У будь-якій сучасній країні будь- який мешканець — це передусім споживач. А споживач — це майже завжди покупець. Чому завжди? Та тому, що можна, наприклад, виростити редиску на ділянці і споживати її, не купуючи. А можна купити літак і тримати його у власному ангарі, не споживаючи. І куплену на Канарах віллу теж постійно споживати неможливо — треба ж колись пожити в рідній неньці Україні, щоб накопичити на ще одну віллу — на Багамах.
Але ні банани, ні шкіряні куртки на ділянках не ростуть, а миючі засоби і туалетний папір виготовляти в домашніх умовах важко. Мимоволі станеш покупцем. А покупця виділяє з натовпу наявність грошей. У чим більшого числа осіб у натовпі є гроші, тим меншою є різниця між просто натовпом і натовпом покупців- споживачів. Просто натовп агресивний. Натовп же покупців-споживачів — цілеспрямовано організований, оскільки має свої інтереси і права. І в цьому — вже якісь зачатки цивілізованої держави і цивілізованої економіки.
Так що шлях у цивілізацію простий: треба, щоб у народу гроші водилися. Тут відразу проблема — де брати?
Можна, звичайно, брати в тумбочці, але треба, щоб їх хтось туди клав. Відоме з анекдоту зачароване коло: «…кладе дружина — звідки бере ? — я їй даю — а ви де берете? — в тумбочці…» — розсипається при зіткненні з реальним життям. В основному публіка бере гроші там, де працює. Щоправда, можна ще й красти. Але для особистої безпеки красти треба дуже багато. Оскільки статистика запевняє, що ті, котрі мало крадуть, попадаються часто, а ті, що багато крадуть — мало. Але багато красти виходить не в усіх. Кваліфікації бракує. А вона шліфується роками, в ході яких доводиться красти спочатку мало, що, як написано вище, небезпечно. Але аматори все одно є.
Тому таке джерело добування грошей, як крадіжку, з обуренням відкинемо. Тим більше, що й огидне воно більшості з моральних (існують і такі!) міркувань.
Приблизно з тих же причин не будемо говорити й про бізнес. Тема дуже вже ж специфічна. Звідки там гроші беруться — довго розбиратися. Знову доведеться копатися у всіляких оспіваних класиками додаткових вартостях і формулах «товар— гроші—товар», або «гроші—товар— гроші». І можна, як і класик, дійти хибних висновків.
Та й говоримо ми не про ті гроші, які крутяться в бізнесі, а про ті, які в споживача. Хоч вони весь час плавно перетікають з одних кишень до інших. Як вода в природі з її хваленим-перехваленим кругообігом.
Отже, основне — платня. І найбільш привілейована в цьому списку — так звана бюджетна сфера. Ні, звичайно, не за розміром плат, хоч є там приємні випади різко вгору. Ну, ще пенсія або допомога. Не за грошовою масою, звичайно ж, а за натовпом одержувачів-споживачів. Йдеться про те, що про платню бюджетної сфери, а також пенсії і допомоги пам’ятають всі. Вони — прекрасний козир у всій політичній грі, включаючи вибори. Пригадайте хоч би одного кандидата, який би не клявся, що як тільки його виберуть депутатом чи президентом, так відразу зникнуть заборгованості по виплатах зарплат та пенсій. А також різко зростуть ці самі зарплати і пенсії. Пригадайте хоч би одного прем’єра, з програмою чи без (а таких було більшість), який би при першій же появі перед телекамерою не обіцяв би те ж саме!
Так що бюджетна сфера, як концерт Ванесси Мей, перебуває під патронатом Президента. Хоч і це не дуже допомагає!
А не бюджетна? Трудові колективи всіляких ВАТ, ЗАТ, ТОВ, а також держпідприємств, що працюють тепер за договорами, набагато більше, ніж за держзамовленнями? Під чиїм патронатом вони? Закону? Конституції? Суду?
Так закон першим обов’язком ставить сплату податків, потім — розрахунків за енергоносії, і лише потім — виплати зарплати.
Конституція всі свої декларації щодо права на гідне життя і відповідну йому платню тільки проголошує. А як це гідне матеріалізувати — не вказує, і кому що буде, якщо цього не буде, — не каже. Щонайбільше стверджує, що все це регулюється законами, що не суперечать Конституції. Так їх ще прийняти ж треба! Аж ніколи! То герб затверджували, то спікера обирали, то більшість створюємо, то закони приймаємо. Щоправда, не з цих приводів. Очевидно, закони, що гарантують гідне життя, основоположними не є, і насамперед приймати їх не обов’язково. Так що на Конституцію разом з її гарантом, як і на закони разом з їх творцями, надії мало.
Залишається суд. Як у ньому, бідному, ще сходи не стерлися від натовпів позивачів, яким не платять платні! І то ще не всі ходять. Як правило, лише ті, хто з цієї роботи вже пішов. Оскільки адміністрація скаржників не любить. І при розподілі крихт раз на три місяці може навіть цю десятку жалюгідну не виділити. І що цікаво: за рішенням суду борги все ж таки виплачують! Хай не відразу! Хай не завжди готівкою! Хай адміністрація слізно благає позивача розтягнути виплату на два-три місяці. Той з доброти душевної погоджується. Суд мирить позивача з відповідачем, оскільки відповідач «залізно» обіцяє щось колись заплатити. Спробуй відповідач не пообіцяй! Суд може на всі його банківські рахунки арешт накласти! А втрата фінансової свободи майже така ж гидота, як втрата свободи взагалі.
Але що цікаво — якщо гроші після рішення суду знаходяться, то чому їх не давали до рішення? Де наші гроші гуляли кілька років, і чиї вони в цей час були? Згідно з яким ухваленим законом якого директора або президента АТ покарали за затримку виплати платні працівникам? Який директор або президент АТ продав службову іномарку (а вони зараз є у них у всіх), щоб розплатитися хоч би з частиною своїх працівників? Яка організація і на підставі якого закону запитала в нього за цю невідповідність? Або перевірила відповідність його декларації про прибутки і самі прибутки? Якщо в країні криза, то чому не для всіх? Якщо грошей мало, то чому не в усіх? Ні, зрівнялівка тут ні до чого. Відомо: злидар плаче, що суп рідкий, а багатий — що перли дрібні. Але багатий — не плаче! Все добре у нього з перлами!
Історики розказують, що президентові Франції де Голлю відразу ж після війни американці подарували величезний та висококласний автомобіль, «Лінкольн», здається. Де Голль поцікавився витратами бензину. Коли йому назвали цифру, він сказав: «Ні, для повоєнної Франції це занадто дорого», і сів у свою малолітражку. Гарний приклад для наслідування, ось лише тих, хто хоче це наслідувати, у нас мало. Точніше, немає їх зовсім. Наші лідери державі віддають по можливостях, а з неї деруть по потребах. Як правило, що максимально зросли, як їм належало при недобудованому комунізмі.
Затримані керівниками і насилу вирвані гроші значно втратили. Автору завод був винен з 1997 року 1500 грн., повністю не розрахувався і до цієї пори. Чи варто згадувати, що за цей час улюблений харківський «Космос» з 46 коп. дійшов до 1.40, улюблений «Український» хліб — з 80 коп. до 1.64, а улюблена «Українська з перцем» — з 2.80 до 5.70? Хто і згідно з яким законом індексує ці втрати?
Слово «гласність» вже не в моді. Тепер в моді «прозора політика». Настільки «прозора», що її і не видно зовсім. Не видно, наприклад, по телевізору ніяких повідомлень про індексацію пенсій і зарплат, про коефіцієнти інфляції — не як про політичний чинник, а як про основу для перерахунків боргів підприємств усіх видів власності своїм працівникам. А поки борги не в наших кишенях, а на наших розрахункових листах — ми не покупці. А, значить, люди некорисні. Не тільки для своїх рідних сімей, але і для держави, яка нам все життя в рідні набивається. Майже нічого вона від нас не має. І не через нашу жадібність, а через свою. Згідно з вічно живим принципом: «Багато хочеш — мало отримаєш».
Беруть з нас, наприклад, податок з прибутку. Автоматично утримують. І не простий податок, а прогресивний. Правда, вся його прогресивність у тому, щоб взяти якомога більше. Причому, незалежно від того, чи отримав ти вже свої кровні зароблені, чи вони від розрахункового листка ніяк не відшкрібаються. Завдяки чому перетворення нас у покупців затримується на невизначений термін.
А шкода! Стаючи покупцями, ми платимо ще й ПДВ, що входить до ціни товару. Хоч ми з вами — споживачі, ніякої доданої вартості не створили, створював виробник, нехай би він і платив. Але він вставляє ПДВ у роздрібну ціну. Іноді навіть відверто пише, скільки саме. Значить, платимо ми. Вартість пішла йому, а витрати на додання її — наші. «Цікаве кіно», як казала домогосподарка Маня вустами незабутньої Рини Зеленої в фільмі «Подкидыш»! Причому, кіно елітарне. Дроби, що складають ціну і ПДВ, підібрані з великим смаком і знанням справи. Тому що в сумі завжди дають красиве ціле число, що відображає роздрібну ціну. До того красиве, що здається, неначебто його власне і вигадали відразу, а вже потім ділили на вартість і ПДВ.
А ще акциз ми платимо. На особливо ходові товари. Саме ми з вами, а не виробник цього товару. Бо не було ще в нашій новітній історії випадку, щоб підвищення акцизу тут же не призвело до непропорційного підвищення роздрібної ціни. Знову йде розрідження супу бідних при збереженні розмірів перлів у багатіїв. Тільки кількість бідних ще збільшується за рахунок поповнення їх лав працівниками підприємств, на чию продукцію акциз зріс. Оскільки зростання ціни одразу ж перетворює підприємство, що стабільно працює, в закостенілого монстра з зупиненими конвеєрами і переповненими складами.
Що цікаво? Акцизні кульбіти наші уряди здійснюють вже не вперше. Результат був завжди один — зниження надходжень прибутків у казну. Це і не дивно, оскільки в казну, крім акцизів, надходять і інші складники ціни. А вони не надходять, поки товар не проданий. А він не продається — ціна з новим акцизом не тільки лякає, але і відлякує. Особливо коли велика частина грошей у більшої частини покупців не в кишені, а на розрахунковому листі.
Одне з головних застосувань грабель — бути предметом, на який наступають. І в цьому сенсі — предметом для виховання. Схоже, виховна функція граблів втрачена у нас в країні всерйоз і надовго. Схоже, що від багаторазового впливу граблів у декого накопичується досвід, а у деяких інших — склероз. Бо знов уряд розпочав далеко не нові трюки з акцизом. І налаштований цілком рішуче — готовий вести війну до перемоги. До повного розрідження супу у бідних до консистенції простої води. Чого не відмочиш після контакту з граблями!
Офіційні дані про темпи інфляції і зростання роздрібних цін викликають німе захоплення. Цікаво, за якою методикою це вираховується? Береться сумарна ціна всіх товарів на ринку за минулий і за цей період, а потім виводиться відсоток зростання? А хто враховує той цікавий факт, що раціон 30% народу складається з п’яти-шести продуктів, з яких найважливішим є простий хліб? Для цієї третини населення підвищення ціни на хліб за півроку вдвічі — це аж ніяк не 19% інфляції, а всі 40. А уряд, що енергійно здійснює програму «Реформі заради добробуту» соромливо вдає, що нічого цікавого не сталося. А міністр аграрної політики заявляє, що його мета — втримати ціни на хліб на нинішньому рівні, незважаючи на зменшення валового збору порівняно з минулорічним. А міністру соціального захисту сказати просто нема чого. Йому і тi офіційні 19% індексувати нема чим, що вже там казати про 40%!
Чим довше живеш у нашій країні, тим грунтовніше доходиш до висновку, що не існує у нас чинників, які б приводили або до зниження цін, або підвищення прибутків населення, або до збільшення стабільності і припинення падіння виробництва, або до усунення поняття «енергетична криза» з нашої сумної буденщини. Як би справи не обернулися — врожай чи неврожай, дали нам кредит чи затримали, введений якийсь новий закон щодо оподаткування чи відправлено на повторне читання, яке відбудеться в мартобрі багатотисячного року — незалежно від всього цього життя стане тільки гірше, побори збільшаться, а грошей у поважної публіки тільки поменшає. Правда, не у всієї. У особливо поважної — ні, не поменшає. Особливо поважна при підтримцi або мовчазній згоді уряду винайде нові способи ритися в кишенях громадян.
Дивує те, що держава не розуміє, що давати одним, грабуючи інших, не вигідно передусім для самої держави. Дрібнопомісний зі своїм ріденьким супчиком куди більш доступний для державних маніпуляцій з його кишенями, ніж його багатенький співгромадянин зі своїми великими перлами. Бідні хорошi вже хоч би тим, що, по-перше, їх багато, а по-друге, вони беззахисні. Єдина їх вада — бідність. Але якщо їх не дуже обдирати, бідність порівняно швидко переходить в заможність. А з заможного взяти можна більше. Особливо якщо цих заможних більше.
І навпаки. Чим менше ми з вами маємо грошей, тим менше купуємо, тим менше від нас отримує казна.
А неотримані працівниками небюджетної сфери гроші роками гуляють у чиїхось банках і кишенях, не дістаючись ні пересічним громадянам, ні державі. А законів, що захищають нас і карають за ці штучки, як і за величезні побори відомств, — поки не існує. Видно, час не настав. А шкода. Як співається у пісні — «у нас дома — детей мал мала, да и просто хотелось пожить».
І ті, кому особливо хочеться пожити, плюють і на держсектор, і на свої ВАТ, ЗАТ і ТОВ, і йдуть в приватний сектор, як кажуть, «до хазяїна».
А що буває з ними там — про це як-небудь іншим разом. Тема дуже цікава!
