Вівторок страсної седмиці в Джанкої був похмурим і не провіщав особливих успіхів. 2000 рік від Різдва Христового все більше схилявся в бік весни й очікуваного літа. Кінець квітня й свято православного Великодня, що наближалося, робили кожен прожитий день героїчним зусиллям з подолання самого себе. Насилу вдавалося здолати опір довкілля й зробити що-небудь гідне людини. Піст і череда спокус підточували й без того слабкі сили. Треба було довго концентрувати думки і твердолобо продовжувати абсолютно непередбачуване буття, обточуючи своє серце на наждачному крузі часу, що рухається в майбуття. Дуже паркий ранок з прогнозом дощу, яскравеньке сонце і кругова оборона буйної зеленої трави, що лізе з землі, чагарника, великих дерев створювали незвичайну картину світла й тіні, в якій людина розчинялася, розцвітаючи небаченою квіткою, бутоном, сенсом.
Треба було оббігти декілька джанкойських підприємств, що вже на ладан дихають, щоб знайти гідного спонсора документального фільму про в’язня концтабору Ноєнгамм. Чорновий матеріал фільму був готовий, і потрібно було зробити монтаж і втиснути титри спонсорів та власні ініціали творців цього фільму, щоб спокійно розслабитися на декілька днів і відчути момент закарбованої історії. В’язень концтабору був колоритним і балакучим, про нацистів він говорив із неприхованою ненавистю.
Знайти спонсорів було дуже непросто. Податківці розіслали в усі солідні «контори», що мають гроші, свого роду «указ», котрий забороняє спонсорську допомогу під будь-яким виглядом і приводом. Було заборонено всі види договорів з приватними особами на послуги в сферах реклами і шоу-маркетингу, що поставило жирну чиновницьку крапку під сотнями приватних починів у різних сферах життя суспільства, що стосуються, в основному, мистецтва та культури.
Доводилося шукати шляхи для юридичної адресації спонсорської допомоги, що мало свої мінуси в непомірному податку на гроші, котрі перераховуються. Створювалися тупикові ситуації, патові, як любили говорити політологи ще десять років тому. Ідея документального фільму виношувалася два роки, і здійснення її напередодні свята Перемоги було під загрозою зриву. Коштів генерального спонсора, що протягував у фільм рекламу своєї «контори», не вистачало навіть на монтаж, довелося піти по людях з простягнутою рукою і обіцянкою внести в титри їх добрі імена і цим їх увічнити. Але «великі люди» були дуже зайняті своїми дріб’язковими справами, щоб оцінити всю делікатність і важливість зробленої пропозиції. Ідея залишитися в історії викликала в них напад нудьги і кліпання очей, що провіщало неминучу відмову, і широко розведені руки, що підкреслювало всю непростоту їх фінансового побуту. Обличчя в них чомусь були не по-хорошому схожі одне на одне, і створювалося враження, що загребуща лапа податкової інспекції накреслила на них один і той же слід — позначку для жертви. Попри обставини, зневіру в успіхи та хвилинну лінь, яка, звичайно, швидко проходить після неприємної розмови з якою-небудь великою людиною, я і мій друг- режисер увійшли у відчинені двері «контори» одного із заводів, що випускав насущно необхідну продукцію для чоловічої половини, та й для жіночої також.
З темнуватої заскленої підсходової комірчини, забарикадованої чимсь стороннім і непотрібним, схожим на мішки з піском, як зі струмка, немов грецький бог, випірнула істота років шістдесяти з гаком, з очима уважними й переляканими одночасно, з таємною підозрою та недовірливістю в погляді. Звичайна особа, звичайні очі людини на варті. Скуйовджене сиве волосся говорило про бурхливу працю на виноградній ниві в нещодавньому минулому. Старий заспиртований кадр, якому ціни нема, грудьми стоїть за спокій начальників, оберігаючи їх від неприємних візитерів.
Однак нас він пустив після розмови короткої й прямої, коли зрозумів, що йдуть «від телебачення знімати начальника в усій натурі, та ще й у фільмі», що викликало недовгі роздуми з подальшими оглядинами ще й знизу, для вірності, щоб пересвідчитися в надійності й «благополучності» намірів. Про начальника в фільмі ми йому, звичайно, збрехали, що ж поробиш, робота вимагає деяких хитрощів і вміння спілкуватися з людьми й такого сторожового гатунку. Їх не поменшає, зате наш «в’язень» може піти далі, до завершення, і навіть з’їздити на конкурс до Ялти. Що було, звичайно, верхом марнославства та романтизму.
Підіймаючись сходами, ми звертали увагу на глухоту коридору й особливий прихований побут заводчан, що переховуються від податкової міліції. Обклали їх, як турків під Плевною. Зате на третьому поверсі, за міцними дверми, серед закінченого в євроремонті інтер’єру, гуділо бухгалтерське життя й шелестіли папери. Контора старанно писала, віддаючи накази і зберігаючи спокій будь-якою ціною.
Командуючий армією сидів у кабінеті за широчезним столом і будував плани битв з державою. Під час президентської гонки він був довіреною особою одного з кандидатів у Джанкої та джанкойському районі і тепер, атакований зі всіх боків, намагався тиснути на всі педалі. Чого варте одне його речення: «Та в мене навіть до крамниці заскакують податківці і забирають готівку! Звідки ж гроші візьмуться?» Це й була відповідь на наше сакраментальне запитання, чи не бажає він профінансувати історію про дідуся, котрий опинився у віці шістнадцяти років у Німеччині в концтаборі Ноєнгамм. І тепер дідусь їде до Німеччини на запрошення багатих дітей колишніх німецьких в’язнів з того ж табору смертників, і хотілося б із ним передати цей фільм-свідчення.
А чи до фільму було йому? I що до того, чи повторяться табори та інші злодійства? Йому б урятувати себе разом із заводом; але як, він не знав! Тому й слово «дідусь» викликало в ньому яскраву вогняну реакцію людини, яку різко будять серед ночі й пропонують купити дорогі кольорові краватки. Він спитав: «Який там дідусь? Про якого дідуся мова?» Але й після пояснення він продовжував вважати нас негідниками, що вдерлися в його кабінет з якимось «дідусем» пiд пахвою.
Відмовив він легко, без роздумів, широко розставивши руки, вміло й без жалю. Дідусь? Табір? В’язні? Так коли це було! А на мене ось зараз влаштувала полювання податкова система й тисне до кривавого поту, а всім наплювати! Ось про що б він сказав, якби у нього було більше часу. А так лише розпрощалися й розлучилися на ноті взаємного розуміння. Але чи розуміння? Скоріше, повного нерозуміння.
Однак не це головне, не ця атмосфера колгоспу і перекидання паперів, не могутні вгодовані обличчя типів з героїчною зовнішністю геркулесів, що забігали до нього в кабінет, на полиці, повні вина та горілки (що стрімко порожніли), хай йому грець «зеленому змієві», а без нього нудно; не гарненькі дівчата, що грублять молодим людям, котрі чекають у черзі, кажучи «чого на мене так вирячився», — не це головне.
А головне було в коридорі, і ми наткнулися на нього цілком несподівано, випадково, але це й було те, заради чого варт було прожити цей день і піднятися цими сходам, щоб побачити й почути.
Головним було воно, вірніше, він, конкретний чоловік, наш знайомий, далекий, ще шкільний, з класу на рік старше, який зустрічався то там, то тут, як всі ми зустрічаємося один з одним на різних життєвих віражах. І кличка була в нього ще з шкільної лави Кляша. А стояв він у коридорі й погойдувався, нажлуктавшись горілки через край, мова його була уривчастою й гарячою від перегару. Він прийшов вибивати гроші, отримувати своє, але прийшов не один, або один, але не зовсім. З ним був його померлий батько! Він звернувся за допомогою до мертвих! Зараз йому оформлювали документи на отримання грошей на похорон батька, котрий помер два з половиною роки тому! А він, добре порадившись з тінню предків, вирішив зробити цей історичний хід: він оголосив, що його батько помер зараз і зажадав грошей, своїх грошей, і, звичайно ж, частково заводських, на похорон батька! І колесо закрутилося. Ось-ось гроші він отримає і п’яною ходою піде додому. Я не знаю, скільки днів він пив, щоб вирішити «воскресити» давно померлого батька і знов «умертвивши» його, зажадати компенсації? Не «просихав» він довго.
А побачивши його щойно, я чекав, бо — як він висловився — «справа моя вирішується». Справа полягала в звільненні за появу в нетверезому стані на робочому місці. Але де там! Тут було глибше. Коли мій друг-режисер дізнався про причину суєти бухгалтера з купою паперів, то сповістив мене, що батько в людини помер. З почуттям щирого співчуття я висловив свій жаль і потиснув гарячу руку, не дуже тверду й спітнілу, на що отримав прямо в лоб: «Помер два з половиною роки тому!» Ми вирячилися на Кляшу витріщеними очами, а він повторив це ще декілька разів: «Два з половиною роки тому!»
«Так я хочу своє отримати. Зарплатню. Зрозуміли?». Ось тепер ми зрозуміли!..
І який же розрахунок на те, що чуже горе зараз всім «до лампочки», перевіряти не поїдуть, а ще коли в селі та в іншому районі! А гроші зобов’язані видати і три дні на додачу. Розрахунок виявився вірний. Гроші він отримав. Запрошував випити, але ми відмовилися. Привід був надто сумнівний. Тоді він попрощався і з обличчям, покритим «вино-горілчаним загаром», почвалав у напрямку ринку. А ще рік тому він зустрівся мені, з револьвером на паску, в бригаді залізничних охоронців, веселий і дивився в майбутнє з великою надією. Чи думав він тоді, що пам’яттю померлого два з половиною роки тому батька стане домагатися визнання своїх прав на зароблене? Вже не допомагає ніщо, ні погрози, ні суди, ні інші способи відновлення справедливості. Пішла в хід пам’ять про померлих, найдорожчих. «Ім’ям померлого не так давно батька, що вважається мною і вами таким, котрий помер щойно, після виконання всіх формальностей, вимагаю зглянутися й дати мої зароблені гроші!» Приблизно так звучало це звернення в короткому перекладі.
Пастка спрацювала, і він пішов з грошима.
На порожніх лунких сходах ми обговорювали історичний поворот, що стався в свідомості, коли вже й мертвих втягують у виробничо- грошові стосунки. Для успіху, так би мовити, спільної справи. Ну що ж, мертві сорому не мають, тепер це стосується й живих.
«По-моєму, подібного сюжету немає навіть у Зощенка, наскільки він не передбачив всі варіанти розвитку нашої широкої натури! Який новий і абсолютно сюрреалістичний поворот суспільної свідомості! Він відбувся сьогодні, на наших з тобою очах, ось тут, п’ять хвилин назад! Який шизняк!» — говорив я своєму другові-режисеру, який лише дико реготав, вставляючи короткі влучні коментарі на зразок: «Попросити «дах» у мертвих»!
Признаюся, я також реготав разом з ним, турбуючись тільки про одне, — не розплеснути, донести, розказати, щоб «залишилося у віках». Цур мене!
