Що потрібно країні, котра дійсно бажає прийти до ринкових відносин і при цьому не спровокувати масштабних соціальних конфліктів? Інший менталітет? Якомога менше пенсіонерів, пільговиків і держслужбовців, чия зарплата залежить від наповнюваності бюджету? Якомога більше завзятих служителів фіскальних органів і платників податків? А, може, дуже великі кредити від міжнародних фінансових організацій? Як наповнити бюджет і забезпечити таку платоспроможність населення, щоб воно могло дозволити собі не тільки їжу й одяг, а й рахунок у банку? Варіантів відповіді безліч. Один із правильних — національне виробництво, що реально працює, а значить, платить зарплати і податки. Один виробник за допомогою своїх забезпечених зарплатою працівників, гарантує споживання продукції, виробленої іншими. Податки, що виплачуються, мають на увазі нормальне соціальне страхування й забезпечену старість. Логічно. Як «ввімкнути» українське виробництво, не маючи внутрішніх коштів? Узяти в борг? Та вже брали, наслідки відомі. «Залучити іноземних інвесторів, гарантуючи їм повноправне керівництво тими фінансами, що вони надали», — впевнений президент акціонерної компанії «Держінвест України» Володимир КУЗНЕЦОВ . Він же самокритично заявляє, що головне завдання «Держінвесту» — створити успішні історії інвестиційного розвитку в Україні — не виконане в повному обсязі. Але вони намагалися. Результат спроб — кожний п’ятий долар, залучений в Україну як прямі іноземні інвестиції — це гроші, котрі принесли ті компанії, з якими працював «Держінвест». Так стверджує його президент
Володимир КУЗНЕЦОВ:
— За весь час незалежності загальний обсяг прямих іноземних інвестицій становив близько $3 млрд. (без урахування портфельних інвесторів і тих, хто вкладає гроші в державні цінні папери). Найбільшим інвестором довгий час була компанія «Кока-Кола», що вклала близько $250 млн. З минулого року найбільшим інвестором стала південнокорейська корпорація «Деу», котра інвестувала в українську економіку понад $300 млн., з них — понад $200 млн. «живими» грошима, що пройшли через рахунки українських банків у рамках проекту «АвтоЗАЗ — Деу».
Обсяг отриманих інвестицій у перерахунку на одного українця становить усього $60, що не витримує жодної критики. В Угорщині, наприклад, цей показник досягнув $2000. Звідси питання — чому не вкладають гроші в Україну? Відповідь досить проста — через нашу нестабільність, передусім політичну й законодавчу. Хто ж захоче працювати в країні, де закони мають зворотну силу, а вже ухвалені закони можуть бути скасованими.
Країни, особливо ті, що розвиваються, борються за приплив фінансових ресурсів, тому що саме в цих країнах через низький рівень прибутків населення, невеликий рівень накопичення як населення, так і підприємств, не вистачає внутрішніх інвестиційних ресурсів. Внутрішні інвестресурси бюджету відсутні, тому що бюджету складно звести кінці з кінцями і виплатити навіть заробітну плату бюджетним працівникам і пенсіонерам. Ресурси підприємств — амортизація і прибуток — вичерпані високою ставкою оподаткування та інфляцією. Низькі обсяги обігових коштів не дають можливості заробити прибуток, амортизація частково централізується і йде до бюджету на специфічні народногосподарські програми, наприклад, на підтримку національного товаровиробника кораблів, тракторів, комбайнів, конкурентоздатність яких та відсутність забезпечених грошима замовлень на які відомі. Тобто внутрішні джерела на підприємствах практично відсутні. Та сама картина в банківській сфері. Загальний статутний капітал українських банків (власні ресурси, не включаючи гроші вкладників) — близько $800 млн. По суті, це копійки. І, нарешті, останнє джерело внутрішнього фінансування економіки — кошти населення. В розвинених країнах це джерело забезпечує практично половину всіх інвестиційних ресурсів. В Україні ж тільки 2-3% населення має надмірні прибутки, що дозволяють накопичувати гроші і відволікати кошти на інвестування.
Для того ж, щоб залучити іноземні інвестиції, країна передусім має бути зрозумілою і мати стабільну національну валюту. Коли передбачається або очікується падіння національної валюти, то, природно, вкладаючи долари, інвестор зіткнеться з курсовими ризиками. А вони, у свою чергу, позначаться на окупності інвестицій, на прибутковості проекту. Інший аспект — бюджетні показники, зовнішні борги держави. Важко переконувати інвесторів вкладати гроші в Україну, коли борги уряду, традиційно найбільш надійного позичальника, на зовнішніх ринках коштують 45-60% їхньої вартості. Це означає, що і той долар, який вкладається у корпоративний проект, попередньо оцінюється не більше за 60 центів. Тобто буде непросто продати бізнес і повернути свої гроші в повному обсязі. «Держінвест» зіткнувся з цим в проектах, які скрізь в світі є найбільш привабливими — наприклад, мобільний зв’язок. Все це змушує інвестора не сім, а сімдесят сім разів подумати, перш ніж інвестувати гроші в таку країну.
— Особливо після скандальних публікацій «Financial Times», що явно завдали шкоди іміджу країни...
— Ці публікації — трохи інша історія, що стосується використання резервів Національного банку. Але хто ж стане розбиратися, було це чи не було, він украв або в нього украли? В бізнесі втратити добре ім’я дуже легко, а ось завоювати його надто складно.
— Щось подібне можна сказати й про наслідки сьогоднішньої реструктуризації зовнішнього боргу, адже не можна заперечувати той факт, що сьогоднішні проблеми з кредиторами, як приватними, так і стратегічними на кшталт МВФ, негативно впливають на інвестиційний імідж країни.
— Природно, що мистецтво робити борги, коштує не так високо, як мистецтво робити бізнес. В останньому у країни є, м’яко кажучи, великі резерви. З іншого боку, чи багато зробили основні кредитори по розвитку реального сектору? Росіяни давали газ. Мене, звісно, критикуватимуть, але я переглянув своє ставлення до таких організацій як МВФ, Всесвітній банк, вивчав їх зсередини. Треба по-філософськи ставитися до тих рекомендацій, які вони дають. Мене дуже вразив російський досвід — та сама команда радників МВФ, яка спочатку спостерігала, як розвивається російська криза, пропонувала виходи з цієї кризи. Тобто ці організації стали клубами інтелектуалів, які естетствують. Я часто дивлюся на рекомендації, які вони дають, як на бажання зібрати матеріал для хрестоматій, підручників, монографій. Хоч я від України був першим, хто виступав на раді директорів МВФ 1994 року з пропозицією залучити тоді ще найперший кредит STF. МВФ став заручником своїх статуту та традицій, Україна — того, що не змогла рішуче сказати «ні».
— Мучить совість?
— Ні. Проте майже шість років тому це був єдиний можливий шлях, хоча б тому, що він був якісно іншим порівняно з тоді відомими. МВФ і Світовий банк залишаються партнерами, яких цікавлять реформи, а не комерційна вигода, і ніхто, крім них, не дасть кращих умов. Та сьогодні я переконаний, що перед тим, як вимагати змін у інших, треба змінитися самим. Пам’ятаю реформи 1995 року. Українська делегація просить «увійти у ситуацію»: у кожної реформи є своя «гранична швидкість», ми самі зацікавлені пройти свій шлях якнайшвидше, але саме пройти, а не «промчати» так, щоб або реформаторів, або сам народ винесли! Кажемо, не буде підтримки — реформи не пройдуть! Та яка підтримка може бути, якщо перевищено «больовий поріг» і починається реакція відторгнення? Хочете мати справу з комуністами? У відповідь: МВФ — не політична організація, і реакцією політичних сил не цікавиться. Однак події останнього часу дають разючі за своєю переконливістю приклади, коли політичні аспекти уже в явній формі присутні при прийнятті рішень Радою директорів. Втім, кредиторів, як і батьків, не вибирають.
Будь-яка країна стає інвестиційно реально привабливою тоді, коли приходять серйозні інвестиційні банки, великі промислові інвестори, а організації на кшталт МВФ лише дають їм відмашку. Так ось, Україна затрималася з цією відмашкою, хоча економіка знаходиться, у тому числі завдяки виконаним рекомендаціям, на більш високому якісному рівні, ніж той статус, котрим формально наділяється. Це моє тверде переконання. Я вважаю, що міжнародні організації мають змінити своє ставлення до України.
— На продовження теми щодо інвестклімату цікаво було б знати, що ви думаєте про реальність програми приватизації, згідно з якою в поточному році Україна має продати власність на $500 млн. Чи вистачить нам сьогодні інвесторів, здатних принести цю суму в Україну і, згодом, мати гроші на розвиток підприємств?
— Думаю, що отримати суму в 2,5 млрд. гривень можливо, тим більше, що інфляція трохи підкорегує цю суму. І потім, у поточному році на продаж виставляються такі цікаві пакети, як 30-відсотковий пакет Миколаївського глиноземного заводу (пакет оцінюється від $100 млн.), «Укртелеком» тощо. Правда, з «Укртелекомом» треба ще дуже добре попрацювати, привести його в товарний вигляд, щоб вигідно продати, а не просто віддати. Хоча багато які підприємства треба просто віддавати і ще приплачувати за них. Або продавати за символічну суму, як у Німеччині свого часу продали «Флорену», котра виробляла тоді хорошу косметику для СРСР, але була неконкурентною на західному ринку. Сьогодні ми бачимо цю марку не тільки в нас, а й на західних ринках. Тому «Укртелеком», МГЗ, металургійні, експортно-орієнтовані підприємства, підприємства, що мають стійкий платіжний попит на внутрішньому ринку, підприємства харчової, фармацевтичної промисловості тощо, звісно, віддавати не варто — їх можна й треба продавати. Держава — це найгірший керівник, який, як правило, дбає не про те, як сфокусувати фінансові потоки на підприємстві, а про те, як зробити бізнес (...). У нас же протягом років держменеджери думали не про те, як сфокусувати фінансові потоки на підприємстві, а про те, як «зробити бізнес на вході і на виході», навколо підприємства, посадивши його на голодний пайок, та надурити безхитрісного акціонера — державу. Держава навчилася руйнувати, але не творити. Ні держава, ні чиновники не є рушійною силою суспільства. Такою силою є підприємці. Традиційні фактори виробництва — труд, капітал, земля — мають доповнюватися підприємницькою ініціативою з врахуванням досягнень НТП.
— А що можна сказати щодо потенційних інвестиційних можливостей, скажімо, росіян, котрі поки що офіційно не пропонують, але вже мають список українських стратегічних підприємств, пакети яких вони хотіли б отримати в рахунок боргу за російські енергоносії?
— В статутному фонді «Держінвеста» є акції 16-ти українських підприємств, в тому числі й таких привабливих, як «Оранта», є нафтопереробні заводи. Але росіяни до цих підприємств інтерес не проявили. Не можу сказати, що нас це засмутило, скоріш, дало ще деякий час на реалізацію вибраних стратегій. У держави багато роботи, перш за все з боржниками по кредитах під держгарантії. Об’єми досягають $1 млрд. Лисичанський нафтооргсинтез — яскравий тому приклад. Завод зараз не завантажений. І що робити з цим підприємством, яке традиційно орієнтоване на Кубань? Чекати, поки «Лукойл» побудує свій завод у Краснодарському краї, і тоді ЛИНОС можна буде розібрати і продавати по ціні металобрухту? Треба пам’ятати, що заводам, як і продуктам, притаманна властивість псуватися з часом. Саме фактор часу практично ніколи не брався до уваги.
Проблему боргів потрібно вирішити. Ставлячись по-філософськи до боргової проблеми, мабуть, не треба віддавати підприємства тільки за борги підприємства. Продати хоча б тим самим росіянам (які, до речі, з розплющеними очима йдуть на наші об’єкти, знаючи їхній стан, розміри боргів), але з умовою, що вони погасять борги перед всіма кредиторами. Віддавати — остання справа, краще вже продати і хоча б щось узяти до бюджету.
— Якими є критерії чистої інвестиції? Чи можна відрізнити інвестицію, яка принесе нові технології, створить нові робочі місця й інше, від інвестиції, за допомогою якої згодом буде вимито, наприклад, кошти підприємства?
— В Україну, де високий рівень нестабільності, передусім приходять найризикованіші інвестори. А якими грошима ризикують? Передусім це гроші, зароблені на сумнівних операціях — я не маю на увазі кримінальні джерела, ті суми, які отримані від наркоманії, проституції, незаконної торгівлі зброєю. Наприклад, гроші, зароблені шляхом надання деяких послуг, і гроші, зароблені на різниці цін (всередині країни і світових) — це гроші, на сьогодні виведені з країни, але виведені, швидше, з кон’юнктурних міркувань, часто політичних. Але якщо люди, заробивши таким чином раніше, сьогодні хочуть ці гроші повернути до країни вже в якості своїх і вкласти в підприємства, то чому б це не зробити? Для цього необхідне відповідне політичне рішення з приводу легалізації або взагалі амністії капіталів. Хоча цей процес і суперечливий, але він має безліч незаперечних позитивних економічних моментів. Як правило, ці гроші все одно недосяжні ні для країни, ні для Феміди. Можна не помічати проблем і далі зі старанністю, гідною кращого застосування, намагатися переконати, передусім самих себе, в ефективності боротьби, початої, якщо мені не зраджує пам’ять, у 1993 році зі створення найрізноманітніших комітетів «з боротьби...» або «з повернення...» Шукати треба там, де втратили, а не там, де легше створити видимість пошуку. Знаю, що є моральний, психологічний і етичний аспекти. Однак... «Економіка» у перекладі з грецької — «уміння вести домашнє господарство». Перефразовуючи відомий вислів, сьогодні доречно сказати: «що добре для українського домашнього господарства, те добре і для України».
