Образ кримських татар в українських підручниках та масовій
свідомості має на собі відбиток ідеологеми християнсько-ісламського протистояння,
помноженої на антитатарські інвективи радянської історіографії, спрямовані
на виправдання депортації 1944 року. Стереотип «зрадливих» татар досі побутує
в популярній літературі, тому завданням цієї статті було стисло викласти
результати новітніх наукових розробок, які дозволяють по-новому висвітлити
історичні відносини України та Криму.
БАГАТОМАНІТНІСТЬ КУЛЬТУРНИХ ЗВ’ЯЗКІВ
Тривале співіснування двох народів відобразилось на їхній
культурі. Ще Микола Лисенко звернув увагу на подібність української бандури
та кримськотатарської бзури, а сучасні дослідники вважають, що поява перших
зразків української кобзи була результатом культурного впливу Криму. Тюркське
населення має звичай вживати каву та підкидати на руках шановану особу.
Гречка в Україні з’явилась під назвою «татарка». Відчутний тюркський вплив
на славетний образ «Козака Мамая» доведено дослідженнями Я. Дашкевича.
Економічні відносини України та Криму насамперед стосувалися
такого продукту, як сіль. Кримські хани повідомляли запорожців про час
осідання солі і запрошували приїздити по неї. Козаки, у свою чергу, дозволяли
татарам випасати худобу в запорозьких степах на випадок неврожаїв у Криму.
Як стверджує сучасний сходознавець Олександр Галенко, українське козацтво
засвоювало східну культуру на рівні не лише образів, але й ідей. Про це
свідчить символіка лука і рушниці, наслідування бойової тактики яничарів
тощо. Переважно відомі випадки походів на Україну, але 1624 р. запорожці
прийняли повсталих кримських ханів Мехмеда та Шагіна Гіреїв і здійснили
похід до Криму, де втрутилися в боротьбу за ханський престол.
Звичайно, ідилічна картина сусідства двох народів не буде
правдивою, але й змалювання її як «одвічної» конфронтації є грубим спрощенням.
Доречніше — намагатися зрозуміти позицію кожної сторони і не поспішати
з однозначними висновками.
ПРОБЛЕМА НАБІГІВ НА УКРАЇНУ
Опозиція осілого (хліборобського) і кочового життя є однією
з найдавніших. Проте жодне з них не є ліпшим або гіршим: вони обидва історично
зумовлені. До того ж неправильним є уявлення про кримських татар як народ,
який живе тільки грабунком сусідів. У XV—XVI ст. Крим експортував хліб,
будучи, за висловом С. Бахрушина, «житницею Константинополя». Слід пам’ятати,
що в Криму жили не самі кримські татари. У степовій частині півострова
мешкали ногайці. Про відмінність у господарюванні цих народів пише генуезький
префект Кафи д’Асколі (1634р.): «Кримські татари орють і сіють, їдять звичайний
пшеничний хліб. Ногайці не сіють і не жнуть, харчуються напівсирим м’ясом».
Російський історик Валерій Возгрін у своїй книзі «Исторические
судьбы крымских татар» (1992р.) висунув провокативну тезу, що основну масу
учасників набігів по ясир (ідеться про захоплення полонених-рабів) становили
ногайці, а не кримські татари, багато з яких, у свою чергу, сплачували
спеціальний податок на право не вирушати в похід, не бажаючи відволікатися
вiд власного господарства. Цей сміливий і небезсумнівний висновок чомусь
не став предметом наукової дискусії. Утім, важко заперечувати участь кримських
татар у набігах по ясир, але слід розуміти, що причиною цих набігів був
превалюючий спосіб господарства Криму — кочове скотарство, а не «кровожерливість»
або войовничість татар. До того ж такі походи не були монополією татар
(про це докладніше розглянемо нижче), але зазначений факт не сприймається
людьми, які керуються стереотипами (про що, зокрема, свідчить доля роману
Зiнаїди Тулуб «Людолови», в якому письменниця прагнула відійти від усталених
оцінок).
РАБОТОРГІВЛЯ
Іще до кримських татар традиції работоргівлі в Криму започаткували
руські та генуезькі купці. Ототожнення цього промислу з татарами, як і
перенесення на давні часи сучасних уявлень про права людини, є принципово
хибним. Чи не кожен підручник пише про невільничий ринок у Кафі, але майже
ніколи не згадується, що це було генуезьке місто, не підпорядковане ханові.
Французький інженер Г. Боплан (перша половина XVII ст.) пише про Кафу таке:
«Татар мешкає тут мало, більшість жителів — християни», — і зазначає, що
в місті було 12 православних, 32 вірменських, 1 католицька церкви.
Християни становили значну частину не лише серед рабів,
а й серед покупців і продавців на невільничих ринках. Іспанець Педро Тафур,
який відвідав Кафу 1438 р., зауважував: «Імператор Татарії (кримський хан.
— А.П. ) вже захопив та знищив його (місто Кафу. —
А.П. ) кілька разів, однак пани і прості люди прилеглих
країн не погодилися б на це, тому що вони користуються цим місцем для своїх
лихих учинків». Той же автор зазначає, що коли продаються невільники різних
націй і серед них є татарин або татарка, то ціна на них на третину більша,
«оскільки тут вважають, що жоден татарин ніколи не зрадить свого хазяїна».
Вірність татар засвідчує і француз П’єр Шевальє у своїй «Історії війни
козаків проти Польщі» (1663 р.): «Я бачив польських шляхтичів, які певніше
довіряли ключі від сховищ із грішми чи коштовними речами молодим татарам...»
РОЛЬ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО ВІЙСЬКА НА ХМЕЛЬНИЧЧИНІ
Звинувачення кримських татар у «зраді» Хмельницькому та
недооцінка їхньої військової допомоги гетьманові стали мало не аксіомою
(до речі, яскраво екранізованою у фільмі «Вогнем і мечем» Єжи Гофмана).
При цьому залишалося незрозумілим, чому така нібито неважлива для Хмельницького
допомога татар оберталася поразками українського війська, тільки-но татари
«зраджували» гетьмана, і чому Богдан не починав жодної битви без приходу
татарського війська.
Новітнім дослідженням військового історика Івана Стороженка
доведено, що метою союзу Хмельницького із Кримом була ліквідація оперативно-тактичної
переваги польської армії шляхом поєднання козацької піхоти і татарської
кінноти (поразки попередніх козацьких повстань якраз і пояснюється тим,
що не було кінноти, спроможної протистояти польській кавалерії). Значення
татарської кінноти добре розуміли і Хмельницький, і поляки. Доречно навести
слова з анонімного щоденника поляка — учасника Пилявецької битви: «Весь
наш порятунок полягав у тому, щоб швидко воювати проти ворога (козаків.
— А.П. ), не чекаючи поєднання з ними татар».
Комплексний аналіз ситуації під Зборовом і Берестечком
дозволив І. Стороженку висвітлити причину поведінки татар, яку, як правило,
називають «зрадою». Зокрема, було виявлено, що час проведення Берестецької
битви збігся з релігійним святом Курбан-байраму, під час якого заборонено
вести війну. На прохання Хмельницького, татари таки вийшли на поле битви,
але після вбивства хана Амурата, який упав головою в бік, протилежний розташуванню
ворога, вони почали рятуватися втечею, розуміючи це як знак Аллаха про
негайний відступ.
Слід відповісти на принципове запитання: чим керувався
Кримський ханат, укладаючи угоду із Хмельницьким? Вірогідно, насамперед
ішлося про збереження такої нетривкої рівноваги сил між Річчю Посполитою,
Москвою, Османською імперією в регіоні. Пізніше спілка Хмельницького з
російським царем відчутно посилила позиції Москви, історичним наслідком
чого стала поетапна ліквідація Гетьманщини (1764 р.), Запорозької Січі
(1775 р.), Кримського ханства (1783 р.), Речі Посполитої (остаточний, третій
її поділ — 1795 р.).
У контексті концепції «рівноваги сил» потрібно розглядати
і роль кримськотатарського війська в розгромі Іваном Виговським московської
армії під Конотопом (1659 р.), і положення Конституції Пилипа Орлика (1710
р.): «...закони близького сусідства нерозривно в’яжуть і тісно поєднують
долю козацького народу з Кримською державою», і прихований зміст Літопису
Самійла Величка (1720 р.), в якому зауважено, що «невільницьке лядське
ярмо було відтяте і знищене козацькою та кримською шаблями».
УКРАЇНЦІ В КРИМУ
Досить відомим є кримськотатарське походження непересічних
українських інтелектуалів Агатангела Кримського та М.Туган- Барановського,
але менш відомими є результати проведеного у 1666—1667 рр. перепису населення
Криму. За його даними, на 187 000 татар припадало 920 000 українців, тобто
українці становили 4/5 населення Криму.
Літопис Величка розповідає, що 1675 року запорожці під
проводом Івана Сірка здійснили набіг на Крим і вивели звідти чимало українців.
Тоді Сірко звернувся до них із запитанням, чи не бажає хтось повернутись
у Крим. Таких людей виявилося майже три тисячі, які мовили, що в Україні
в них нічого немає, а в Криму вони вже завели господарство. Тоді Сірко
звелів відпустити їх і відразу ж наказав усіх вирізати. Як зазначає Ярослав
Дашкевич: «...короткозора, якщо не просто по-жорстокому тупа та обмежена»
політика Сірка «кинула кримських українців... в обійми ісламізації та тюркізації».
Підводячи підсумки, зазначу, що історію українсько-кримськотатарських
зв’язків (як і будь- яких двосторонніх етнічних контактів) не можна зводити
як до «одвічного протистояння», так і до «вічної дружби». Виходячи із цього,
я прагнув бодай наблизитися до комплексного підходу, намагаючись показати
той бік медалі, який ігнорується в більшості сучасних підручників.