Консерватизм села уберіг українську націю, не давши їй розчинитися у всесильній імперії, дозволив зберегти працьовитість і хазяйновитість насильно закріпачених селян. Однак нині він гальмує розкріпачення. Розглянемо шляхи його подолання в ході розпочатої аграрної реформи.
СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ СЬОГОДНІ
Колгоспи, що становлять основу сільської економіки України і СНД, не мають у світі аналогів за неефективністю виробництва і архаїчністю феодальних виробничих відносин. Це — не селянські кооперативи Чехії і кібуци Ізраїлю, також створені за розробленим в СРСР у 30-ті роки типовим статутом сільгоспартілі. У колгоспах його відразу ж підмінено диктатом влади. У виробництві продукції зацікавлені не члени колгоспу, а реальний власник — держава. Вона дає пальне і насіння, організує посів і збір урожаю — «всенародну битву за урожай», міняє недбайливі голови, які «трудяться» за принципом гоголівського городничого: «Дайте мені казенного горобця, і я всю свою сім’ю біля нього прогодую». Успішно працювали поодинокі колгоспи, де голови, подолавши диктат влади, вважали їх не казенною, а своєю феодальною власністю.
Утриманський підхід перейняли і селяни, намагаючись також «годуватися» від колгоспів, ефективно працюючи на своїх дворах і присадибних ділянках. Їхні господарства — важливий сектор сільської економіки. Маючи невеликі присадибні ділянки, вони цілком залежать від колгоспів, у яких беруть корми, машини для оранки, добрива, отрутохімікати. Колгоспи деградують, а вони тим часом міцніють, у виробництві продукції їхня частка зростає. Ці карликові немеханізовані господарства дають на ринок левову частку м’яса, молочної продукції, картоплі, овочів та фруктів. Є в Україні і фермери, які ведуть господарство, майже як і у розвинених країнах, але їх дуже мало.
ФЕРМИ, ЛАТИФУНДІЇ ТА КООПЕРАТИВИ ІНШИХ КРАЇН СВІТУ
Сільське господарство включає виробництва з різною товарністю, яка залежить, здебільшого, від ступеня їх механізації. Висока товарність виробництва зерна і м’яса родинними фермами США. На «очищених» від індіанців землях переселенці створювали найбільш економічно доцільні за розміром ферми. Сьогодні одна родинна ферма обробляє сотні гектарів землі або відгодовує сотні голів свиней чи бичків. Менше 2 % населення США на тільки забезпечують країну зерном і м’ясом, а й зробили її найбільшим експортером у світі.
Нижча товарність виробництв молока, овочів, технічних культур, особливо, фруктів. Хоч у Європі цю продукцію також виробляють і родинні ферми, залучаючи мало найманих працівників, головні виробники у ряді країн (Німеччині, Англії, на півдні США) — багатогалузеві латифундії з найманими працівниками. Оскільки вони не зацікавлені у кінцевому результаті, а контроль якості роботи часто утруднений, ці господарства не можуть конкурувати з родинними фермами у виробництві зерна і м’яса. Проте їх більш трудомістка продукція конкурентоспроможна за рахунок маловідходності багатогалузевого виробництва, а іноді і за рахунок використання дешевої некваліфікованої праці (у США — нелегальних емігрантів з Мексики).
В Ізраїлі та Чехії мають успіхи кооперативи, які поєднують переваги багатогалузевих господарств із зацікавленістю працівників у кінцевому результаті роботи. За надоєм молока на корову кібуци Ізраїлю не поступаються фермам Голландії. Високу продуктивність мають господарства розвинених країн. Однак є і в «третьому світі» сучасні латифундії і ферми, створені, певна річ, іноземцями. Вони вирощують продукцію на експорт (каву, банани тощо). А продукти харчування примітивним способом виробляють селяни, які ведуть напівнатуральне господарство.
ПРИЙНЯТИЙ ШЛЯХ ПЕРЕТВОРЕНЬ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ
Указом Президента намічено найпростіший шлях перетворень, з не дуже ефективним кінцевим результатом. Оскільки кооперативи там, де голова підзвітний його членам, а не владі, працюють успішно, передбачається, що наділені землею селяни створять такі реальні кооперативи або здадуть її в оренду новим власниками колишніх колгоспів. Обидві форми господарювання — крок уперед порівняно з колгоспами. Проте зі світового досвіду відомо, що великі господарства, приватновласницькі і кооперативні, менш ефективні, ніж родинні ферми, при виробництві зерна і м’яса. Однак в Україні поки що немає умов для їх створення. Нечисленні ферми, що виникли останнім часом, викликали неприйняття і місцевих чиновників, котрі мали прибутки від колгоспів, і селян. Паювання землі не дозволить фермерам отримати ефективні за розміром ділянки, а оренда не надійна. З контролюючою її владою швидше порозуміються власники латифундій.
Курс на збереження латифундій взятий, мабуть і тому, щоб уникаючи соціальних наслідків, зберегти дрібні селянські господарства. Та і в цьому разі латифундії — половинчатий захід. Якщо реформування колгоспів дійсно відбудеться, а не буде черговою зміною вивісок, у нинішньому вигляді підтримувати селянські господарства вони не стануть. В умовах розвиненого ринку ці господарства зможуть працювати, якщо будуть обслуговуючі структури. Раніше колгоспи закуповували у них частину молока і м’яса і давали їм транспорт, щоб відвезти їх на базар. Нинішній спосіб доставки: на плечах до станції, а потім в електрички — анахронізм. Але бізнес посередництва, який з’явився на початку 90-х було задушено податками. Без його відродження проблему збереження селянських господарств не вирішити. Тому аграрна реформа, як і підйом економіки у містах, упирається у розвиток малого і середнього бізнесу.
ЗДІЙСНЕННЯ РЕФОРМИ — ЦЕ ЗАВОЮВАННЯ ДОВІРИ МАС
Сільське господарство — це не тільки найстаріша, але й найконсервативніша сфера діяльності. Природним шляхом воно розвивається повільно, а насильні зміни найчастіше ведуть до голоду. Та були в історії позитивні приклади. Вдало і досить швидко аграрну реформу провів Столипін. Тоді, як і тепер, були неефективні латифундії і натуральні господарства селян. Реформа дозволила працелюбним селянам, яких пізніше назвали куркулями, зробити свої господарства товарними. Вони, як правило, мали землі менше, ніж фермери США, але використали її не менш ефективно.
Гальмом реформ, включаючи столипінську і нинішню, є консерватизм селян. З покоління у покоління переходить недовіра до влади, побоювання, що її дії мають на меті заподіяти зло, економічно утиснути, обікрасти. Наведу характерний підхід слов’янського селянина Якова Цапка, дядька мого батька. Після двох років роздумів він у 1910 році пішов на хутір і через рік, маючи 20 десятин землі, зібрав понад тисячу пудів хліба, завів трьох коней, три корови, двадцять овець. Земство, визнавши господарство зразковим, нагородило його потрібною машиною — віялкою, але він боявся її взяти: «Кажуть, що безплатно, а може потім за неї три шкури здеруть». Лише через півроку за порадою грамотного племінника він її взяв і був задоволений. У підході до тисяч таких селян влада виявляла витримку, терпляче завойовуючи їхню довіру. Нинішні селяни грамотніші за Цапка, але, як і він, не довіряють владі, маючи на це навіть більше підстав. Реформа не буде швидкою і може стати згодом успішною, якщо влада завоює довіру селян. З політиків України добре зрозумів значення довіри Ющенко. Його грошову реформу критикували економісти. Вона була не без недоліків, але було досягнуто головної мети — виникла віра у чесність намірів Національного банку. На чолі Уряду він має можливість використати капітал довіри на благо країни. Важливо не відступати від цього і вести продуману «прозору» політику.
Місцеві чиновники поки що діють наперекір цьому, заважаючи селянам збувати свою продукцію. У Києві торгівля на офіційних продовольчих ринках через високі збори за місце і рекет для селян недоступна, і побіля вокзалу та зупинок електричок виникли стихійні ринки. На «боротьбу» з цією «тіньовою економікою» у Залізничному та інших районах кинуто міліцію, і її дії підігрівають недовіру селян до влади. Коли дужі хлопці у формі, що приїхали на спеціальному автобусі, переслідують немолодих жінок, які прийшли з важкими мішками, і ці жінки, і міські покупці «незлим тихим словом» згадують і районну владу, і ту, що вище. Поки такому підходу не буде рішуче покладено край, важко говорити про довіру. Тому успіх аграрної реформи істотно залежить і від демократизації системи влади.
Любителям забороняти стихійну торгівлю, обкладати її податками, потрібно врахувати досвід інших країн. Відомо, що в Азії базари — економічні центри міст і сільських районів. Та й на Заході, де вони не мають великого розвитку, до них немає фіскального підходу. У колишній НДР автор спостерігав, як на площі біля міської ратуші у неділю розставлялись столи, і бажаючі (здебільшого пенсіонери) продавали дари садів та городів. У США процвітають без фіскальних зборів «блошині ринки». Здавалося б, торгівля і аграрна реформа — різні питання. Та це лише дві сторони однієї медалі. Ніхто не вироблятиме продукцію, якщо її не можна продати.
