Генеральний директор «Магнолії-ТБ» Євгенія Ткаченко справді не
любить вести мову про себе. Дуже м'яко, але рішуче відсікає «особисті питання».
Однак мені, наприклад, дуже цікаво було б дізнатися, чому свого часу тендітна,
симпатична дівчина вибрала професію, пов'язану з атомною енергетикою, та
ще й захистила кандидатську дисертацію, присвячену статистичним дослідженням
міцності тепловидільних елементів водо-водяних атомних реакторів. Тема,
до речі, дуже актуальна того, «післячорнобильського» року. Не менш цікавим
видається і інше — чому п'ять років тому Євгенія Володимирівна зважилася
на такий експеримент, як створення оперативної хроніки надзвичайних випадків
— спочатку в радіо-, а потім і в телеформаті. Та й, власне, досвід цих
п'яти років, на мій погляд, цілком міг би бути основою для невеликого підручника
з менеджменту або сюжетом для пригодницького роману. Про те, як складалися
стосунки жінки-продюсера в переважно «чоловічому» діловому світі; про те,
як маленька компанія-продакшн змогла витримати конкуренцію і не виявитися
поглинутою кимсь значно більшим та авторитетнішим; а ще про те, що в наші
непевні часи «Магнолії-ТБ» все-таки вдається самостійно триматися «на плаву»,
не приймаючи жодних «сумнівних пропозицій», хоч такі пропозиції, майже
напевно, були. Це, за взаємною домовленістю, ми не обговорювали. Зате довго
обговорювали інше, наприклад, те, що з «Магнолії-ТБ» співробітники чомусь
не йдуть — навіть на вищу зарплату або на легшу роботу. Або те, чи можна
вважати суб'єктом «жовтої» журналістики головний телевізійний продукт компанії
— програму кримінальної хроніки «Ситуація» («Магнолія-ТБ» випускає ще й
програму «Милосердя» для Першого національного, про яку «День» докладно
розповідав в одному зі своїх п'ятничних номерів). Те, що багато які журналісти
«Ситуації» виїжджають на місце випадку, прихопивши із собою Конституцію
України та Закон про ЗМІ, щоб у разі непорозуміння показати параграф про
право журналіста на отримання інформації. А також те, якими сюжетами співробітники
«Ситуації» дорожать найбільше, — виявилося, історіями зі щасливим кінцем.
І єдине, чому я так і не змогла повірити, — твердженню Євгенії Володимирівни
про те, що якби випало їй повернутися на п'ять років назад, вона нізащо
не зважилася б на експеримент, подібний до «Магнолії-ТБ».
— Як ви ставитеся до твердження, що «Ситуація» — це яскравий
приклад «жовтої» журналістики?
— Напевно, так може сказати лише той, хто судить про програму
із чуток. Адже якщо подивитися її, то можна зрозуміти, що ми не ставимо
перед собою мету зробити «фільм жахів», не смакуємо крупним планом усі
нюанси мозку на асфальті. Ми даємо такі кадри 1-2 секунди, не більше, і
дуже акуратно, лише для того, щоб глядач побачив, що в житті існують і
такі трагічні моменти. Цими реальними прикладами ми ніби промовляємо до
свого глядача: будь обережний, уважний, навчи своїх дітей, як берегти своє
життя. Це наше надзавдання.
— А хіба немає спокуси зібрати якомога більшу аудиторію
«кривавими» історіями, страшними подробицями, це ж кримінальна хроніка,
вам і карти в руки? Адже, як компанію-продакшн, вас не може не непокоїти
рейтинг...
— Ми не женемося за сьогочасним рейтингом за рахунок «смажених»
фактів — ми боремося за повагу до нашої торгової марки. Я б не хотіла,
щоб глядач, як заворожений, дивився на жахи на екрані, але при цьому лаяв
нас, таврував і зневажав. Довір'я і повага для нас дорожчі: ми вважаємо
глядача не примітивною істотою із тваринними інстинктами, а інтелігентною
людиною, він це відчуває і відповідає нам тим же. Можливо, саме тому, що
взаємна повага і довір'я глядача для нас важливіші, ми і тримаємося стільки
років на високих сходинках рейтингів.
— Перші телевізійні випуски «Ситуації» з'явилися понад
три роки тому. На ваш погляд, чи дуже змінилася програма за цей час, що
саме ви вважаєте своїми головними досягненнями?
— Іноді в ностальгічному настрої ми переглядаємо давні
касети, і нас охоплює жах від того, як ми непрофесіонально працювали. Сьогодні,
звичайно, творчий рівень усього колективу значно зріс. Однак для мене дорожчим
є інше: з перших програм видно — тоді ми просто не розуміли, що не можна
смакувати чужу біду, ставилися до неї некоректно, тепер ми змінилися —
поважаємо чужі емоції, чужу трагедію, ми поважаємо смерть. Ось це я б і
назвала нашим головним досягненням.
— Звичайно трапляється інакше: чим більше досвіду, тим
більше цинізму. Не тільки в журналістиці, в будь-якій професії притупляється
чуйність. Кажуть, професія позначається...
— Ми пліч-о-пліч працюємо з екстреними службами, і, справді,
часто спостерігається, як «професія позначається» — багато хто з них ставиться
до будь-якого випадку як до статистики. А хлопці — ні! Вони стали менш
категоричними, зрозуміли, що ніколи нікого не можна однозначно ні в чому
звинувачувати — навіть злочинця. Вони стали глибшими, жалісливішими, добрішими
до ближнього і стали добрішими один до одного.
— Очевидно, це феномен окремо взятого колективу...
— Знаєте, коли я спробувала проаналізувати хронологію одного
робочого дня одного екіпажу «Ситуації», то зрозуміла, що жоден лікар, жоден
міліціонер стільки негативу протягом робочого дня на себе не приймає! Уявіть,
що журналіст з оператором о восьмій ранку були на вбивстві, о десятій —
на пожежі і допомагали рятувати чиєсь майно, а опівдні були на ДТП і допомагали
лікарям «швидкої допомоги» надавати допомогу скривавленій дитині, — це
скільки ж негативу вони отримали за першi чотири робочi години! Однак вони
знають, що тут, в офісі, вони зможуть відпочити і розслабитися. Їх чекають,
нагодують обідом, у щічку чмокнуть, зберуть їм бутерброди із собою, термос
із гарячою кавою. Бо невідомо, де їм доведеться бути за півгодини — можливо,
вони будуть ризикувати власним життям. Ось у цьому найголовніший «феномен
окремо взятого колективу» — атмосфера. Ми, офісники, як ми називаємо себе,
— «тиловики», намагаємося цю атмосферу створити. У нас ніхто не рахує надані
один одному послуги — як у сім'ї: хто поруч, той і підбіг. Напевно, ці
взаємини могли виникнути тільки через таку важку роботу. Ми знаємо, яким
страшним буває життя, тому так цінуємо хороше. Тому і всі свята — разом.
Тож, коли наші хлопці одружуються, вони наречену прямо із загсу везуть
в офіс. Вони знають, що так, як ми їх зустрінемо і поздоровимо, ніхто не
поздоровить.
— Ви так трепетно ставитеся до своїх підлеглих, а чи
не позначається це на роботі? Наприклад, чи користуєтеся ви директорським
правом «вето»?
— Правом «вето» я користуюся, коли бачу, що сюжет «на межі
фолу». Тоді я обов'язково втручаюсь, як людина, яка трохи старша і яка
має більше життєвого досвіду. Напевно, це просто боязнь скотитися на «жовту»
журналістику сидить у мене в крові.
— Чи часто журналісти «Магнолії» надають допомогу на
місці надзвичайного випадку?
— Звичайно, але — в міру своєї компетенції. Вони не можуть
так кваліфіковано надати медичну допомогу постраждалому, як лікарі, погасити
пожежу, як пожежники, і надіти наручники, як міліціонер. Однак вони можуть
допомогти цим службам. Наприклад, учора наш екіпаж був на ДТП і треба було
занести постраждалого у машину «швидкої», а в бригаді, яка приїхала на
виклик, було дві жінки. І наш журналіст Саша Рябін ніс на руках у машину
скривавленого старого. Якщо уважно дивитися програму, то іноді це можна
побачити, але частіше це залишається за кадром, просто як іще один буденний
елемент нашої роботи. Щоправда, бувають і нестандартні ситуації. Одного
разу нашому співробітнику вдалося запобігти спробі самогубства. Коли під'їхала
знімальна група, чоловік уже стояв на карнизі і кричав, що стрибне вниз,
якщо до нього наблизиться лікар або міліціонер. А журналістові «Магнолії»
чомусь повірив. Він казав йому: «Дивись, я журналіст, але я без камери,
без мікрофона», — умовляв його і тихенько наближався, аж поки підійшов
настільки близько, що зміг схопити його і затягнути в кімнату. Я потім
його дуже лаяла: «А якби він в останню хвилину стрибнув, це б виглядало,
начебто ти його зіштовхнув. Ти ж ставив на карту свою репутацію!» Однак
він сказав: «У той момент я про це не думав».
— Що це, по-вашому, героїзм чи необдуманий вчинок?
— Мені дуже складно давати такі оцінки. З одного боку,
як керівник я не можу не хвилюватися за своїх хлопців. Проте можна поглянути
на це і по-іншому: а що було б, якби наш журналіст залишився осторонь?
Звичайно, ніхто б його не засуджував, але він сам прийняв таке рішення
і, можливо, врятував життя людині. Це було його правом на ризик, на героїзм,
якщо хочете. Ми досі згадуємо і сюжет, підготовлений два роки тому. Тоді,
взимку, раптово настала відлига і був просто шквал повідомлень про тих,
що провалилися під лід на київських озерах і каналах. Журналісти готували
сюжет про те, як потрібно діяти в подібних ситуаціях. Наш редактор Руслан
Горовой вирішив проілюструвати це власним прикладом. І — абсолютно добровільно
провалився в крижану воду, а хлопці його рятували. Можна скільки завгодно
сперечатися, наскільки це виправдано, і казати, що це можна було розповісти
в простому «стендапі», і що слава Богу, що все обійшлося щасливо. Однак
те, що завдяки цій ризикованій ініціативі глядач наш роз'яснювальний сюжет
пережив і сприйняв, — це факт.
— Формат «Ситуації» не сприяє тому, щоб ваші працівники
частіше втілювали свою індивідуальність на екрані...
— Цей принцип добровільного «знеособлення» нібито закладений
навіть у саму назву програми. Ми недаремно називаємося «телевізійною патрульною
службою». Ми просто служимо, тому що вважаємо — не личить на чужому горі
випинати свою індивідуальність. Не можна сприймати скривавлену дитину як
декорацію, на тлі якої можна покрасуватися. Хоча всі наші журналісти —
це яскраві особистості, на екрані вони на другому плані. А на першому —
емоції і почуття безпосередніх учасників події...
ВІД АВТОРА
У день нашої зустрічі Євгенія Володимирівна світилася
радістю. І не лише тому, що в житті «Магнолії-ТБ» відбулася чергова приємна
подія: одружувався співробітник, і в очікуванні приїзду молодят зібралася
команда в повному складі, включаючи «відпускників».
Напередодні вдалося вирішити долю двадцяти вихованців
Яготинського будинку-інтернату. Журналісти «Магнолії-ТБ» познайомилися
з ними рік тому під час поїздки по зовсім інший сюжет. І відтоді, чим можуть,
підтримують своїх «підшефних» — подарунками до свят, підручниками до нового
навчального року. Їздять у гості самі, запрошують дітей до себе, організовуючи
для них то екскурсію по Києву, то похід у «Кінопалац».
На жаль, небагата «Магнолія» не в змозі взяти маленький
дитячий будинок на свій баланс. Ось уже рік Євгенія Ткаченко намагається
умовити банкірів та підприємців на патронат над дитячим будинком і тільки
недавно знайшла відгук у представництві одного із зарубіжних банків. Схоже,
що в цієї історії все-таки буде щасливий фінал, який так полюбляє «Магнолія-ТБ».