Розпад Союзу покінчив із міжнародною ізоляцією
України, і сьогодні в нас працює багато іноземців — політиків, комерсантів,
учених, соціологів та ін. Більшість із них приїхала із заможних, добре
доглянутих, чистих і впоряджених країн і, звичайно, не в захваті від наших
так званих «порядків». Підозрюю також, що наш безлад, загальна неприбраність
для більшості гостей застилає, як більмом, усе те, що є тут дійсно цікавим,
вишуканим, історичним. Тому такою приємною несподіванкою було побачити
в газеті «Deutscher Kanal» серію статей, присвячених Києву і написаних
іноземцем — щирим шанувальником нашого міста. Автором матеріалів, які можна
було б назвати «Прогулянки Києвом», виявився громадянин Німеччини, голова
представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні доктор Манфред Ломанн.
Газета «День» вирішила надати своїм читачам можливість подивитися на Київ
його очима. Дописи д-ра Ломанна відзначаються смаком, ерудицією та щирою
зацікавленністю деталями старовинного міста, де автор живе вже 5 років.
МАГДЕБУРЗЬКА КОЛОНА
Якщо спуститися береговим схилом від так званої Арки російсько-української
дружби до Центрального парку на березі Дніпра, то можна натрапити на пам’ятник,
який для німців становить особливий інтерес: йдеться про так звану Магдебурзьку
колону — монумент на честь запровадження Магдебурзького права в Києві наприкінці
XV століття. Магдебурзьке право в середні віки значно поширилося на Східну
Європу, а Київ можна вважати найбільш східним містом, яке започаткувало
цю правову систему. Магдебурзьке міське право гарантувало самоврядування
через створену на основі загальних виборів міську раду, а також незалежне
судочинство. Отже, не тільки представники княжих родин мали право вирішувати
міські та юридичні питання, але й громадяни міста. За часів польсько-литовського
княжого панування містам, що отримали статус Магдебурзького права, надавалися
відповідні привілеї, а так звані «Магдебурзькі кодифікації» були перекладені
латинською та польською мовами. Вдячні громадяни Києва вирішили встановити
пам’ятника Магдебурзькому праву як данину збереження всіх прав та свобод
за часів панування російського царя Олександра. Між тим напис на колоні
чомусь пов’язаний зі спогадом про хрещення Русі великим князем Володимиром.
Тому пам’ятник більше відомий серед мешканців Києва як Нижній монумент
на честь хрещення Русі... Є сенс сподіватися, що уряд та парламент України
під час майбутнього перегляду сталих основ комунального самоврядування
знову повернеться до принципів Магдебурзького права, яке саме по собі є
запорукою громадянських прав та свобод і дієвою перешкодою на шляху свавілля
держави.
ЄВРОПЕЙСЬКА ПЛОЩА
На стародавній поштовій листівці зображено Європейську
площу в Києві напередодні Першої світової війни. Видно пам’ятника цареві
Олександру II, який було демонтовано в 30-ті роки нинішнього століття.
Праворуч від пам’ятника був вхід до Саду Купецького зібрання, прикрашений
брамою в східному стилі. Видно також колишній трамвай, маршрут якого пролягав
до Дніпровської набережної.
За радянських часів майдан називався площею Ленінського
комсомолу. Тут було збудовано філію московського Центрального музею Леніна
з величезною статуєю вождя в головному холі. Ця статуя кудись зникла 1991
року. Сьогодні споруда має назву «Український дім». Тут, де до кінця 80-х
уславлювали диктатора Леніна, сьогодні відбуваються виставки, концерти
та конференції. Клумба в центрі майдану була оновлена до 7-ї річниці проголошення
незалежності України, як і сама площа разом із головною вулицею міста —
Хрещатиком. Зображений у центрі знімку будинок — це відреставрована сьогодні
філармонія.
Ті, хто нині, як і автор цих рядків, має помешкання поблизу
Європейської площі, відчував, безперечно, під час реконструкції Хрещатику
не тільки радість, але й безліч незручностей, пов’язаних із пилом від будівельних
робіт та нескінченним шумом від працюючої техніки. Навряд чи можна сподіватися
на те, що рух у центрі міста після ремонту стане менш інтенсивним.
ПЛОЩА СВЯТОЇ СОФІЇ — СТАРА І НОВА
Згадану тут поштову листівку 1902 року було виготовлено,
судячи з усього, німецькою «Фототипією Шерера, Набхольца & С°» в Москві.
Ця фотостудія за царських часів випускала великими накладами високоякісні
картки. На ній зображено собор Святої Софії та пам’ятник Богданові Хмельницькому,
споруджений 1888 року. Архітектурне вирішення забудови площі є одним із
найбільш вдалих та вражаючих в Україні. Особливо це стало помітним після
відбудови Свято-Михайлівського Златоверхого монастиря, розташованого на
протилежному боці майдану. У загальній панорамі площі тепер знову домінують
будівлі в стилі типового українського бароко.
За радянських часів площа носила ім’я Богдана Хмельницького.
Вона відігравала важливу роль на всіх етапах становлення й розвитку українського
суспільства, починаючи із часів Київської Русі. Роль майдану зросла в бурхливі
й трагічні часи наприкінці Першої світової війни, коли Київ декілька разів
переходив із рук у руки. Площею марширували білі й червоні, урядове військо
гетьмана Скоропадського, військові формування Директорії Симона Петлюри,
німецьке військо під час його нетривалого перебування в Києві, пізніше
— військо Антанти. 1919 року майдан на довгий час потрапив у руки можновладців
радянської системи.
За часів сталінської диктатури, в 30-ті роки, було зруйновано
понад 40 церков, монастирів та каплиць. Загроза знищення нависла і над
Софійським собором. Лише початок Другої світової війни перешкодив планам
його знищення.
Іще один штрих до старої поштової листівки: на той час
перебування в кожному куточку Європи мало більш європейський присмак, аніж
нині. Про це свідчить напис іноземною мовою на листівці, в нашому випадку
французькою. Може, є сенс у тому, щоб цю традицію було якнайскоріше відновлено?
АНДРІЇВСЬКА ЦЕРКВА
У цій частині моєї розповіді я хотів би репрезентувати
дві київські церкви, які в мене викликають особливі почуття — мабуть, тому,
що я мешкаю або мешкав поруч із ними. Понад три роки поспіль я жив на Андріївському
узвозі й щодня ходив повз Андріївську церкву. На кольоровій поштовій листівці
із київським поштовим штемпелем ліворуч, датованим 1909 роком, видно цю
церкву, а також майдан, який переходить в Андріївський узвіз. Перед церквою
стоїть екіпаж, запряжений кіньми. На нашій листівці такий собі пан Мюллер
писав своїй дружині та дітям до Лейпцига. Писав готичним курсивом, який
сьогодні мало хто з німців міг би прочитати.
Розташування Андріївської церкви дуже вдале — на Андріївському
пагорбі. Якщо вірити легенді, то на цьому місці апостол Андрій установив
Святий хрест. Нинішня Андріївська церква була збудована за проектом італійського
архітектора Бартоломео Растреллі в 1747 — 1753 рр. Він збудував також величний
Маріїнський палац. Завдяки своїм архітектурним творінням у стилі бароко
та рококо Бартоломео Растреллі був дуже знаменитою людиною у Російській
імперії. Андріївська церква вирізняється хрестоподібним розташуванням другорядних
куполів, над якими домінує 42-метрова головна баня. Має власні особливості
і фундамент церкви, він сягає 15 метрів углибину, створюючи цоколь, в якому
розташовано нижню церкву. Внутрішня оздоба церкви складається із позолоченого
іконостасу та відомих творів образотворчого мистецтва.
У XIX та на початку XX ст. з Подолу або із Дніпра можна
було побачити величну панораму златоглавих церковних куполів на високому
правому березі Дніпра. Сьогодні залишилися тільки Андріївська церква. Лавра,
Видубицький монастир та собор Святої Софії, решту було знищено радянською
системою. Тільки останнім часом у цю картину почали гармонійно вписуватись
бані Свято- Михайлівського Златоглавого монастиря.
ПАМ’ЯТНИК КНЯГИНІ ОЛЬЗІ
На одній з поштових листівок зображено Михайлівську площу
з виглядом на собор Святої Софії та пам’ятник княгині Ользі, встановлений
4 вересня 1911 року. У поле зору об’єктиву потрапив також трамвайний вагон,
що курсував за своїм маршрутом поруч із Софійським собором та пам’ятником
княгині Ользі. Пам’ятник княгині Ользі разом із пам’ятником Святому Володимиру
являють собою найвідоміші монументальні споруди на честь визначної події
XX століття нашої ери — хрещення Київської Русі. Під час правління княгині
Ольги набули великого розвитку контакти з римсько-германським кайзером
Отто I, який 961 року послав до Києва єпископа Адальберта задля створення
відповідного єпископату. Його місія не увінчалася успіхом, і Київ залишився,
як і раніше, під патронатом Константинополя. Для червоних партійних функціонерів
пам’ятник княгині Ользі був як більмо на оці, і тому між 1919 та 1923 роками
його зруйнували. Таким чином було створено ще один великий майдан для військових
парадів.
Сьогодні відрадно спостерігати відновлення пам’яток, присвячених
хрещенню Русі, та уважніший догляд за ними. Біломармуровий монументальний
ансамбль княгині Ользі було відновлено містом Києвом відповідно до колишнього
оригіналу й урочисто відкрито 25 травня 1996 року в День Києва. Попри всі
негаразди пам’ятник святій княгині Ользі та невдовзі відбудований Свято-Михайлівський
златоверхий монастир стали тією домінантою, що дозволила Михайлівській
площі повернути своє колись утрачене обличчя. Проте, як і раніше, її гармонію
порушує колосальна споруда з радянських часів, в якій розташовано Міністерство
закордонних справ України.
Залишається сподіватися, що після сімдесятирічного панування
радянської тоталітарної системи, де псевдонауковий атеїзм був єдиною «державною
релігією», повернення до минулого, до християнського сприйняття світу та
людини в ньому стане нормою. Особливо це важливо для молоді. Таке повернення
до витоків власної історії відповідає заповітам святої Ольги.
МИХАЙЛІВСЬКИЙ МОНАСТИР
На поштовій листівці, що надрукована ліворуч, ми бачимо
фронтальний знімок Михайлівського монастиря. Ця картка була виготовлена
на межі XIX та XX ст. шведським виданням «Гранберг» у Стокгольмі, яке свого
часу друкувало поштові листівки для всієї Європи, включаючи Російську імперію.
Головну церкву Михайлівського златоверхого монастиря увінчували сім златоглавих
бань, над якими домінувала дзвіниця. Ця церква за своїм духовним значенням
поступалася лише Святій Софії Київській і була споруджена 1108 року. Вона
проіснувала до 1936 року, коли її було по-варварському зруйновано сталінськими
поплічниками. На місці церкви планувалося спорудження будівлі центрального
комітету комуністичної партії.
Іще до недавнього часу про Михайлівський монастир не нагадувало
нічого, крім залишків фундаменту, що були в міському парку, та церкви Іоанна
Хрестителя, збудованої 1713 року. Церква мала типовий дерев’яний дах, виготовлений
без жодного цвяха. Вона служила трапезною палатою для ченців колишнього
великого монастирського комплексу. Після рішення держави та Київської міськради
про надання коштів на відбудову монастиря протягом трьох років, можна було
із захопленням спостерігати, як поступово зводилася дзвіниця.
Після завершення відбудови Свято-Михайлівського Златоверхого
монастиря, що розташований навпроти собору Святої Софії, в українській
столиці буде створено комплекс сакральних споруд, об’єднаних у єдиний ансамбль,
рівних якому немає, певне, ані в Києві ані в усій Україні. Однак у той
час, коли багато киян цьому радіють, інші запитують, чи не було б доцільніше
використати ці кошти на погашення заборгованості з зарплат та пенсій...
P.S. У зв’язку з публікацією «Київ старий і новий» подаємо
короткі відомості про її автора, Манфреда Ломанна. Упевнені, що наші читачі
із цікавістю познайомляться з одним із «солдатів» тієї численної армії
іноземців, які сьогодні допомагають нам (як і багатьом іншим) улаштовувати
своє життя. Д-р Ломанн має на це повне моральне право, адже в його вітчизні
переважна більшість людей живе заможно й достойно — власною працею.
На час закінчення Другої світової війни Манфред Ломанн
був дитиною, хоча на все життя запам’ятав тотальні бомбардування німецьких
міст і післявоєнну розруху. Отримав вищу політичну, історичну та юридичну
освіту. Дисертацію з політології захистив у Берлінському університеті.
Знає кілька мов, і не тільки європейських, наприклад, малайську.
Д-р Ломанн працював у різних країнах, тому має достатньо
досвіду, щоб порівнювати й оцінювати. Вищим сенсом свого перебування в
Україні вважає сприяння розвитку демократії в усіх її формах. На запитання
кореспондента «Дня» щодо «застою» в Україні він відповів: «Вважаю, існує
кілька дуже суттєвих факторів кризи: 1). У 90-і роки в Україні не відбулося
дійсної зміни правлячих еліт. 2). Перед Україною одночасно постали три
архіскладні завдання: розбудова державності, встановлення демократичного
устрою та радикальна зміна економічної системи. В інших країнах, наприклад
у Польщі або Чехії, історичний вантаж виявився значно легшим. Попри все,
зроблено вже чимало. Особливо треба відзначити те, що нове покоління українців
докорінно й на краще відрізняється від своїх батьків». Не дивно, що значну
частину своїх зусиль Фонд Аденауера спрямовує на те, щоб надати молоді
можливість вивчати західний політичний та соціальний досвід, нові методи
управління, вивчати іноземні мови.
У приватному житті пан Ломанн — пристрасний колекціонер.
Наприклад, збирає книжки та різні матеріали, присвячені німецькій сучасній
історії, зокрема, політичній біографії ХIХ—ХХ ст. Він, як і багато інших
німців, постійно шукає відповідь на болюче запитання: «У чому причини фашизму,
що сталося з Німеччиною у 20—30-ті роки?»
Пан доктор завжди цікавився класичною архітектурою, особливо
романською. Через те, приїхавши в Київ, одразу розгледів історичне обличчя
міста, знайшов у наших пам’ятках багато рис романської архітектури, оцінив
вишуканий еклектичний стиль забудови ХIХ — початку ХХ ст. І почав збирати
старовинні поштові листівки із зображенням Києва. Тепер має неабияку колекцію,
знає багато цікавих деталей із минувшини Києва. Цікаво те, що більшість
поштових листівок початку ХХ ст. він придбав не в Україні, а в Німеччині,
де вони й випускалися. На жаль, д-р Ломанн досі не зміг увійти в систему
українських колекціонерів поштових листівок, хоча вельми зацікавлений у
тому, щоб познайомитися з українською продукцією.
Клара ГУДЗИК, «День»
Фото поштових листівок — із приватної колекції автора
