Як справжній галичанин, я не можу не почати свою відповідь з національних символів. Я формувався у світі, в якому поєднання двох кольорів — синього і жовтого — було цілковитим офіційним табу. Стереотипи, як відомо, дуже живучі, а тому мене завжди приємно вражають і розчулюють ті кадри телерепортажів (наприклад, про футбольні матчі), на яких хвилясте море державних прапорів України свідчить про те, що український народ визнав їх за свої, що це не просто «галицька інтрига», буцімто нав’язана червоно-синій Україні. Таке новітнє утвердження табуїзованих колись національних символів є для мене безсумнівним позитивним здобутком нової доби.
Звичайно, абсолютно правильний галичанин на моєму місці першим здобутком назвав би існування самої держави «Україна». І справді, це явище має для мене абсолютну цінність — незалежно від того, наскільки спроможною є сама держава. Мені пригадуються слова котрогось із поетів-шістдесятників: «Була б колиска — будуть діти!» Наявність колиски є необхідною передумовою громадянського становлення української нації. Сама наявність таких постів, як хоча би «Президент України», якісно міняє ситуацію, ставить ніжку управлінського «циркуля» в кружальце під назвою «Київ», змушує бодай частково дивитись на події під українським кутом зору. І я певен, що Президент Леонід Кучма — людина, вочевидь, російської культури — побачив деякі речі в іншому світлі лише після того, коли обійняв цей важливий державний пост. Проте зрозуміло, що кількасотлітні звички за один день не зміниш, а тому києвоцентричність позиції серед «власть імущих» ще довго буде лише потенцією, яка тільки чекатиме на свою реалізацію. Але ж погодьмося: ще дев’ять років тому не було навіть цього.
Наступну річ назвати я таки вагаюся — не тому, що позитивність її сумнівна, а лише тому, що дається вона нам найважчим шляхом. Я маю на увазі важке прощання з патерналістською формою держави і всіма її психологічними наслідками. Згадаймо незабутню формулу: «Прошла зима, настало лето — спасибо партии за это!» Дякувати партії треба було за все, що тобі вдалося досягти в житті. Відповідно, від партії-держави й очікували всього. Головне, що вимагалось від людини, — це сумирно зайняти своє місце перед транспортером, з допомогою якого роздавалися суспільні блага, вдячно прийняти свою пайку і не зазіхати при цьому на таки більшу пайку вищестоящого. Цей світ ідеологічно контрольованої «доместикації» відійшов у минуле. Ідеальним випадком було б, коли б тепер держава сприяла людині в тому, щоб та вижила сама. Натомість в Україні реалізувалась ситуація найгірша з усіх можливих: у нас і транспортер поламався, і двері замкнули, щоб худоба бува сама на пашу не вирвалась. Втім, деякі сміливці — хай і поодинокі — таки вирвались. І в тому, що їх уже не тягне до «благословенного» транспортера, — таки великий здобуток цього дев’ятиліття. Адже, як відомо, за одного битого двох небитих дають.
Я був би вочевидь необ’єктивним, якби не відзначив незрівнянно вищий рівень свободи, засвоєний протягом цього дев’ятиліття. Проте така фраза, без відповідних застережень, теж може виявитись надміру оптимістичною, а відтак — необ’єктивною. По-перше, з усього відчувається, що в країні не одна управлінська ланка серйозно працює над тим, як би вже здобуту свободу непомітно в людей відібрати. По-друге, інші владні структури, бачиться, чимало працюють над тим, як би тією свободою — не відбираючи її — та легше маніпулювати. По- третє, чимало самих носіїв тієї свободи сьогодні надто легко її зрікаються. І це останнє мене дивує найбільше, бо ж хіба людям не очевидно, що наші нинішні суспільні хвороби прогресують саме тому, що ми не хочемо закріпити й реалізувати свою свободу?!
І нарешті, останнє (хоч, ясна річ, не вичерпне). Минуле дев’ятиліття незалежності привчило нас до того, що релігія є щонайменше нормальним супутником нашого життя. Протягом цього періоду ми рівно ж відчули, що церковний ландшафт України, хоч поки що і далекий від остаточної сформованості, все ж набуває природніших для нас ознак. Сьогодні рано ще говорити про те, що ми готові розв’язати наші церковні проблеми, виходячи з українських пріоритетів. Мусить ще минути певний час, щоб ми випробували всі моделі, запропоновані іншими. Сьогодні ми більше довіряємо геополітичним чи адміністративним пріоритетам у вирішенні церковних проблем. Очевидно, мусить минути ще десять років, щоб ми переконалися: найнадійнішими будуть ті наші рішення, в основу яких буде покладено гідність людини. Минуле дев’ятиліття знаменне ще й тим, що «сильні християнського світу» вже запримітили: християнський потенціал України є тією тьмяною хмарою космічного «пилу», яка сама поки що не дає світла, але таки суттєво впливає на гравітаційні поля цілої християнської ойкумени. Очевидно, нам потрібним буде ще одне десятиліття, щоб зрозуміти: якщо ти хочеш, щоб із тобою у світі рахувалися, треба навчитись світити самому.
