У Лідії Казберової — знову труднощі. Її програма «Жіночі одкровення», котра два місяці тому стартувала на СТБ, мабуть, на цьому каналі більше не виходитиме. Офіційного оголошення про припинення проекту, як і офіційних пояснень цьому, поки що немає. Є тільки пояснення неофіційні — надто вже відверта і незатишна вийшла програма. Глядач чекав другі «Женские истории с Оксаной Пушкиной», а отримав — розповідь про наше загальне лицемірство і загальну нелюбов. Втручання авторів найособистіше шокувало, як давно вже не шокують шоу «про это». Чи має телевізійник право умовляти жінку, котра прийшла писати відмову від щойно народженої дитини, не робити цього? Чи має автор право розпитувати дитину, від якої відмовилися близькі, про подробиці того, як з нею поводилися вдома? Ці питання підіймала Наталя Лігачова у своїй щотижневій колонці-телеогляді і — не знаходила на них відповіді. Схоже, свою відповідь знайшли топ-менеджери телеканалу СТБ, вирішивши відмовитися від випуску «Жіночих одкровень» після виходу циклів «Сирітство» і «Безбатченки».
Втім, Лідія Казберова до подібних перипетій долі звикла ще з часів гучного 42-серійного «Слідства»: майже цілком пройшовши на «Інтері», на останніх серіях програма перемістилася на СТБ. Відтоді Казберова сприймає свої програми як якусь живу істоту, говорячи, що ось тепер і «Жіночі одкровення» починають рухатися у бік іншого телеканалу. Щоправда, якого саме, поки що не признається. До речі, «Слідство» після «Інтеру» та СТБ демонструвалося на московському ТВ-6. Кажуть, що у зв’язку з останніми подіями на НТВ, великої актуальності для російських телеканалів набув і інший серіал Казберової — «Наїзд», знятий за мотивами однойменної книги однієї української бізнес- леді, чий бізнес свого часу вельми постраждав від деяких зловмисників, пов’язаних з певними структурами.
Особисто я належу до розряду глядачів прибічників чистоти жанру, і складне переплетіння документальної оповіді з постановочними епізодами породжує хаос у моїй чистій глядацькій душі. Тому зізнаюся — до числа прихильників творчості Лідії Казберової не належу. Однак не можу не захоплюватися її творчою сміливістю, самовідданістю і справжньою одержимістю в роботі. І тому мені також буде прикро, якщо її «Жіночі одкровення», щойно з’явившись, назавжди зникнуть з нашого ТБ-ефіру.
— Після «Слідства» і «Наїзду» всі чекали від вас зовсім іншої програми. Чому раптом стався такий різкий відхід від теми криміналу?
— Я б не назвала це відходом, швидше, — зануренням у ту ж тему, але на більшу глибину. Адже мене завжди цікавив не сам злочин, а його психологія, джерела. Як так трапляється, що в одному пологовому будинку народжується майбутній президент і його кілер? Чому у них так по-різному складається доля? У «Жіночих одкровеннях» я шукаю і знаходжу відповіді на ці питання.
— І у чому ж, по-вашому, відповідь?
— Безумовно, тут змішано багато всього: і генетика, і виховання, і соціум, і сама особистість, і Божий знак.... Але все-таки джерела — у сім’ї, вона начало всіх начал. Невдала доля нашої дитини — дзеркало наших пороків, вдала — дзеркало нашого чесного життя. Це відкриття передусім для мене, адже я сама — мати, бабуся.
— Напевно, багатьох глядачів, а особливо глядачок, ввела в оману назва програми, вони чекали чогось на зразок «Женских историй с Оксаной Пушкиной»...
— Знаходяться глядачі, які навіть телефонують нам і дякують саме за таку жорстку відверту розмову. Але, безумовно, є ті, кого такі програми роздратовують. Вони вважають, що ми не маємо права ставити дітям відверті запитання, ставити жорсткі запитання жінкам. Цього й побоювалися на СТБ, коли ми починали проект. Адже комерційного в програмі мало, і дуже багато болю й горя. Я цікавилася у багатьох жінок, чи дивляться вони «Жіночі одкровення», вони відповідали, що їм дуже важко їх дивитися. «Але чому? — запитувала я. Адже ви дивитеся фільми жахів, трилери, жорстокі програми — хіба це не жахливо?» — «Але це відкидає наша свідомість, а те, що ми бачимо — ріже, примушує копатися у собі, розбурхує совість». «Ну кому ж приємно, — говорила мені психолог, — коли про тебе кажуть правду, це ж як демонструвати потворні частини свого тіла». По суті, так воно і є. І те, що я роблю зараз, і те, що робила у «Слідстві», — це розповідь про потворні форми існування. Але для того, щоб їх позбутися, треба визнати, що вони існують, навчитися говорити про них, знайти причину їхньої появи і боротися вже з причиною.
— Чи важко було шукати героїв, які б погодилися на відверту розмову?
— Багато хто відмовлявся від інтерв’ю, багато хто після інтерв’ю сварився з нами, деякі просто йшли зі знімального майданчика. Чимало з тих, які залишалися, не бажали розкриватися до кінця. Я розмовляю з людиною, і раптом розумію: те, що вона говорить, — насправді не є її особистим відкриттям у житті. Вона міркує правильно, порядно, але так, неначе на замовлення нашої програми, неначе рапортує людству про те, як треба жити. Адже в житті-то насправді відбувається зовсім не так, і живуть вони зовсім інакше. Наприклад, коли ми знімали фільм «Вітчим», усі жінки говорили про те, які вони щасливі у новому шлюбі, які прекрасні стосунки у їхньої дитини з новим батьком. Але коли я запитувала, а якби повернутися на 10—20 років назад — ви б розлучилися? — Усі, як одна, говорили — ні. Тобто існує й інше полотно, коли кожен опиняється за зачиненими дверима своєї квартири, і там, за дверима, відбуваються доволі непривабливі речі. Але про це ніхто не говорив, тому «друге полотно» я показувала в ігрових моментах програми: той самий ранок з гримлячим посудом, такі сімейні розмови, така нелюбов одне до одного і бажання скоріше одне одного позбутися....
— Тобто в «Жіночих одкровеннях» «правда життя» і «одкровення» були тільки в постановочних епізодах, а реальні люди ніби «грали»?
— В ігрових епізодах я намагалася просто програвати те, як я бачу це життя за зачиненими дверима. Ну що вдієш, якщо ми, слов’яни, не готові бути відвертими. Хоча одкровення все-таки були — три героїні досить відверто говорили все, що вони думають з приводу свого особистого життя. Особливо жінка, яка народила дитину, знаючи, що у неї не буде батька. Дуже цікавим вийшло в цій програмі інтерв’ю з головним лікарем пологового будинку. Він майже кричав, і зі злістю такою: «Не мають права народжувати! Вона повинна робити аборт!» По-моєму, дуже показова у нас з ним вийшла бесіда.
— А як трапилося, що ви поступово стали «людиною- оркестром» — ви і режисер, і сценарист, і продюсер, і автор діалогів, і інтерв’юер?
— Я маю дуже складний характер: вимагаю від людей так, як вимагаю від себе. А багато хто цьому просто не навчений. Молоді люди бажають відразу самоствердитися і збирати плоди. Я намагаюся пояснити, що все приходить згодом, але.... Крім того, фінансові труднощі, які неминуче наздоганяють некомерційний продукт, завжди вимагають від автора максимальної гнучкості: немає грошей на диктора — доводиться озвучувати самій, потім з’являються інші проблеми, з ними також доводиться самостійно справлятися... Але, вже якщо я щось починаю робити, мене дуже важко зупинити.
— А якби я запитала: а навіщо вам усе це потрібно?
— Я б відповіла — я отримую задоволення від своєї роботи. Видно, це якась аномалія характеру....
