Популяризувати в українському місті знаковий для вітчизняної культури твір І. Франка «Украдене щастя», погодьтесь, видається абсурдом. Ніхто не візьметься десь у центрі Лондона або Манчестера захищати від звинувачень в анахронізмі шекспірівські тексти. Вони ж бо постійно присутні в тамтешній культурі, розлиті, як молочний туман над Темзою. І більше того, не зрадницьки освоюються маскультурою.
До реклами українського театру і його класичних надбань навряд чи дійде: на це просто не знайдуться кошти. А от упередженість до української класичної драматургії, як до чистої води архаїки, вкорінюється все міцніше. Вітчизняні драми і комедії, написані переважно про село, вже й літературою багатьма не вважаються: так, набір українських діалогів, які можна нашвидкуруч, у той чи інший спосіб перелицювати, розцяцькувати і осучаснити. Банальність лише в тому, що класика залишається класикою, якою б чорноземною вона не здавалася нащадкам у своїй етнографічній обгортці, і є, по суті, діалогізованим метатекстом народу, менталітетом, персоніфікованим у ролях.
Не так уже й багато знайдеться на неродючому полі сучасної вітчизняної культури режисерів, які наважилися б не прилаштовувати класичного тексту під конкретний соціально-політичний, економічний чи то естетичний момент. Постановників, що обрали б за домінанту власної інтерпретації добре відомого «Украденого щастя» етичний момент, — ще менше. Етичне за умов превалювання цінностей маскульту залишається, як відомо, поза увагою і усвідомлюється лише на рівні вдячності до того, хто тебе зараз підгодовує. Власне, моралізувати не модно й не сучасно, а в театрі — тим більше. До того ж, мораль сама по собі нічого не варта.
Етичний, а не соціальний, і навіть не громадсько-суспільний, достоту важливий для І. Франка імператив наважився виокремити і проакцентувати в «Украденому щасті» постановник цієї п’єси в Дніпропетровському українському театрі ім. Т. Шевченка Анатолій Канцедайло. Шлях цей вкрай невдячний і відчайдушний, схожий на спробу прочитати проповідь на руїнах спаплюженого храму, бо пригнічений «культурою» український театр, що ледве тримається на ногах, раптом виявився покликаним до виконання надзавдань навіть не мистецького порядку, а, сказати б, театрального місіонерства.
Режисерське щеплення акторській трупі, з якою А. Канцедайло працює лише кілька сезонів, виявилося вдалим. Виконавці та глядачі відчули подих естетичного пошуку й сенс справжньої театральності. Театральності не як самодостатнього суцвіття трюків і дивертисментів, а як особливої форми публічної сповіді про людину.
Глибока темрява практично порожньої сцени, на якій знаходяться легенький тин, стіл, скриня, лава та височіє над усім величезний оберемок строкатих палиць- трембіт, утворюють весь українській світ спектаклю дніпропетровців (художник — І. Шулик). Вся інша національна прикметність і характерність розпечених пристрастями життя людей подана через пісні й танці. В трикутнику «Анна — Михайло Гурман — Микола Задорожний» Михайло — не стільки жандарм, представник місцевої влади, скільки цісарський солдат, який щойно повернувся з фронту і свій кумедний шолом любовно притримує до наступної балканської бійні. Навоювавшись десь у Боснії, він переможно вступає в герметичний простір підгірського села, вступає як людина війни, що звикла жити за законами грабунку та вбивства, і чиї руки вже в крові.
Невигадана й дуже знайома ситуація, яка щоденно проступає через прозорі кордони, і не тільки через них, бо повсякденний перелік відстріляних у мирний час перетворюється на норму життя, хронічна війна стає буденністю, а її страшні позаморальні закони утверджуються в побуті.
Попри цілком зрозумілі натяки на військове походження морального беззаконня — адже пішов із села Михайло Гурман щирим і завзятим парубком, — постановник спектаклю не обмежується твердженням, що світ людей завинив тільки міжусобними бійнями. Етичне поступово розчиняється, зникає як таке, нівелюється його цінність в людських стосунках, оскільки збентеженому, боязкому й німому загалу воно непотрібне.
Проголосивши, завдячуючи тексту «Украденого щастя», свою систему духовних привілеїв, сценічну реальність, режисер А. Канцедайло іноді ледь втримує її в берегах первісного задуму. Об’ємність і нестримність як природна стихія українських акторів часом стає всепоглинаючою силою, затоплює чуттєвістю головну сутнiсть, задля якої ставилась вистава. Сторони любовного трикутника наче виструнчуються в кілька обосіблених прямих, то нагадуючи українізовану історію про мадам Боварі, то про солдата Войцека, то про леді Макбет Мценського повіту.
У своєму чуттєвому сценічному існуванні актори театру ім. Т. Шевченка не економні. Ніжної краси актриса І. Медяник грає Анну не цнотливою i боязкою, а пристрасною, вольовою, майже егоїсткою. Слова Гурмана про смерть заживо вона відтворює практично на фізіологічному рівні: з Михайлом вона живе, нехай по-злодійськи, з Миколою, хоч і по закону, але існує.
Через зіграну актрисою І. Медяник саморуйнуючу жагу до життя глядачеві вдається розпізнати ще один парадокс Франкового тексту, прокреслений у виставі. Порушник і злодій має ту нестримну вітальну силу, яка здатна відновлювати омертвіле існування, що втратило сенс. Десь через це складне психо-етичне діагностування людини проступає весь комплекс внутрішніх душевних метаморфоз Михайла, задуманий режисером для ролі Гурмана, який, на жаль, акторові Станіславу Дрожакову поки що не вдається відтворити.
Значно благополучніше в цьому розумінні виконання ролі Миколи Задорожного заслуженим артистом Михайлом Чернявським. Створений ним образ набирає сили поступово, його людська суть повільно наповнюється чумою Михайлового негативізму, який врешті-решт виплескується у вбивство.
Для сценічного переповідання тексту І. Франка столітньої давності Анатолій Канцедайло, почасти учень видатного грузинського режисера Роберта Стуруа, продумує свою театральну систему до найменших дрібниць, причому знайдені ним образи лаконічні, дохідливі та неодномоментні. Вони існують немовби кантиленно, протягом усієї нестрімкої, навіть дещо уповільненої вистави. Речовий світ українця, простий хатній скарб, потрапивши в коло режисури А. Канцедайла та сценографії І. Шулика, перетворюється на психо-етичні коди, означує родові, людські стосунки, розкриває природу почуття й пристрасті.
Дбайливо прикриває Микола кожухом свого нічного гостя Михайла — той перекладає його назад: йому не потрібно тепло, турбота, нарешті, оберіг від «віхтя» Миколи. Але коли Микола розітне Михайлові груди, той iз вдячністю прийме сокиру — втрачене людське єство повернуто йому в цей жахливий спосіб. Ця остання сцена вирішена майже кінематографічно, пластично уповільнено, рапідом: м’яко розтинає залізо мундир, входить у людське тіло й торкається теплого серця, яке зупиняється.
Навряд чи столичні жителі побачать епічний спектакль «Украдене щастя» театру ім. Т. Шевченка з Дніпропетровська. Такий театр надто неприбутковий з матеріального погляду. Ця добре відома неприбутковість останніми роками взагалі перетворює простір українського театру на мертву зону, де хронічно не опалюються стіни єдиного державного театрального інституту країни, місяцями не виплачується платня акторам обласних театрів і не вистачає грошей на елементарний дріб’язковий реквізит.
На відміну від заїжджих антреприз, національний театр не може і не повинен приносити щоденний заробок до казни. Він необхідний передусім як театр совісті, духу й серця, для зрощення того, що передається як найдорожче у спадок нащадкам. Грошовиті держави, як і грошовиті люди, давно це усвідомили i щедро оплачують духовне майбутнє своїх дітей. Бідні ж ладні брати участь у розпродажу власних талантів у будь-який спосіб і популяризують на державницькому верховітті пернатих співців.
Афористичний вираз «брак коштів у державі» наче дозволив позаморально ставитись до національного театру, задля якого колись продавали власні маєтки (М. Старицький), надривали серце (І. Франко) і віддавали життя (Л. Курбас). І в цьому сенсі вистава А. Канцедайла діагностує суспільну позаморальність значно стриманіше, ніж цього вимагає реальна ситуація в мистецькому просторі України. Ланцюг злочинств вiдкривається в «Украденому щасті» з людини війни, а ресурс позазаконності в нашому мирному бутті приховується особами вельми високого рангу, а не знедоленими та жебраками.
