Якими б червоточинами розколу не підточувався лівий рух, а Комуністична партія традиційно вважається оплотом і найміцнішим горішком лівого спектру. Проте на сьогодні чутки про могутність української Компартії видаються дещо перебільшеними. Запропонований нижче аналіз процесів всередині КПУ, який виявляє реальні тенденції подальшого розвитку партії Петра Симоненка, дозволяє, окрім всього, спрогнозувати, яку саме роль відіграватиме КПУ на майбутніх парламентських виборах, чи зможе вона так само звично монопольно протистояти роздрібненим демократичним силам, чи у світлі останніх процесів всередині партії, послаблена дефіцитом інтелектуальних ресурсів і голодом на нові ідеї, КПУ вже не матиме для цього сил.
Для початку — чисто кількісні характеристики, які досить наочно свідчать про «успіхи» за останні роки. Вже багато говорилося про те, що чисельність «оновленої» КПУ, м’яко кажучи, не збігалася з чисельністю КПУ старої. Однак ці порівняння сьогодні вже втратили свою гостроту. Звернімо увагу на інший аспект.
У березні 1998 року за список Компартії проголосувало 6,5 мільйона виборців, що становило дещо більше за 17 % громадян України. Рахувати у цьому разі слід саме від усіх виборців, а не від тих, хто взяв участь у виборах, щоб отримати порівнювальні дані. Звернімося до даних загальнонаціональних моніторингових опитувань, які проводилися у 1999 — 2000 роках Центром «СОЦІОПОЛІС» під керівництвом доктора філософських наук, професора В.А.Полторака (за квотною вибіркою опитувалося 2200 чоловік у всіх областях України, Криму, Києві та Севастополі). За цими даними, кількість прихильників партії (тобто — фактично тих виборців, які готові за будь-яких умов голосувати за неї) становила від 18% (грудень 1998 — січень 1999 року) до 14% (липень 2000 року) опитаних. Деяке зниження тут для нас не принципове, оскільки воно швидше за все пов’язане із загальною тенденцією зменшення числа прихильників партій.
Можна пригадати й успіх П.Симоненка на президентських виборах. Представник КПУ отримав у першому турі аж… 15,6% голосів громадян України. У другому турі результати були значно істотнішими — 28,4%. Однак переважну кількість «додаткових» голосів було отримано за рахунок інших кандидатів. За даними поствиборного дослідження нашого Центру, лише 4% тих, хто проголосував за П.Симоненка у другому турі (тобто — трохи більше за 1% всіх виборців.), були безпосередньо загітовані комуністами. Тобто, фактично, ціною значних зусиль вдалося організувати кандидатові на пост президента від Компартії підтримку тієї ж кількості виборців, що і списку партії на парламентських виборах. Ніякого прогресу між виборами не спостерігається.
Про що ж свідчать ці цифри? Щонайменше, про дві речі.
По-перше, відсутність зниження чисельності прихильників партії після виборів говорить про те, що «перемога» партії на виборах 1998 року насправді виявилося грандіозною поразкою партійних технологів. Виходить, що за список партії проголосували саме ті люди, які б за неї не проголосували тільки у тому разі, якби її не було у бюлетені. Причому, у всіх округах за висуванців партії проголосувало менше виборців, ніж за список.
По-друге, відсутність збільшення кількості прихильників КПУ після виборів показує, що партія не розширює свого впливу, а замикається у межах свого традиційного електорату. А цей традиційний електорат приблизно на 60% складається з людей віком понад 50 років, а отже — неухильно зменшуватиметься.
На мій погляд, ці дані цілком конкретно свідчать про кризу в КПУ, яка цілком реально загрожує її становищу в сучасному українському політикумі.
Погляньмо на напрямки діяльності партії. Можливо, звісно, партія й приносить якусь користь (деякі дії КПУ можна розцінити як об’єктивно корисні). Однак навіть захисники КПУ вважають за краще судити партію все ж таки не за справами, а за «історичними постановами». От, наприклад, читач Ю.Морохін, чий лист було опубліковано у «Дні» 28 липня, так і пише: «головний підсумок роботи з’їзду — не збереження керівництва, а резолюція «За порятунок України, за соціалістичний шлях розвитку». Однак від обговорення конкретних подробиць «порятунку» захисник утримується, стверджуючи лише, що «з самого початку своєї діяльності у суверенній Україні КПУ цілеспрямовано боролася проти нинішнього політичного й економічного курсу». Що дивно — партія бореться, а курс все триває і триває… Ой, Мосько!
Ще одним елементом кризи можна вважати і ситуацію у сфері партійної ідеології. Як мінімум, в ідеології цілком «ідеологічної» партії помічено три основні частини.
По-перше, це класичний казармово-офіціозний марксизм-ленінізм. На практиці ця частина ідеології не використовується, оскільки ніякого особливого застосування (крім магічно-замовляльного) не має. Тим більше, що він ні до чого не придатний, враховуючи те, що комуністи намагаються методами XIX століття аналізувати проблеми століття XXI.
По-друге, це різні фрагменти марксизму нетрадиційного, більш або менш «новаторського» (з погляду державної філософії). Ці елементи могли б істотно перебудувати політику партії, однак вони практично завжди виявляються недостатньо усвідомленими.
Наприклад, на комуністах дуже виразно помітний вплив ідей багатьох неокомуністів (на зразок Д.Лукача) про те, що марксизм — ідеологія робітничого класу, і бути марксистом можна тільки безпосередньо беручи участь у революційному русі. За цієї ситуації марксизм виявляється зовсім не позитивною наукою, яка дозволяє правильно передбачати майбутнє (як вважав В. Ленін), а безпосереднім актом революційної дії, де прогноз і здійснення — одночасний процес. Звідси — переконаність у тому, що КПУ — та сама партія, що й у 1990 році, попри те, що об’єднує вона менше 10% членів «тієї» партії. Звідси переконаність у всесвітній змові, оскільки неможливо собі уявити, щоб, допустимо, З.Бжезінський міг щось передбачити. Прогноз і дія це ж — не одне і те ж. Біда лише в тому, що переважна більшість не тільки членів партії, а й партійних ідеологів швидше за все знати не знає, хто такий Лукач…
По-третє, це всілякі ідеї відверто антимарксистського характеру. Це і православний панславізм, і переконаність у неповноцінності західних українців порівняно зі східними (хоч це зазвичай не озвучується, але сенс неповноцінності — небажання перетворитися на росіян), і антиамериканізм. Загалом — основоположники «наукового інтернаціоналізму» перевернулися б у трунах.
Неважко зрозуміти, що така ідеологічна основа задовольняє партію лише внаслідок того, що вона, загалом, і не прагне розширити коло своїх прихильників. Відсутність ідеологічної конкретності підміняється закликами до ліквідації «буржуазно-націоналістичного режиму».
Ну й нарешті — лідери. Що стосується лідерів, то щоб не знати реальної ситуації у цьому плані у партії, треба не тільки не бути членом КПУ, але й не спілкуватися з членами партії. Бо для більшості членів (наскільки я знаю цю ситуацію) тут якраз все зрозуміло. Мені доводилося досить багато спілкуватися і з рядовими членами і з керівниками партійних організацій КПУ. І ще жодного разу мені не зустрічався оригінал, який би вважав П.Симоненка лідером. Щонайбільше — непоганим технічним керівником. Навіть більше, таким оригіналом не є і сам П.Симоненко, який в одному зі своїх інтерв’ю невесело пожартував, що висуненням на вищий пост такої «сірої плями», як він, партія бореться з культом особистості…
Чимала частина членів партії всерйоз вважає, що П.Симоненко — агент Банкової у лівому русі, висунутий на пост президента спеціально, щоб Л. Кучмі було з ким успішно боротися. Доводилося захищати честь першого секретаря, пояснюючи людям, що він висуванець зовсім не «буржуазно-націоналістичного режиму», а групи партійних олігархів, яким насправді належить КПУ. Ні для кого ж бо не секрет, що люди типу Гуренка, Крючкова чи Секретарюка вибирали «лідера» за тими ж ознаками, за якими обиралися генеральні секретарі ЦК КПРС — якомога менш шкідливі. Тим більше, що 1993 року перед групою партноменклатури стояла проблема позбавлення від вельми активних прихильників Союзу комуністів (здебільшого — колишніх пересічних членів КПРС), які загрожували зробити з КПУ «Компартію без номенклатури». Цей план прекрасно вдався — лідерів СК практично всюди було усунуто від влади. Тим же декотрим рядовим комуністам, які виявилися на керівних посадах в «оновленій» КПУ, довелося витримати неймовірний тиск. У 1994 році доходило до відправки в округи київських «бригад», які вели агітацію проти досить високопоставлених секретарів… Втім, норови серед керівництва КПУ все ж значно м’якші, ніж, наприклад, у Соцпартії.
Чому ж партійці підкоряються олігархічному керівництву? Та здебільшого внаслідок соціальної пасивності та завдяки специфічній партійній дисципліні. Адже єдність партії забезпечується не нормами статуту, а тим, що партія — маленький світ, зі своїми внутрішніми «радянськими» порядками. Фактично це — тоталітарна секта, яка дає можливість своїм членам зберегти себе в навколишньому світі.
Найсильнішим протистоянням різних угрупувань у керівництві КПУ пояснюється і відсутність досі якогось міцного об’єднання лівих сил. У відповідь на будь-які заяви про грядущий лівий блок виникає просте запитання — а чому він не виник раніше? Скільки у 1994 році було округів, у яких висувалося не тільки по два лівих кандидати, а й навіть по два члени КПУ? Скільки лівих списків висувалося на виборах 1998 року? Скільки лівих кандидатів ішло на виборах 1999 року? Найцікавіше — який сенс об’єднуватися тепер?
На фоні всього цього головним підсумком минулого з’їзду було, все ж таки, збереження керівництва. Оскільки зміна керівництва цілком могла б означати відновлення ядра Союзу комуністів і навіть певну «революцію». Революція могла б означати відмову від нинішньої лобістської діяльності і орієнтацію на ідейне пожвавлення, практично корисну діяльність і, врешті-решт, — орієнтацію на перемогу на виборах могутнього соціального руху.
