Регіони — Центру: «Потрібні повноваження. Чим більше, тим краще». Центр — регіонам: «Беріть стільки суверенітету, скільки можете втримати». Так починався російський серіал «Вертикаль. Частина перша: руйнування за Єльциним». Після того як пішов із політичної сцени головний режисер № 1, його наступник змінив права і обов’язки акторів і запропонував свою режисерську знахідку: «Вертикаль. Частина друга: відновлення за Путіним».
Український варіант формування моделі стосунків центральної влади та регіональних еліт одночасно схожий і не схожий на російський. Схожий у тому, що українська (як свого часу російська) центральна політична еліта не мала і не має чіткого уявлення про те, якою має бути модель стосунків із регіонами та регіональними елітами. За вісім років незалежності не було створено чіткої стратегії переходу від надцентралізованої радянської системи управління до нової моделі, яка грунтується на децентралізації, перерозподілі повноважень між центром і регіонами, на врахуванні специфіки регіонів, визначенні і дотриманні їхніх прав, економічних і політичних інтересів. Таким чином, центральна влада фактично втратила можливість задавати напрям і ефективно корегувати об’єктивно неминучий процес децентралізації. Проте незалежно від готовності чи неготовності центру жити по-новому процес, як ведеться, пішов. У результаті, сьогодні в «сухому залишку» маємо: неминучу перспективу запровадження двопалатного парламенту (воля народу в поєднанні з волею регіональних лідерів) в унітарній державі, вірогідну перспективу нового адміністративно-територіального розподілу, пов’язану з появою другої палати, економічний сепаратизм цілих регіонів-донорів, зростання апетитів регіональних адміністративно-управлінських, фінансових еліт і посилення їхнього впливу на загальноукраїнські процеси. Із другого боку, нарешті з’явився проект державної концепції регіональної політики: в грудні минулого року було створено комісію для його розробки, а п’ятого липня цього року проект було передано на підпис Президентові. Як мовиться, краще пізно, нiж ніколи.
Це правило поширюється і на такий улюблений народом- сувереном двопалатний парламент, який повинен ближче до осені почати матеріалізуватися зі сфери гіпотез, домислів, пропозицій і припущень. А народ, звичайно, у квітні із приводу запровадження другої палати сказав: «Бути цьому!» Тільки от не зрозуміло, як саме бути? Наприклад, кого народ хотів би бачити в другій палаті? Ось є пропозиція Спілки лідерів місцевої та регіональної властей, що в другу палату «обиратимуться найбільш гідні — найталановитіші, видні і розсудливі: наприклад, губернатори, глави облрад, мери обласних центрів». Але чи хоче народ бачити цих «найбільш гідних» у верхній палаті, невідомо. І так само невідомо, скільки таких «найбільш гідних» народ хоче бачити там, за яким принципом вони мають туди обиратися (а може, призначатися?), чим вони будуть займатися.
Щодо останнього, то зрозуміло — представляти, захищати і відроджувати регіони та їхні права. Тема досить актуальна, надто враховуючи, що цього року 25 із 27 регіонів виявилися дотаційними і замість необхідних коштів одержали, за висловленням Л. Кучми, «якісь трансферти». Регіони, звичайно, також розуміють, що зовнішній борг виплачувати треба. Із другого боку, вони так сподівалися на кошти з нових траншів. Але тут так: уранці — транші, увечері (можливо) — гроші. У результаті, необхідних коштів регіони не одержали і, судячи з настроїв регіональних лідерів, удруге «бюджет стримування» їх уже не влаштує. Очевидно, центру доведеться дуже серйозно задуматися над тим, де провести кордон між наданням розширених прав регіонам і збереженням необхідного контролю за діями місцевої влади. «Гра в суверенітет», як підтверджує російський досвід, вельми небезпечна. Росіяни сьогодні вимушені з великими зусиллями відновлювати зруйновану вертикаль управління. У нас є шанс перебудувати стосунки центру і регіонів, не ламаючи цю вертикаль. Треба постаратися його використати.
Початок дискусії про те, яким бути новому територіальному устрою України, читайте на 4-й стор.
