Фіксовані обмінні курси були популярними в жорсткій боротьбі проти інфляції, в останні двадцять років вельми характерної для багатьох новостворюваних ринків, особливо в Латинській Америці. Такі «якорі» успішно справлялися з інфляцією і навіть гасили гіперінфляцію. Однак після перемоги над інфляцією у політиків почали шукати більшої свободи дій при управлінні обмінними курсами і переходити на проміжні системи, що включають прив’язані, але обмінні курси, піддатні коректуванню, коридори обмінного курсу, нежорстку прив’язку і заздалегідь оголошені курси. Фінансова паніка трирічної давностi сильно підірвала цю тенденцію, тому режими обмінних курсів, які раніше вважали екстремістськими, знову стали об’єктом пильної уваги. Разом з тим, видно, уряди вважають за краще або гарантувати фіксований обмінний курс через певні інституційні механізми, або ж вибирають систему вільного плавкого курсу і стримуються від інтервенції на валютному ринку з метою захисту внутрішньої валюти. Перша схема — тобто посилений фіксований обмінний курс — на сьогоднішній день має своє відображення в аргентинському валютному регулюванні, у введенні загальної валюти (скажімо, євро в Європі), й у відмові від внутрішньої валюти на користь американського долара (таку політику здійснював Еквадор, і нещодавно її перейняла Панама).
Друга схема — вільний плавкий обмінний курс — скасовує будь-яку форму прив’язки курсу. Та оскільки підтримка стабільності економіки вимагає прив’язки до якоїсь номінальної величини, то зростає популярність режиму так званої «регульованої інфляції». У Латинській Америці Чилі, Колумбія, Мексика і Бразилія відмовилися від застосування валютного коридору та інших механізмів, спрямованих на захист орієнтирів прив’язаних обмінних курсів, замість того дозволивши своїм валютам вільно плавати. Ці вільні плавкі системи спираються на формально заплановані інфляційні показники, до яких прив’язують державну монетарну політику.
Планування інфляції поєднує в собі гнучкість плавких обмінних курсів із суворою монетарною політикою, спрямованою на зменшення інфляції і на підтримку її низьких темпів. Такий режим засновано на формально оголошеному державою цільовому рівні інфляції (її середньорічних темпах або ж вузького коридору зміни), якого повинен дотримуватися Центральний банк. Як тільки завдання поставлено, Центральний банк прогнозує темпи інфляції в майбутньому і порівнює їх із закладеними. Потім для ліквідації розриву між цими двома показниками використовують монетарну політику (як правило, зміну відсоткової ставки). Такий режим, вироблений на початку 1990-х років у Новій Зеландії, потім взяли на озброєння Австралія, Канада, Фінляндія, Ізраїль, Швеція і Велика Британія. Зовсім недавно цей режим почали застосовувати в країнах із щойноутвореними ринками — Південній Африці, Чеській Республіці, Південній Кореї та Польщі. Водночас можливість використання цього режиму розглядають і в інших країнах, які вибрали гнучкий обмінний курс.
Планування інфляції вважають альтернативою «монетарному якореві», коли об’єктом планування є обсяг грошових мас (такої політики дотримувався німецький Бундесбанк напередодні введення євро). Передбачувана перевага інфляційного планування перед плануванням обсягу грошових мас полягає в недостатній прозорості останнього (як правило, громадськість не стежить за різними грошовими агрегатами). Точно так само, планований рівень грошових мас погано піддається калібруванню з причини нестабільного попиту на гроші, типового для утворюваних ринків.
Однак ефективне проведення режиму планування інфляції вимагає незалежності Центрального банку від політичного контролю і втручання. ЦБ має самостійно призначати розмір відсоткової ставки і проводити інші необхідні зміни. В обмін на незалежність Центральний банк бере на себе зобов’язання досягнути планових показників інфляції, а також інформувати громадськість та уряд про вибрану монетарну стратегію, рішення і результати.
Поєднання вільного плавкого обмінного курсу з інфляційним плануванням виявилося досить успішним при здійсненні контролю за інфляцією: при цьому обмінні курси валют не зазнали надмірних коливань, що дало змогу уникнути невизначеності та інших потрясінь. Свіжий досвід Бразилії справді здається позитивним. Незважаючи на велику девальвацію реалу відразу після скасування фіксованого обмінного курсу в Бразилії, інфляцію було втримано в межах, визначених мінфіном, а саме — 8 відсотків.
Але планування інфляції на утворюваних ринках не проходить безболісно. Щоб така система почала працювати, Центральному банкові потрібно точно знати, як впливають на інфляцію зміни в монетарній політиці, скачки обмінних курсів та інші чинники. Проте економіки, які зазнають від відносно високих темпів інфляції чи здійснюють лібералізацію торгівлі та інші реформи, навряд чи бувають стабільними, і тому інформація, що надходить, швидко старіє. Виникає невизначеність, яка ускладнює процес прийняття рішень Центральним банком і підриває довіру до нього. Навіть більше, у високо доларизованій економіці коливання обмінних курсів, нехай вони навіть не впливають серйозно на економіку, можуть небажано позначитися на розподілі прибутків, завдаючи проблем тій частині населення, активи і пасиви якої деноміновано в іноземній валюті.
Незважаючи на наявність вказаних вище проблем, значна перевага інфляційного планування полягає в його ясності, прозорості і гнучкості, і тому на нього потрібно звернути увагу країнам, які вибирають систему вільного плавкого обмінного курсу і шукають макроекономічної прив’язки. Досвід азійської кризи свідчить, що стабільність фінансового сектора має вирішальне значення в боротьбі з кризами, і ця стабільність закликає до чітких монетарних правил: або до суворо фіксованого режиму обмінних курсів, або до режиму інфляційного планування. Досвід впровадження проміжних режимів, особливо тих, які допускають велику свободу, дає змогу бачити, що вони створюють невизначеність у фінансовому секторі, і це сприяє макроекономічній нестабільності.
Доктор Блеєр є старшим радником щодо азійського та тихоокеанського регіону при Міжнародному валютному фонді. Він викладає міжнародну економіку в Центрально-Європейському Університеті в Будапешті та в Університеті Сан Андрес в Аргентині. Доктор дель Кастільо є запрошеним професором факультету економіки і старшим науковим співробітником Інституту латиноамериканських та іберійських досліджень Колумбійського університету.
