Точка відліку. Ювілейні роздуми

За останні десять років ми змінилися. Найглибше змінилися
матеріальні умови життя. Іншою стає соціальна поведінка і навіть психологія
кожної людини. Однак серед великого розмаїття історичних подій останнього
десятиліття можна точно назвати ту, яка зробила здійсненними всі інші події,
— прийняття Декларації про державний суверенітет України.

Розгледіти справді велике явище стає можливим лише на відстані
— просторовій або часовій. Щоправда, депутати українського парламенту розуміли
масштаб прийнятого ними документа. День його схвалення — 16 липня 1990
року — вони оголосили святковим. Тепер це звичайний робочий день. Однак
і незалежність, і Конституція України є наслідком події, яка відбулася
тоді.

Депутати, які приймали декларацію, прийшли в парламент
навесні 1990 року. За кілька місяців громадськість устигла звикнути до
того, що у вищому законодавчому органі УРСР точиться гостра політична боротьба.
Нечисленна, але активна Народна рада на чолі з Ігорем Юхновським виступала
з ініціативами, які виходили за рамки поміркованої горбачовської «перебудови».
Очолювана Олександром Морозом компартійно-радянська номенклатура кількісно
переважала серед депутатів і успішно протидіяла опозиції. І ось раптом
парламентська більшість та опозиція об’єдналися.

Щоб збагнути причини такої майже одностайності, треба поставити
прийняття цього документа в контекст інших подій, іноді зовсім віддалених
у часі. Декларація не була безпосереднім продуктом масового національного
руху. Організації національно-демократичного спрямування тільки-но виявили
ініціативу. Витоки Декларації слід шукати в подіях, пов’язаних із системною
кризою радянського ладу, що почалася в середині 50-х рр. і розгорталася
дедалі більше.

Досліджуючи спіраль причинно-наслідкових зв’язків між подіями
радянської доби, можна розшукати той із них, який найбільше вплинув на
нестабільність політико-економічної системи. Це — вимушена відмова від
масового терору як методу державного управління. Світова практика доводить,
що тоталітарний лад нестабільний від природи. Найменш життєздатним мав
бути радянський лад, який характеризувався тим, що не було приватної власності
на засоби виробництва у легальних сферах економіки. Радянському суспільству
були силою нав’язані протиприродні відносини між людьми в процесі виробництва,
обміну і споживання.

Але радянський лад виявив колосальну життєздатність у двобої
з гітлерівського Німеччиною і в післявоєнному ядерно-ракетному змаганні
зі США. Тут зіграла свою роль єдина, але вагома перевага директивної економіки
над ринковою — мобілізаційний ресурс. Не менше значення мала можливість
експлуатації величезних природних багатств, що пом’якшувала наслідки неефективного
господарювання. У мирні часи стабільність режиму забезпечувалася головним
чином пропагандою і терором.

Незважаючи на свою непослідовність і суперечливість, реформи
Микити Хрущова виявилися незворотними. Консерватори в компартійно-державному
керівництві, які відправили Хрущова «на заслужений відпочинок», не змогли
повернутися до сталінської практики терору, хоча були переконаними сталіністами.
Однак заміна грандіозного ГУЛАГу «психушками» та мордовськими таборами
виявилася достатньою, тому що абсолютна більшість тих, котрі могли чинити
опір, уже були знищені або морально зломлені. Радянський лад протримався
ще три з половиною десятиліття, поки сформувалося покоління, яке не пам’ятало
1933-го і 1937 рр.

Починаючи «перебудову», Михайло Горбачов мав на меті надати
другого дихання радянському ладові. Проте кампанія «десталінізації» досить
швидко вирвалася з- під контролю Москви.

Щоб ліквідувати національні республіки, утворені пригнобленими
народами після 1917 року, більшовики утворили спочатку «незалежні», а потім
союзні радянські республіки. В усіх конституціях, починаючи із Союзного
договору 1922 року, було записано, що кожна республіка може вийти з федерації,
якщо цього побажає. Утверджуючи цю пропагандистську норму, творці радянських
конституцій не могли передбачити, що вона коли-небудь запрацює. Адже СРСР
лише виглядав як федерація, а насправді тримався на не відображеній у конституціях
диктатурі державної партії. Лібералізація державного ладу в роки «перебудови»
послабила партійну диктатуру. У країні одразу активізувалися відцентрові
процеси. У листопаді 1988 року Верховна Рада Естонської РСР заявила, що
їй належить уся влада на території республіки. Аналогічні рішення прийняли
парламенти Латвії і Литви. Верховна Рада УРСР засудила тоді ці рішення.
Відповідним чином реагували й парламенти інших республік. Союзний центр
ще зберігав контроль над політичними процесами на периферії.

Компартійний апарат в СРСР завжди був зрощений з радянським.
Партія здійснювала диктатуру опосередковано, через радянські органи влади.
Прагнучи демократизувати політичний лад, М.Горбачов здійснив конституційну
реформу. Уперше з 1917 року було проведено вільні вибори народних депутатів
СРСР (1989 року) і депутатів Верховних Рад союзних республік та місцевих
рад (1990 року). Новообрані органи радянської влади офіційно вийшли з-під
контролю партійних комітетів. За всіма комітетами КПРС, не виключаючи й
Центрального, залишалося тільки право індивідуального впливу на функціонерів
в органах влади.

Після вільних виборів до Верховних Рад союзних республік
та місцевих рад ситуація в СРСР почала стрімко змінюватися. У березні 1990
року новообраний литовський парламент прийняв Акт «Про відновлення незалежності
Литовської держави». Позачерговий III З’їзд народних депутатів СРСР, що
тоді відбувався, визнав його нечинним. Однак 12 червня Декларацію про державний
суверенітет з ініціативи Бориса Єльцина прийняла Верховна Рада Російської
Федерації. Приклад Росії змусив основну частину української компартійно-радянської
номенклатури солідаризуватися в цьому питанні з національно-демократичною
опозицією. Вона відчула, що в іншому випадку може втратити владу.

Конституційна реформа М.Горбачова змінювала самі підвалини
радянського ладу. Якщо перша кампанія «десталінізації» (після XX з’їзду
КПРС) ознаменувалася відмовою вищих органів влади від державного терору
як постійного методу управління, то друга, горбачовська, «десталінізація»
підірвала основи тоталітаризму. Державні управлінські структури, які формувалися
в ході вільних виборів, ставали дійсними органами влади. Мандат на владу
їм давало населення. Радянський Союз не витримав такої демократизації і
почав розвалюватися. Виявилося, що наддержава трималася не на дружбі народів,
а на диктатурі КПРС. Тільки-но партія втратила статус державної, союзні
республіки стали приймати декларації про суверенітет. Діючи так, вони (крім
прибалтійських республік) не заявляли про вихід з СРСР. Політична еліта
союзних республік вибрала менш «травматичний» шлях: вона підвищувала статус
національної радянської державності до такого рівня, що від повноважень
центру не залишалося практично нічого.

Спираючись на ту частину компартійно-радянської номенклатури,
яка зберігала вірність союзному центру, М.Горбачов прагнув продовжити існування
наддержави у формі Союзу Суверенних Держав. Почалися тривалі переговори
з лідерами республік («новоогарьовський процес»). Їх перервав путч керівних
діячів союзних структур у серпні 1991 року. Однак спроба відновити тоталітарний
лад зазнала невдачі. Путч прискорив розпад Радянського Союзу, КПРС і радянського
ладу в цілому. Саме життя відкинуло термін «перебудова». Виявилося, що
радянський лад не підлягав перебудові. Як же назвати те, що відбулося?

Відповідь одна: революція. Докорінна зміна форм власності
і влади завжди називається революцією. В СРСР відбулася антикомуністична
й антирадянська революція. Конституційна реформа М.Горбачова її пом’якшила
і замаскувала. Адже спочатку розвалилася партія, і тільки потім почалася
тривала трансформація диктаторської за своїми механізмами, але вже залежної
від виборців влади.

Кожна революція має рушійні сили — політиків, які формулюють
гасла, соціальні верстви, які домагаються їх реалізації. Назвати антирадянську
революцію демократичною було б неточно. Демократія — це мета, а не рушійна
сила. Та й вона не утвердилася в більшості колишніх національних республік.
Варто згадати, що горбачовська «перебудова» здійснювалася в атомізованому
суспільстві, де єдино існуючою політичною силою була компартійно- радянська
номенклатура. Тому саме вона була рушійною силою антирадянської революції.
Політики, які формулювали гасла, теж (за винятком кількох десятків дисидентів)
вийшли з її середовища. Поіменне голосування за Декларацію доводить це
з усією переконливістю.

Труднощі перехідного періоду в Україні надзвичайно великі.
Однак хіба можна дивуватися цьому? Треба зазначити, що за об’єктивних обставин,
які склалися наприкінці ХХ ст., альтернативних шляхів для України не існувало.