Дід Василь сидів коло вікна й дивився на дощ. Хоча жінка й гризла його зранку, що не йшов розривати буряки, він ще останній кусень хліба не з’їв, щоб порпатись у багні в таку непогоду. Учора в газеті дідові пообіцяли віддати зароблені у війну марки. Може, він і не отримає до того часу, але все одно віддадуть. Значить, нарешті буде справедливість.
Діда звільняли американці. Гарні хлопці були, веселі. Надавали дідові, який ще тоді був парубком, усякого добра з заводу, що на ньому вони працювали, як і іншим, казали, що це все вони заробили. Потім переходили через англійську зону. Руді англійці дивились на них спідлоба, наче сердито, та нічого, минули їх. Нарешті потрапили до «своїх». «Свої» напхали їх у телятники, все перед тим відібравши, і поїхали вони назад, як і приїхали. Тепер дід брав у бібліотеці книжки і читав, хоч стара і лаялась що він не бачить роботи. У романі Ю. Яновського «Мир» описувалось, як війна в неї все зруйнувала, навіть кіт здичавів, а вона все кинула й пішла працювати в колгосп. Якийсь американець скаже, що такого не буває, що це була комуністична пропаганда, а дід знає аж кілька таких жінок. От його дружина — перша.
Тепер по телевізору придумали новий спосіб, як видурити в людей гроші, нова пенсія називається. Розказують, що прожити на дві з половиною гривні — це подвиг якийсь. Хоча то великі гроші, багато хто із молодих живе на менше, хоча й працює. А він от тепер і не знає, що робив би з тими марками. Ні, звісно, знає, що віддасть дітям, а от коли б усе на себе, то одразу й не придумав би. Так кинуть гривень сорок на місяць, наче він нічого більшого не заробив, а знають, напевно, що треба заплатити за світло, купити борошна житнього, цукру, олії, крупи перлової на огірковий борщ, ну і що там лишиться — на сірники, дрова, сіль абощо. А на марки що ти купиш тепер? Одежу шикарну хіба на смерть, та тепер, кажуть, хто в доброму костюмі, того з труни витягують і роздягають. Пам’ятник теж за життя ще не годиться замовляти. А їдла хорошого накупити, то його тепер не купує ніхто, бо дороге, а за 20 гривень ковбасу купувати в нього не підніметься рука. Тепер, кажуть, нові черви вивелись, яких неозброєним оком не видно, ото вони, напевно, в тій ковбасі і сидять, бо не може такого бути, щоб ковбаса коштувала пів пенсії та була нормальною. А вже зовсім не годиться тягти гроші в аптеку: справжніх ліків на світі є лише двоє — горілка й сало, рештою як почнеш лікуватись, то вже тобі кінець. Адже навіть людей видушити не можуть, а колорадів спеціально труять, та нічого не помагає. Мікроби ж й ще менші за жуків.
Якби раніше, можна було б ще й гарний телевізор купити, японський. А тепер, як долізли до нього увечері, наробившись, то вже байдуже, яка передача і як іде, аби блимало. Але, мабуть, ніяких грошей вже ніхто не віддасть ніколи, тільки розкажуть, що, мовляв, сам і винен, не забезпечив. Як ото колись іще тітка Кладя приходила до матері гуляти. «А що, — казала, — ти, Орино, на смерть гроші збираєш?»
— Збираю, Кладю, та ніхто не губить.
Дід Василь ще довго сидів коло вікна й дивився на дощ. . .
