Минулого тижня в Києві відбулися дві вагомі події, які
сприятимуть розвитку співпраці між країнами Європи та СНД в обмеженні монополізму
та захисті конкуренції — ХI засідання Міждержавної ради з антимонопольної
політики країн-учасниць СНД (МРАП) і Регiональна конференція з питань конкурентної
політики країн СНД, Центральної та Східної Європи. Це було перше засідання
МРАП після підписання в січні цього року в новій редакції договору про
проведення узгодженої антимонопольної політики країнами Співдружності.
Символічно, що розглянутий на ньому основний документ — методичні рекомендації
з питань контролю за економічною концентрацією — було розроблено Антимонопольним
комітетом України, а голова цього комітету Олександр Завада був обраний
заступником голови МРАП на наступні два роки. Саме з О.Завадою й зустрівся
кореспондент «Дня» під час проведення «тижня антимонопольних дій».
— Нема зараз більш нагальної теми, ніж ситуація, що
склалася на енергоринку. Дискусії, що точаться, поки не привели до позитивних
зрушень, а зима все ближче. В чому, на ваш погляд, слід шукати витоки нинішньої
кризи?
— Антимонопольний комітет має особливий підхід до вирішення
проблем на енергоринку. В кожному питанні перш за все має бути збалансовано
інтереси, бо конкуренція функціонує лише тоді, коли і споживачі, і виробники
мають рівний доступ до основних ресурсів і мають вибір, кому продавати
і в кого купувати. Такий механізм автоматично балансує інтереси. Нинішня
ж ситуація в паливно- енергетичному комплексі виглядає як намагання нав’язувати
як з одного, так і з іншого боку систему певних пріоритетів, які створюють
перекоси в інтересах. З перемінним успіхом ведеться боротьба, і, щоб її
припинити, треба стати на засади професіоналізму.
Звідки, наприклад, виникла проблема прямих договорів? Давайте
розберемося, використовуючи досвід зарубіжних країн, які мають інший економічний
стан. Європа проводить політику лібералізації відносин на енергоринку,
виходячи зі стартових позицій, коли в кожній країні є свій вертикально
інтегрований монополіст. Це, як правило, державна компанія, яка надає увесь
спектр енергетичних послуг, — генерація та транспортування електроенергії.
І тому підприємство, яке хоче купити дешевшу електроенергію, купує її за
кордоном в такого ж монополіста. А кінцевий монополіст зобов’язується транспортувати
«чужу» електроенергію, щоб підприємство могло її спожити. Оце є абсолютно
логічний принцип прямих договорів. — А що ж маємо в Україні?
— Ми створили внутрішню конкуренцію на оптовому ринку електроенергії.
Ми відокремили транспортування місцевими (27 обленерго) та магістральними
(«Укренерго») мережами від генерацій (7 компаній) і створили конкуренцію
між тепловими компаніями. При цьому ми забуваємо, що конкуренція між останніми
можлива тому, що ми збалансували їхню собівартість. Але собівартість теплових
компаній набагато вища за собівартість гідроелектростанцій (приблизно в
п’ять разів) і атомних станцій (удвічі). Я запитую себе: як, за яким критерієм
розподілити електроенергію, яка так відрізняється за ціною? Можу з повною
відповідальністю стверджувати, що ринковий механізм не виконає цього завдання,
тому що він спрацьовує, коли відмінність у ціні становить не більше ніж
5%. А там, де йдеться про рази, працює вже адміністративний механізм. У
цьому й полягає головна проблема.
— У чому принципово відрізняються закордонні енергокомпанії
від наших?
— Почну також із запитання: чи знаєте ви, що становить
найбільшу загрозу для монопольного власника енергетичного підприємства
на Заході? Головна загроза вбачається в тому, що регулюючий орган знизить
на 0,01 відсотка регульовану ціну на електроенергію, через що впаде прибуток,
зменшиться біржова вартість акцій, і акціонерне товариство відразу «схудне»
на сотні мільйонів доларів. Чому ж там інвестор побоюється регулюючого
органу, а в нас — ні? Бо там інвестор — це прозорі компанії, власники яких
відомі, їхні прізвища в усіх на слуху. А у нас приватизація обленерго пройшла
так, що юридично власників компаній не знає ніхто. І от саме це є ключовим
питанням функціонування енергоринку. Якби будь-який українець міг сказати:
«Ось іде власник обленерго, а ми вже три доби не маємо світла», — то ситуація
була б іншою. На відміну від України, за кордоном існують закони, які не
дозволяють особам, які не оприлюднили дані про себе, мати контрольні пакети
акцій.
— Чи може Антимонопольний комітет запропонувати свій
варіант розв’язання енергетичних проблем?
— Не потрібно вигадувати велосипед. На сьогодні це послідовне
та професійне втілення чинної концепції енергоринку. Ось візьмемо питання
відокремлення двох функцій обленерго: збут і транспортування електроенергії.
Антимонопольний комітет неодноразово зауважував, що коли ділити природну
монополію на дві частини, то її послуги суттєво подорожчають, оскільки
потрібно буде подвоїти штат працівників, які забезпечують виконання функцій,
пов’язаних з безпосередніми контактами з кінцевими споживачами. Для того
щоб відокремити збут електроенергії від її транспортування, потрібні технічні
та фінансові ресурси. На Заході це робиться так: повсюди встановлюються
лічильники, котрі мають електрозв’язок з диспетчерським центром, працівник
компанії бачить показання лічильника на своєму комп’ютері, потім рахунок
за електроенергію роздруковується і надсилається поштою до споживача .
Вiдпадає потреба в контролерах, котрі сьогодні ходять, звіряють показання
лічильників. Звичайно, розбудова такої системи — це багато років i сотні
мільйонів доларів. Але ми прийдемо до неї природним шляхом через розвиток
технічної бази енергетики. Так само, до речі, як і до прямих договорів
по мiрi вирівнювання собівартості виробництва електроенергії на різних
електростанціях.
З іншого боку, невиконання обленерго умов договору між
членами енергоринку створює загрозливу ситуацію — про це йшлося на засіданні
Ради національної безпеки і на нараді за участю Президента. Щоб примусити
компанію виконувати умови ліцензії, забезпечити прозорість власників, треба
внести зміни до Законів «Про електроенергетику», «Про цінні папери і фондову
біржу». Це займе принаймні рік, на декілька років розтягнеться й процедура
банкрутства, а проблему треба якось розв’язувати вже зараз. За цих обставин,
мені здається, держава могла б, як крайній захід, піти на економічно невиправданий
крок, про що я казав раніше. Зрозуміло, ми зазнали б втрат, створюючи альтернативну
систему збуту, але ж сьогодні втрачається набагато більше внаслідок того,
що не працює механізм енергоринку. Це ситуація, коли між поганим і ще гіршим
обирається погане. До того ж, такий інструмент покарання, як позбавлення
обленерго права на збут електроенергії, міг би застосовуватися лише в окремих,
крайніх випадках. Але все ж таки я сподіваюся, що до таких заходів вдаватися
не доведеться, і основні суб’єкти енергоринку домовляться про запровадження
цивілізованих стосунків.
— Чи можна обмежити монополізм на ринку забезпечення
природним газом?
— Неврегульованість проблеми розрахунків за газ призвела
до того, що монопольне становище щодо України займають компанії «Газпром»
та «Ітера». Досі це перекривалося «Нафтогазом України», який, маючи оплату
за транзит, забезпечував близько 60% усіх поставок газу в Україну. Та все
одно ціна за газ формується російськими компаніями. Антимонопольний комітет
вважає, що на цьому ринку будь-що треба зберегти принцип вільного доступу
до «труби», тобто надати можливість усім підприємствам — власникам газу,
користуватися транспортною системою НАК «Нафтогаз України». Це базовий
принцип, а все інше пов’язане з тим, як держава створюватиме систему розрахунків.
Комітет підтримає будь- яку схему, яка дійсно забезпечить сплату усіма
коштів за спожитий газ. Єдине, чого ми не підтримаємо, — це надання комусь
виключних прав і заборону приватним підприємцям купувати газ там, де їм
вигідніше.
Ще одна проблема — комерціалізація взаємовідносин України
та Росії щодо постачання газу. Сьогодні ця схема певним чином політизована,
тому що міжурядовою угодою ціна за газ «прив’язана» до ціни за транзит.
Тож треба перевести відносини у сфері газопостачання в комерційний режим,
створити гарантований механізм проплат за оптимальною ціною — сьогодні
вона в Україні на рівні близько $30 за тисячу куб. метрів. Без цього, на
мою думку, проблеми ринку газу дедалі будуть загострюватися.
— А чому Антимонопольний комітет більше не займається
обмеженням монополізму в житлово-комунальному господарстві?
— Це не зовсім точно сказано, що не займається. Просто
комітет виробив нові підходи до ненадання або надання неякісних, не в повному
обсязі послуг в житлово-комунальному господарстві. Це пов’язано з тим,
що в останні роки держава передала органам місцевого самоврядування фінанси,
повноваження та власність. У держбюджеті немає жодної копійки на дотації
житлово-комунальному господарству. Функції регулювання цін у цій галузі
держава теж надала органам місцевого самоврядування. Таким чином, сьогодні
створено реальні можливості для того, щоб місцева влада використовувала
свої повноваження для надання якісних послуг у повному обсязі i за помірними
цінами. Вона ж має відповідати перед своїми виборцями за те, що робить
начальник ЖЕКу, директор водоканалу чи теплоенерго. До цього часу Антимонопольний
комітет був змушений, враховуючи самоусунення більшості місцевих керівників
від проблем житлово-комунального господарства, захищати громадян, які потерпали
від проявів монополізму з боку житлово-комунальних підприємств. Зараз державі
заборонено втручатися у справи місцевого самоврядування, тому в галузі
житлово- комунального господарства комітет буде концентрувати свої зусилля
на розв’язанні тих проблем, які безпосередньо стосуються самостійних дій
монополістів поза межами їх регульованої державою та органами самоврядування
діяльності. Тобто проблем, які, крім комітету, дійсно, за законом, розв’язувати
нікому.
— Сфера природних монополій завжди викликає підвищену
увагу. Як змінилося тут законодавче регулювання?
— Прийняття Закону «Про природні монополії» поклало край
п’ятирічній боротьбі інтересів навколо цієї проблеми. Відтепер державне
регулювання у сфері природних монополій має бути позавідомчим, незалежним,
недискримінаційним, прозорим, з широким залученням громадськості. Звичайно,
поки що існують суттєві проблеми, однак вони пов’язані не з методом регулювання,
а з тим, що реформи не доведені до завершення.
Ще до прийняття цього закону ми частково створили відповідні
механізми в паливно- енергетичному комплексі: тут функціонує комісія з
регулювання електроенергетики, завдяки чому виникли передумови для початку
приватизації. Зараз підготовлено проекти указів про створення таких комісій
у сферах транспорту та зв’язку. Велося багато дискусій навколо того, що
ми «роздуваємо» державний апарат, але треба розуміти, що ці комісії не
будуть чисельними, i головне їхнє призначення — створити механізм прозорого
регулювання, залучити зацікавлені групи суспільства до розв’язання цих
проблем. В Англії, наприклад, таких комісій шість, ми ж обмежимося трьома.
Якби ми вжили відповідних заходів 3-4 роки тому, то ситуація, пов’язана
зі змінами тарифів на залізничні перевезення та послуги зв’язку, не була
б такою болючою.
— Наскільки суттєві зміни можуть статися в антимонопольному
законодавстві найближчим часом?
— Діюче антимонопольне законодавство виконало свою роль
на етапі активних структурних змін, демонтажу адміністративно-командної
системи, побудови основ ринкової економіки. Але сьогодні ця стара база
вже перетворилася на прокрустове ложе.
У новому законопроекті «Про захист економічної конкуренції»
змінено ряд принципових механізмів застосування антимонопольного законодавства,
причому дві третини норм стосуються регламентації дій самого комітету.
Вводячи демонополізацію антимонопольної діяльності, ми заохочуємо підприємців
звертатися безпосередньо до суду, надавати докази порушення антимонопольного
законодавства і стягувати з порушника збитки. Таким чином, якщо підприємець
незадоволений рішенням нашого комітету, в нього є альтернатива — довести
в суді свою правоту. Це справжній принцип демократизації, для нас він дуже
важливий.
У законі чіткіше формулюється поняття монопольного становища.
Якщо сьогодні ми змушені визнавати монопольне становище підприємця з часткою
35% (так вимагає закон), то після прийняття нового закону вивчатимуться
реальні умови: чи може цей підприємець нав’язати ринкові якісь умови —
ціну, обсяги. Це дозволяє лібералізувати підприємницьку діяльність, наблизити
її до реального економічного життя.
Окремо хочу сказати про захист конкуренції — адже в цьому
полягає мета діяльності комітету. Конкуренція — це складний механізм, його
дуже важко відчути або виміряти, оскільки йдеться про психологію людини.
Наявність конкуренції визначає стимули власників підприємств, менеджерів
і управлінців до роботи на випередження своїх конкурентів. Рівень конкуренції
характеризується також гостротою боротьби за ринок, за покупця. Ми можемо
мати конкурентні ринки, на яких частка одного суб’єкта господарювання становить
хоч би 100 відсотків, але якщо десятки інших підприємств впродовж короткого
часу готові на цей ринок увійти, і цей єдиний поки що на цьому ринку суб’єкт
господарювання про це знає. Конкуренція становить основу майбутнього добробуту
українців, і тому її треба неухильно захищати.
