Оптимістичні заяви про краще майбутнє вітчизняної кінематографії були лейтмотивом традиційного святкування Дня українського кіно, що пройшло вчора на території студії імені Довженка біля пам’ятника великому режисеру. Покладання надії на те, що в нашому кіно нарешті настав «час збирати камiння», висловлювали і міністр культури, а також знаменитий кіноактор, Богдан Ступка, і нинішній директор студії Микола Мащенко, і колишній її керівник — академік Василь Цвіркунов. Святкування носило, звичайно, персоналізований характер — бо напередодні кінематографісти відмічали також і день народження Олександра Довженка. Яблук, як незмінного атрибуту довженківських днів, було достатньо, а камерний хор «Благовіст» заспівав пісню, яку дуже любив Олександр Петрович — «Чуєш, брате мій». Загалом багаторічний ритуал свята був дотриманий. Хор і духовий оркестр, урочисті промови і купи яблук — все само по собі було схожим на зйомки такого собi типово українського фільму, якому також типово бракувало фінансування. Хоч, може бути, українське кіно скоро дійсно буде символізуватися квітучим яблуневим садом, а не павільйонами головної кіностудії країни, що розвалюються, сподівається Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День».
Минулої суботи тихо і для широкої публіки практично непомітно минув День українського кіно. Лише в Спілці кінематографістів із ностальгією згадували ті часи, коли на це свято по всіх київських кінотеатрах роз’їжджалося 20-30 творчих груп, які зустрічалися із глядачами, представляли нові картини. Сьогодні кінематографістам похвалитися особливо нічим, та й глядачі не поспішають заповнювати зали кінотеатрів. Як же сталося, що Україна, в якій іще 15 років тому вироблялося 60 художніх ігрових картин та 500 неігрових, перетворилася на країну, де сьогодні за підтримки держави і з її участю виробляється в десять разів менше фільмів? А документальних, науково- популярних, анімаційних іще менше.
Заступник міністра культури та мистецтв Ганна Павлівна Чміль , людина незмірно віддана кінематографу, вважає головною причиною нинішнього становища те, що реформація кіноіндустрії в Україні почала відбуватися в період економічної кризи, за відсутності законодавчої бази. «1991 року, — каже Ганна Павлівна, — кінематограф викинули на вільний ринок. І це відбувалося дуже драматично, оскільки разом із викиданням на ринок і, власне, в нікуди, було викинуто і потенційного глядача. Фактично, з одного боку, художнику сказали, що він вільний, що він може творити те, що він хоче (і слава Богу, це нормально, закономірно). Проте, із другого боку, цю свободу жодним чином не врегулювали законодавчо, не сталися зміни, пов’язані з функціонуванням цієї свободи. Навіть якщо художник на той час створював твір — художню цінність, то вона вже була ізольованою, недоступною глядачеві, оскільки купівельна спроможність останнього почала різко падати. Це відбилося на стрімкому зменшенні відвідувань кінотеатрів».
Якщо ті ж 15 років тому середньостатистичний житель України ходив у кінотеатр 11 разів на рік, то сьогодні — 0,1 разу. Кінотеатральний показ став абсолютно нерентабельним. «Разом із тим, — продовжує Ганна Павлівна, — держава, переставши бути могутнім продюсером (просто знявши із себе цю функцію), не поспішала створювати протекціоністську політику стосовно тих, котрі так чи інакше діяли і, на щастя, продовжують діяти на цьому ринку».
А чи варто город городити, запитає інший суворий читач. Адже не можна сказати, що наше життя у своїй масі знайшло економічну стабільність і люди готові повернутися в кінотеатри. Ну, по-перше, дивлячись у які. Коли екран блимає, динаміки безбожно хриплять, а крісла порізані й брудні, то навряд чи все це залучить наших громадян. Однак досвід «Кінопалацу», тієї ж «Кінопанорами», «Дружби», які оснащені сучасним обладнанням, де створено більшою чи меншою мірою, але все ж комфортні умови, свідчить про інше: мистецтво кіно аж ніяк не втратило інтересу в публіки. Про це свідчать і соціологічні дослідження, на які любить посилатися Г. П. Чміль: глядач серед наборів програм на каналах телебачення на перше місце ставить фільм. Іншими словами, в українського глядача є потреба в кіно. Інше питання, яке саме кіно пропонує ТБ. У переважній більшості — зарубіжного виробництва і, на жаль, часто не найкращої якості. Але чи варто поспішати звинувачувати ТБ в зловмисності. Треба чесно признатися: часто йому просто ні із чого вибирати. Та й нове вітчизняне кіно далеко не завжди виробляє шедеври, м’яко кажучи. Однак навіть і їх (прикладом того є та ж «Роксолана» та останній витвір Миколи Засєєва «Чорна рада») дивляться. Що вже казати про грандіозний успіх «Буржуя», який нині запущено з новими 15 серіями.
До речі, генеральний продюсер каналу «1+1» Олександр Роднянський узагалі вважає, що в нашій країні якщо кінематографічна індустрія і відродиться, то головним чином завдяки ТБ. Схоже, що він має рацію. Державних грошей усе одно не вистачить на всіх, хоч би як прихитрялося Міністерство культури та мистецтв. Ось запустили вражаючий за розмахом та бюджетом проект Юрія Іллєнка під робочою назвою «Молитва за гетьмана Мазепу». Ще декілька великих проектів на підході, дещо менш масштабних картин запущено у виробництво. Проте все це кардинальним чином не змінить ситуацію.
Отож Олександр Роднянський і не має наміру чекати милості від держави, але при цьому не приховує, що майбутнє каналу пов’язує з кінопроектами, і тому «1+1» прагне завоювати собі право називатися одним із найкращих кіновиробників на території СНД. Однак без залучення партнерів фінансово це дуже непросто. Але один проект, переконаний Олександр, вони мають робити самі. Сучасне українське кіно з новими, бажано молодими героями, зроблене новими, бажано молодими людьми. Та, на жаль... Каналу довелося зіткнутися з дефіцитом ідей та особистостей. Утім, ця тема вже зовсім інша, несвяткова.
