парламенту загалом доводяться по лінії Сімферополь-Москва, і тільки, мабуть, питання бюджету і необхідність до слушного часу враховувати думку Президента України Леоніда Кучми в деяких, зокрема кадрових, питаннях примушують спікера та депутатів підтримувати контакти і з Києвом. Наприклад, питання культури, освіти, які, здавалося б, повинні бути єдиними в державі внаслідок того, що ці міністерства очолюють Михайло Голубєв і Валентина Льовіна, однодумці і члени партії Леоніда Грача, призначені з його волі, все більше вирішують питання зв’язків з Росією та проблеми «єдиного простору» з СНД, ніж специфічні проблеми української культури та української освіти. Нещодавно заявивши публічно, що уряд Криму «усунуто з 1 жовтня», — хоч, як усім відомо, своєї згоди, передбаченої Конституцією, на це рішення кримського парламенту Президент не дав, Леонід Грач тим самим дав зрозуміти, що Леонід Кучма йому не указ, що життя в автономії визначають інші сили, інші правила, інші звичаї. Характерно, що при всьому цьому раз у раз Леонід Грач публічно запевняє Президента у відданості його політиці і в тому, що стабільність у Криму — навіть приклад для наслідування, наприклад, Придністров’ю…
Ось одне з останніх висловлювань спікера, яке засвідчує, що це свідома лінія, спрямована проти української держави: «Так ось, Крим тільки в тому випадку може бути таким, як сьогодні, якщо він збереже свою історію і насамперед — велику російську історію. Це аксіома… Ми довго стояли. Ми утримували свої позиції, позиції нашої Кримської автономії, починаючи з 20 січня 1991 року. Але бачу, що вже й ці устої починають руйнуватися. Нам сьогодні як ніколи важливо… усвідомити одне: російська культура, російська історія повинні бути тут непорушні… Нам потрібно виходити з того, що ідея російської історії, російської культури повинна набути розвитку, бути інтегруючою, і в тій геополітичній ситуації, що склалася, повинна бути економічно багатовекторною». Припустімо, що в професорських словах про те, що «ідея історії та культури повинна бути економічно(?) багатовекторною» є якесь невловиме простому смертному значення, але все одно постає запитання: з чого б то український державний службовець так турбується про історію та культуру іншої держави за тієї умови, що ані її історії, ані її культурі нічого не загрожує? Навіщо це спікеру парламенту однієї зі складових української держави? Не можна ж пояснити це лише низьким професійним рівнем керівника парламенту, хоча це видно щокроку? Тут, очевидно, є й інше, більш глибоке значення…
Водночас природно постають і запитання про те, а чому Леонід Грач не говорить про зміцнення української культури, української мови, кримськотатарської культури та мови у Криму, хоча їхнє становище набагато гірше? Чому, твердячи про ніби «інтегруючу роль» російської культури і кажучи про славу «російських» воїнів у Кримській війні, Леонід Грач не згадує, що «російські» воїни тієї війни — це значною мірою і етнічні українці, і люди ще багатьох національностей. Чому він, кажучи про історію Криму, забуває, що це, зокрема, й історія Кримського ханства, яку також не можна ні викреслити, ні забути, — і всі періоди історії треба поважати однаково, а не звеличувати «насамперед» тільки одну її частину, до речі, й не найтривалішу — російську. Стверджуючи себе інтернаціоналістом на словах, кажучи про інтеграцію всіх культур, будучи українцем, уродженцем Житомирської області, Леонід Грач на практиці виступає і діє як російський націоналіст і навіть шовініст. Будучи державним службовцем України, Леонід Грач віддає перевагу одній гілці релігії — російському православ’ю, на практиці обмежуючи можливості задоволення своїх потреб кримським мусульманством — жодного заходу не проведено Верховною Радою спільно з ними.
Усією своєю діяльністю спікер формує у кримчан думку, що Київ нічого хорошого для Криму вирішити не може по визначенню (він навіть мав намір судитися з ним у міжнародному суді), і що надія у кримчан має бути винятково на Москву, де люди всесильні і всемогутні, де зосереджено всі багатства й усю силу. Ще ніколи раніше, навіть за Юрія Мєшкова, не було такої напруженості в міжнаціональних відносинах, які створені різким неприйняттям інтересів кримських татар з боку Леоніда Грача. Ніколи ще не було в Криму такого разючого розколу між його російською частиною, яка всіляко виславляється Леонідом Грачем, та іншими верствами населення, інтереси яких ігноруються. Ніколи ще не було такої напруженості в економічній сфері, коли люди бізнесу й державних підприємств бояться спілкуватися і з урядом, і з парламентом лише тому, що у Верховній Раді їх можуть вважати «людьми з табору Куніцина», а в уряді — «агентами Леоніда Грача». Ніколи раніше колишній глава парламенту (та й голови облвиконкомів у радянському Криму), приїжджаючи в трудові колективи, перевіряючи на лояльність до себе їх керівників, не настроювали людей проти уряду і представництва Президента, як це робить Грач, зокрема, під час останнього відвідування АТ «Кримгаз». Ця політика Леоніда Грача на практиці робить ведмежу послугу всім без винятку — вона загострює антиросійські настрої серед неросійської частини кримчан, заохочує антитатарські настрої у росіян, налаштовує жителів півострова проти Києва й України. Тут давно в суспільній психології сформована думка: все, що українське, — це погано, все, що російське, — це добре. І не останню роль у формуванні цих настроїв відіграв Леонід Грач особисто.
Цей пунктирний аналіз життя Криму останнім часом засвідчує, що нинішній парламент автономії, будучи за своїми потенційними можливостями і складом на значно вищому рівні, аніж попередній, Мєшковського скликання, не може реалізувати свій потенціал через те, що Леонід Грач, всупереч потребам автономії, зосередив усі зусилля депутатів на безглуздій і незаконній війні з урядом, не проводить лінії своєї держави — України — в культурній, національній, освітній та інших галузях, умисно зводить зусилля депутатів до міжфракційної війни, не націлює їх на рішення життєво важливих і перспективних проблем, а зосередив увагу на дрібних, сьогочасних власних прагненнях. Важливу роль у розтрачанні потенціалу парламенту відіграє і те, що спікер керується в роботі хибним комуністичним світоглядом, неадекватно розуміє нинішні соціальні процеси, не вміє забезпечити необхідну для нормального життя автономії нормативно-правову базу, а займається невластивими для парламентарія справами, наприклад, безпосереднім прорабським керівництвом реконструкції аеропорту, залізничного вокзалу, тепер ось площі ім. Леніна з пам’ятником своєму кумирові — він особисто проводить планерки, наради будівників, виступає в ролі постачальника будматеріалами. Характерно й те, що реконструкція центральної площі міста приурочена аж ніяк не до Дня незалежності України, а… звісно ж, до жовтневих комуністичних свят.
Негативне ставлення сімферопольців викликає й особиста поведінка спікера — газети Криму раз у раз ведуть дискусії про будівництво фешенебельного особняка на вулиці Аксакова в Сімферополі для Леоніда Грача, вартість якого перевищує його фінансові можливості. Під час останніх виборів до цього будівництва, наприклад, були організовані спеціальні автобусні екскурсії виборців. Це стало для них важливим аргументом — люди переконалися, що за комуністів голосувати не варто. Однак питання про те, чому це може дозволити собі глава парламенту в той час, як у всіх промовах він твердить про «зубожіння народу з вини демократів», залишається без відповіді ось уже кілька місяців. Леонід Грач наполегливо не помічає цих публікацій. Але разом із цим газети пишуть про причетність родичів Леоніда Грача до неоформленого згідно із законом будівництва аквапарку в Голубій затоці, де воно ведеться без достатнього екологічного обгрунтування і без необхідних природозахисних заходів.
У результаті виходить, що Верховна Рада Криму з таким главою втрачає авторитет у виборців, довіру в жителів Криму. Виявилось, очевидно, цілком несподівано для Леоніда Грача, що діяльність глави парламенту вимагає таких якостей і такої підготовки, якими він не володіє. Не знаючи, що саме треба робити, він із натхнення поводиться, як секретар обкому, — проводить планерки, обіцяє щось побудувати, здати в строк, залучити інвестиції. Нові демократичні механізми управління виявилися недоступними Леонідові Грачу. Кримчани розуміюче всміхалися, коли Леонід Грач, повернувшись із Лондона, заявив, що «над Кримом нарешті сходить інвестиційна зоря». На жаль, «зоря» поки ніяк не відбилася на економіці Криму, інвестиції останнім часом, як відзначалося недавно в аналізі уряду, так і не збільшилися.
Тому слова нового гімну про те, що «брати-народи крокують», що «цю землю ми збережемо», що «зорі свободи сяють», виглядають поки невеселим дисонансом із реальною дійсністю. Кажуть, що американські аналітики, знайомі з кримським життям не з чуток, недавно дійшли висновку, що мир і злагода в Криму тільки ілюзорні, головні катаклізми й конфлікти в Криму ще попереду. І саме до цього, схоже, веде півострів все життя і діяльність Леоніда Грача, політика, якого одного разу вже було видворено з кабінету на 6-му поверсі будинку обкому партії, що дискредитувала себе, а тепер — нинішньої Верховної Ради Криму. Але він зумів до нього повернутися. Повернутися таким же, яким і був 10 років тому, не додавши до свого багажу ані грама нового досвіду…
