Коли газета «День» звернулася до мене з проханням написати статтю про свої враження від минулого телевізійного сезону, я опинився у справді скрутній ситуації. Мені як члену Національної Ради України з питань телебачення та радіомовлення якось незручно суб’єктивно оцінювати успіхи тих чи інших каналів. Мені як тележурналісту не зовсім зручно критикувати колег. Саме тому я спробую говорити сьогодні про певні тенденції, які стосуються нас усіх і про які можу дозволити собі говорити суб’єктивно.
На телебаченні, як на кіно або на моді, розуміються всі. Ці всі подiляються на громадян, які телебачення дивляться; впливових політиків, які вирішують його долю; рекламодавців, які за нього платять, і телевізійних критиків, які вважають, що саме вони знають, яке телебачення нам потрібне. У Радянському Союзі думка впливових політиків, тобто лідерів КПРС, найбільше впливала на зміст телебачення. Телебачення мусило відповідати їхнім смакам і подобатися головному глядачеві країни. Відповідно, республіканські студії відповідали смакам своїх перших секретарів та секретарів з ідеології. Але вони покладались уже не лише на власні смаки, а і на боязнь того, що хтось із випадкових московських глядачів звинуватить їх у нелояльності або націоналізмі. Після розпаду Радянського Союзу розподіл загальнонаціональних каналів здійснювався фактично теж новими політичними елітами. Відповідно, політика цих каналів відповідає смаку еліт. Це не лише відповідність соціально-політична, а й відповідність культурна. Через те, що смаки української еліти відрізняються від смаків еліт Росії або Білорусі, наше телебачення має власне обличчя. Саме таке обличчя. Тому не зовсім коректною виглядає позиція наших телекритиків, які, порівнюючи (знову ж таки спираючись на власні смаки) українські й російські телепрограми, віддають перевагу програмам іноземним. Наше телебачення не гірше і не краще від російського — воно просто інше. Чи відповідають смаки еліт смакам глядачів? Зовсім не обов’язково. І наше телебачення було б іншим, якби спиралося на глядацькі симпатії. Але спиратися на них можна лише в країнах, де існує ефективна ринкова економіка і де існує розвинуте громадянське суспільство. У жодній з пострадянських країн ані першого, ані другого ще немає. Отже, наше телебачення відповідає стану нашого суспільства, хоча, можливо, не його смакам. Відсутність громадянського суспільства і є причиною неможливості існування громадського телебачення, розмови про створення якого знову почали точитися у парламенті. Постає питання: хто повинен контролювати громадське телебачення? У Великiй Британії Бі – Бі – Сі контролюється чітко політично структурованим парламентом, який, однак, не має права втручатися у змістову політику каналів. Ми не маємо політично структурованого парламенту, оскільки навіть у більшості представлені декілька політичних сил. У Німеччині спробували жорстко обмежити вплив партій на телебачення, через те, що не лише партії відображають позицію суспільства. Тому у німецьких телевізійних наглядових радах превалюють представники громадських організацій. Ми ще не навчилися створювати ефективні громадські організації. Але головною причиною неможливості існування громадського телебачення в Україні є відсутність стабільної системи розподілу владних повноважень. Доки остаточно не стане зрозумілою ситуація з імплементацією результатів референдуму, доки зі змістом Конституції не погодяться представники всіх гілок влади, неможливо буде перейти навіть до першого етапу створення громадського ТБ. Не можна порівнювати стосунки між суспільством і телебаченням із стосунками між куркою та яйцем, скоріше логічно було б провести паралель і порівняти ці стосунки із взаєминами між паротягом і потягом.
Якщо ми можемо впевнено стверджувати, що громадянське суспільство в Україні ще не сформоване, то говорити про повну відсутність ринку не можна ні в якому разі. Так, ринок цей ще кволий і недорозвинений, але він існує. І на відміну від Радянського Союзу починає впливати на телебачення разом зі смаками еліти. Чи відповідають уподобання ринку уподобанням громадян? Звичайно, ні. Хоча вони можуть відповідати уподобанням більшості. В Україні більшість рекламодавців спираються на соціологічні дослідження компанії AGB Ukraine. На ці ж дослідження спираються політологи, оцінюючи впливовість тих чи інших телевізійних каналів. За попередніми даними, компанія оцінювала аудиторію, використовуючи 851 піплметр, тобто пристрої, які стоять в українських сім’ях та фіксують, що саме дивляться громадяни. У Києві було встановлено 164 піплметра, у Харкові та Дніпропетровську — по 120, у Донецьку — 68, в Одесі — 66, у Запоріжжі — 55, у Львові — 50, у Миколаєві — 19, у Луганську — 18, у Вінниці — 15, у Херсоні — 14, у Сімферополі — 14, у Полтаві, Черкасах та Чернігові — по 12, у Житомирі та Сумах — по 11, у Кіровограді, Чернівцях і Хмельницькому — по 10, в Івано-Франківську, Рівному та Тернополі — по 9, у Луцьку — 8, в Ужгороді — 5. Безумовно, піплметри встановлювались за певною не відомою нам системою. Соціологи компанії спиралися не на кількість населення в місті, яка у Донецьку і Дніпропетровську приблизно однакова, хоча кількість піплметрів у Дніпропетровську майже вдвічі більша.
Рекламодавці самі будуть вирішувати, на які дослідження їм спиратися, ми ж спробуємо визначити, чи можуть політологи спиратися на ці дані і як саме рішення рекламодавців фінансувати ту чи іншу програму можуть вплинути на зміст каналів та на соціально-політичну ситуацію в Україні. Ця проблема стала особливо актуальною після відомих подій у Львові, пов’язаних зі смертю композитора Ігоря Білозіра. Якщо відкинути дії різноманітних політичних провокаторів, то сам факт виходу на похорон сотні тисяч чоловік свідчить про існування в регіоні соціальної проблеми незадоволення культурних потреб, і в результаті — загострення соціальної обстановки. Ці потреби можна задовольнити або адміністративним, або ринковим способом. Виходячи із кількості піплметрів у різних регіонах, даними яких керуються рекламодавці, можна дійти висновку, що вони не фінансуватимуть україномовних передач. Більшість піплметрів із 851 встановлено у Харкові, Дніпропетровську, Донецьку, Одесі та Запоріжжі — всього 429. Отже, смаки мешканців саме цих міст будуть превалювати над смаками мешканців інших регіонів. Чи відповідає таке превалювання соціальній та демографічній ситуації? Звичайно, ні. Так, у Західній Україні проживає 18% населення, але встановлено 10% піплметрів, у Центральній Україні проживає 16% населення, але встановлено 7% піплметрів. Натомість у Придніпров’ї, де проживає 11% населення (Дніпропетровська та Запорізька області), встановлено 20,5% піплметрів. Підкреслимо, що ми не ставимо під сумнів можливу обгрунтованість соціологічної вибірки AGB. Можна лише констатувати факт, що рекламодавці, спираючись на результати цих досліджень, своїми коштами підтримують телевізійні програми, які можуть не відповідати уподобанням глядачів цілих регіонів України, і викликати тим самим соціальну нестабільність у цих регіонах.
Оскільки, як ми зазначали вище, суспільство через свою несформованість не може впливати на зміст телевізійних програм, змінити ситуацію можна лише через втручання відповідних державних органів. Але виникає інший парадокс. Позиція державних органів — це, на жаль, лише смакова позиція представників еліти, які в них працюють, про що говорилося вище. Отже, зміна ситуації у телевізійному просторі, коли враховуватиметься бажання усіх соціальних груп суспільства, можлива лише у тому разі, коли еліти будуть реально зацікавлені у врахуванні цих бажань і коли соціальна та культурна позиція представників незадоволених груп стане активнішою. Як саме заохотити цю активність, і як не дати використати її з екстремістськими цілями? Події у Львові ще раз показали малу готовність і громадян, і держави до оперативної реакції на загострення ситуації. «Ура- патріоти», які вимагають адміністративної або силової заборони розповсюдження російськомовної культури, не лише дають поживу ворогам культури української до різноманітних провокацій, а й жодним чином не допомагають розвитку україномовних починань. Ніхто в Україні не забороняє українським письменникам писати бестселери, а українським музикантам створювати хіти. Усі ми є свідками того, як вартісні твори української культури стають популярними не лише серед російськомовних українців, а й серед росіян. Отже, зміна ситуації у галузі масової культури, найголовнішим носієм якої є телебачення, можлива лише за умови збільшення культурної активності представників незадоволених соціальних груп, під впливом якої можуть змінитися смакові пріоритети української еліти. Та сама еліта, яка зацікавлена у збереженні соціальної стабільності, повинна створити передумови для задоволення культурних потреб усіх громадян. І тоді жодних сумнівів не буде у тому, що талановитий кінодокументаліст Роднянський на каналі «1+1», талановитий політик Зінченко на каналі «Інтер» та талановитий шоумен Богуцький на каналі ICTV зможуть не лише зробити власні канали прибутковими та незалежними, а й організувати поштовх до нового культурного українського вибуху.
