Минулого року кількість тих, хто виїхав з України, перевищило
кількість прибулих до країни на 44,3 тисячі чоловік. Таке, як кажуть демографи,
негативне сальдо міграції сформувалося здебільшого за рахунок відтоку українців
до країн далекого зарубіжжя. «Подалі» від України поїхали 48,4 тисячі чоловік,
в тому числі до країн Америки та Європи — 11,5 тисячі і 13,2 тисячі відповідно.
Основні, як повідомив Інтерфакс-Україна з посиланням на Держкомстат, офіційні
мотиви еміграції — сімейні обставини (67,9 %), зміна місця роботи (4,2
%), навчання (1,1 %).
Проте, якщо еміграція десятків тисяч людей — статистика,
то від’їзд однієї людини або сім’ї, як видно з статті, що пропонується
нижче — характерний показник якості соціального середовища в державі. І
можна скільки завгодно говорити про сприятливі тенденції в економіці, однак
два індикатори — суму іноземних інвестицій і кількість емігрантів з країни
— «обдурити» не вдасться. Крім того, незайве пригадати, що для малоосвічених,
неенергійних, хворих і безініціативних шанси виїхати до високорозвиненого
зарубіжжя мізерні. Отже, виїжджають не тільки «мiзки» і «руки», але і платники
податків.
Канада — країна емігрантів, і ми звикли до цієї думки.
Ми бачимо, як наші сусіди борються за те, щоб пристосуватися до нової культури,
вивчити нову мову, почати нову кар’єру — хоч би й з нуля. Ми слухаємо розповіді
наших батьків і дідів, які колись приїхали сюди. Ми чуємо нарікання на
те, що наші закони про імміграцію занадто м’які — іноді від тих людей,
які самі колись були тут новачками.
Але набагато рідше нам вдається зустрітися з іммігрантами
до того, як вони покинули свою батьківщину. Такий досвід може допомогти
поглянути на імміграцію в іншому світлі. Чи часто ми задумуємося про те,
скільки сміливості треба, щоб кинути все, що маєш в одній країні, переїхати
до іншої і побудувати зовсім нове життя? Надії, сумніви, ідеалізм, страхи
— все сфокусовано на одному прагненні, яке, як часто виявляється, потребує
дуже багато часу і сил, щоб принести якісь плоди.
У Харковi об’єктом цього прагнення часто є Канада.
За відомостями «Канадської служби громадянства та імміграції»,
у 1990-х щорічно до Канади прибувало від 200 000 до 250 000 іммігрантів.
«Канадська статистика» повідомляє, що 87 900 іммігрантів, прибулих до Канади
між 1991 і 1996 роками, приїхали зі Східної Європи. Більш пізніх даних
не існує, і важко точно оцінити, скільки людей приїхало з України з 1996
року, а також, скільки з них емігрувало конкретно з Харкова. Однак складається
враження, що у цьому місті еміграція — основна тема розмов.
Ті, хто має намір виїхати — молоді люди, професіонали з
гарною освітою, зазвичай з дітьми до 13 років. І вони мріють проміняти
все зростаючі економічні труднощі в Україні на Канаду, де «пасовища зеленіші».
Якщо спитати їх про конкретні причини, вони перерахують
кілька: зростання злочинності, корумповані чиновники, бродячі собаки, відключення
електрики взимку, відсутність гарячої води влітку, погіршення екології,
зниження рівня освіти, зменшення заробітної плати, зростання безробіття
і ймовірність втрати роботи у будь-який момент — все це разом взяте посилює
бажання просто поїхати подалі з цієї країни.
Костянтин Ступак, який виїжджає до Канади у цьому місяці,
сказав прямо: «У цій країні взагалі немає майбутнього. Спробуйте змінити
щось на краще, і самі переконаєтеся».
Думка Михайла Коваля, чия сім’я також отримала дозвіл на
еміграцію, трохи інша. «У нашої країни є майбутнє, але не найближче. Може,
через кілька поколінь, не менше ніж через 50 років. А на моєму віку нічого
тут не зміниться, а у мене немає часу чекати».
З приводу того, чи дійсно в Канаді трава зеленіша, Коваль
говорить: «Я знаю, що в Канаді у мене буде багато проблем, але знаю і те,
що я зможу їх вирішити. Тут у мене немає ні можливостей, ні вибору. Тут
я не можу зробити кар’єру».
Потенційні емігранти детальніше говорять про майбутнє своїх
дітей. Коли одному з них поставили запитання, чи не вважає він, що покидати
Україну дещо непатріотично, він сказав, що для нього найголовніше — щоб
його синові було добре.
Коваль і Ступак згодні з цим. Вони говорять про корупцію
в тутешній системі освіти, де загальноприйнятий порядок, при якому студент
платить викладачеві і дістає хороші оцінки, незалежно від того, чи заслуговує
їх. «Я про таке і помислити не міг, коли був студентом. Для моєї дочки
є величезна різниця між тими можливостями, які у неї будуть в Канаді, і
тими, що є у неї тут, в Україні», — говорить Коваль. «Тут моя дочка стане
лікарем з порожньою головою, а в Канаді вона зможе вибирати, чим їй займатися,
коли стане дорослою».
Однак чому саме Канада? Таня Добровольська, яка виїхала
з Харкова півроку тому і тепер живе у Міссіссозі (Торонто), сказала: «Тому
що Канада — єдина західна країна, яка приймає неєвреїв. Ізраїль, Німеччина,
Штати — всі вони віддають перевагу євреям. У принципі можна отримати робочу
візу до Аргентини, але страшнувато: зовсім інша культура, до того ж іспаномовна.
А ми ніколи не вчили іспанської, хоч трохи знаємо англійську. І тут ми
отримали можливість емігрувати до хорошої, розвиненої країни».
Коваль говорить, що його привабило те, що канадський уряд
приймає заявки від незалежних осіб. Тобто, він оцінює претендента за бальною
системою, беручи до уваги вік, освіту, досвід роботи, особисті здібності,
знання англійської або французької. Крім того, він інженер, а зараз канадський
уряд дає додаткові очки за технічну освіту (інженерам, програмістам).
Ступак, інженер-механік, що спеціалізується на дорожньому
будівництві, говорить, що розраховує в основному на те, що у Канади величезна
територія, і дороги там необхідні, так що у нього хороші шанси знайти роботу.
Але для тих, хто має намір спалити мости і подати прохання
про візу, вибір нелегкий. Хоч вони і не багатії, але все ж належать до
нечисленного українського середнього класу. Вони влаштовані, у них є стабільна,
престижна і добре оплачувана робота, яка їм подобається, і тут, у Харкові,
вони здатні забезпечити свої сім’ї. Кинути все це досить ризиковано.
Жінка, чия сім’я отримала дозвіл на еміграцію, але яка
все ще вагається і просить не називати її імені, сказала: «Боюся, там я
не знайду гідного місця для себе і своєї сім’ї, а тут воно у нас є. Я не
хочу опинитися там серед низів суспільства». Сьогодні вона і її чоловік
непогано живуть в Україні, у них є цікава і любима робота. «Ми боїмося
усе це покинути», — говорить вона.
Крім того, треба вирішити фінансові питання. Звертання
за дозволом на еміграцію коштує недешево. Щоб відкрити справу в посольстві
і почати процедуру, треба заплатити 975 канадських доларів (730 американських)
за дорослого і 150 канадських доларів (110 американських) за дитину. Потім
треба заплатити посольству за оцінку майна, яка повинна додаватися до заяви.
І нарешті, податок на прибуття, який становить понад 1 000 доларів США.
До цих витрат не включене ще підтвердження про наявність
внеску у канадському банку, яке має бути отримане до того, як подавець
заяви отримає візу. Зазвичай сім’я з трьох чоловік повинна мати 15 000
канадських доларів, але у деяких випадках імміграційна служба може зменшити
суму залежно від того, як довго, приблизно, іммігрант шукатиме роботу.
Ковалю, наприклад, дозволили перевести всього 10 000 канадських доларів
на всю родину, а Ступак, чия сім’я складається з 4-х чоловік, повинен був
довести, що на рахунку у Канаді його чекають всього 18 000 (проти звичайних
20 000). На ці гроші сім’я повинна жити перші місяці, поки не знайде роботу.
Треба ще вирішити, чи варто наймати юриста. У Харкові є
кілька юристів, що спеціалізуються на еміграції до Канади. І Коваль, і
Ступак не радять звертатися до їхніх послуг із самого початку.
«Замість того, щоб допомагати мені, мій юрист створював
зайві проблеми, — говорить Ступак. — Він не прислав мені додаткової інформації,
необхідної, щоб довести, що мій інститут змінив назву, і я втратив 4 місяці».
Коваль додав, що хоч він і не жалкує, що звернувся до юриста, який постачав
його безцінною інформацією, але, як виявилося, той зробив кілька помилок
при заповненні документів, і він не певен, чи варто було платити за його
послуги $3 500. І вони не планують платити ще $2 000 за те, щоб хто-небудь
з юридичної контори зустрів їх в аеропорту і допоміг знайти житло.
Добровольска пройшла через всю процедуру, не залучаючи
юриста. «Перша, і головна, причина — у мене не було грошей, — говорить
вона. — А по-друге, я не довіряла і не довіряю цим фірмам. Ясно, що їм
потрібні тільки ваші гроші, особливо якщо врахувати, що у них немає ніякого
впливу на посольство».
Іноді трапляються розчарування. Еміграція — повільний процес,
і кандидати щоденно вчать англійську, не знаючи, приймуть їх чи ні. Постійні
розмови про Канаду, з одного боку, допомагають підготуватися, з іншого
— ятрять душу. Якось на занятті студентка показувала фотографії, які зробила
під час поїздки до Канади до брата. Її колега сказала: «Давайте краще перевіряти
домашні завдання. Я більше не можу дивитися на фотографії місця, куди,
можливо, ніколи не потраплю».
У іншому разі розбіжності між юристами привели до того,
що одна сім’я без усякої потреби чекала на візу. Тоді як та давно була
видана і чекала їх у посольстві. Ще й до того їм довелося терміново продавати
майно, щоб поїхати перш ніж закриється перед ними вікно.
«Найважче у процедурі отримання візи — очікування», — говорить
Ступак. — До інтерв’ю ми були, як то кажуть, «між двох стільців». Я не
знав, чи дасть посольство моїй родині дозвіл на в’їзд. Після інтерв’ю —
знову очікування, але на цей раз чекати було легше, тому що ми знали, що
на 70% рішення прийняте».
Добровольська згодна з цим. «Чекати два роки, не знаючи,
чи можеш ти мріяти і сподіватися — ось що найгірше! І я весь час думала:
нехай уже скажуть «ні», лише б скоріше! Звичайно, зараз я і уявити не можу,
що б робила, якщо б мені відмовили, це просто жахливо — навіть думати про
таке не хочеться!»
Потім починаються труднощі з пошуком першої роботи і влаштуванням
у Канаді. Однак всі, хто туди переїхав, запевняли нас, що це того варте,
що життя там краще.
«У мене все чудово, і я щаслива, що живу тут, і думаю про
це по кілька разів на день, — говорить Добровольська. — Звичайно, я нудьгую
за родиною і друзями, але я не повернуся — принаймні не через це! Навіть
коли настає важкий момент, я щоразу думаю: як здорово, що я не там. Просто
щоразу, коли я питаю себе: «А було б мені краще в Україні?» — відповідь
одна і та ж».
Добровольська попереджає потенційних емігрантів, щоб пам’ятали
приказку: «Найгірший ворог нового іммігранта — старий іммігрант». Вона
говорить, що часто іммігранти, які не встигли або не захотіли вивчити англійської,
скаржаться на недружелюбність, неввічливість канадців. «Вчіть мову, друзі
мої, і у вас з’являться друзі», — говорить вона.
Мабуть, найпривабливiша якiсть у цих людях — iдеалiзм.
«Канада дала мені можливість почати нове життя, і я маю
за це віддячити їй», — говорить Коваль. Яким чином? «Я чесно платитиму
податки, — говорить він. — Я не маю наміру сидіти на допомозі. Якщо не
знайду роботи як інженер-електрик, працюватиму техніком. І я братиму участь
у виборах. Я не голосував на нашому недавньому референдумі, тому що не
вірю нашому уряду. Може, канадці не завжди ходять на вибори, але вони не
розуміють, що у світі є багато місць гірших, і їм треба щось робити, щоб
зберегти те, що вони мають. У Канаді я голосуватиму».
