Дійсно, 1999 рік дав могутній імпульс розвитку Інтернету. За час президентської кампанії з’явилося багато нових ресурсів, хороших і різних, збільшилася активність відвідувачів, у декілька разів виросли рейтинги найбільш успішних сайтів. З’явився перший професійний щоденний новинний ресурс UАtoday (http:// www.uatoday.net), створений при активному сприянні таких іменитих російських ресурсів, як Газета.ру, Весті.ру. Отримавши масовану рекламну підтримку росіян, UAtoday на деякий час став лідером українських рейтингів, залучаючи по декілька тисяч відвідувачів на день, поки колізії абсолютно певних властивостей (про що — нижче) не зруйнували будівлю цього вражаючого успіху. Незадовго до виборів обзавелися власними сторіночками в Інтернетi практично всі провідні політики України та абсолютна більшість кандидатів на посаду Президента. Готуючись до виборів, у різних кутках нашої країни було створено вельми професійні ресурси з політики, політології та суміжних дисциплін. Не можна не відзначити високу активність ентузіастів, які самостійно, не маючи фінансової підтримки, створювали вельми пристойні ресурси — це і «Новий український огляд», і альманах «Політичне життя України», і «Вісники української олігархії». Безперечною кульмінацією політичного життя в Інтернеті стала акція «Президентська ніч в Інтернеті», успішно проведена компанією «Глобал Юкрейн». Протягом всієї ночі виборів відвідувачі сторінки цього проекту могли спостерігати за інтерв’ю кандидатів, політологів і журналістів, могли ділитися враженнями й новинами в чаті-«бовтанці», стежити за даними Центрвиборчкому. Успіх цієї акції говорить сам за себе — 4000 відвідувачів за ніч! Абсолютний рекорд української Мережі!
Не виправдалися прогнози, що Мережу буде використано політичними силами, котрі протистоять одна одній, для «зливу» компромату. Єдиним відомим мені ресурсом такого роду став сайт «Серп і Молот» (може сміливо претендувати на перемогу в номінації «Найбрудніший проект 99-го року). Його колективний автор, що далекоглядно сховався за псевдонімом «доктор Антиком», позиціонував себе як переконаного, непохитного борця з комунізмом, точніше, з більшовизмом, як його найбільш небезпечним різновидом. Читаючи матеріали «СіМ» я переживав п’янке відчуття зустрічі з кришталево- чистою, не забрудненою сторонніми домішками людською вульгарністю. Несамовито нападаючи на тих, кого він зарахував до носіїв зарази Б. (саме так тут іменується більшовизм), Антиком намагався бути іронічним, навіть дотепним. Але надмірна заангажованість заважала, і він постійно з’їжджав на відверте хамство. Говорити серйозно про зміст цього «джерела» неможливо. Весь «компромат» зводився до переказу байок і чуток. До уваги читача не пропонувалися ані копії розвінчувальних документів, ані навіть стенограми розмов, хоча творці постійно натякали, що знають таке, що куди там! Слава Богу, що відразу після виборів сайт зник. Залишається відкритим питання про замовника цього непотребу. Варто зазначити, що об’єктом нападок «доктора» були всі кандидати, окрім Кучми й Удовенка, що сайт було виконано на вельми високому професійному рівні, за чималенькі гроші, а розміщено його було в Штатах. Матеріали «Серпа і Молота» через деякий час з’являлися в пропрезидентських виданнях.
Так що ж, «все добре, все добре»? На жаль, ні. По-перше, відмінною рисою більшості політичних Інтернет-ресурсів в українській Мережі є суто любительський підхід. Підтримка матеріалів на сайті в актуальному стані — це безперервна робота без відпочинку й вихідних, яка потребує повної самовіддачі. Усвідомивши, яка необхідна кількість часу й сил, творці багатьох самодіяльних сайтів швидко розчаровуються й припиняють роботу. Те ж стосується й сайтів партій і громадських організацій. У більшості випадків замовники не готові витрачати гроші після створення сайту, що призводить до його швидкої «смерті» — кого цікавлять новини двох- тримісячної давності. Навіть маючи цілком якісний Інтернет-ресурс, партії не займаються його розкруткою, не друкують адресу на своїх друкарських матеріалах, не згадують її в телевізійній рекламі.
По-друге, через надто невисокий (м’яко кажучи) рівень життя в країні, як і раніше, залишилося невеликим коло людей, котрі відвідують подібні інформаційні ресурси. Сотня відвідувачів на день — вже успіх, декілька сотень — просто тріумф.
І, нарешті, український Інтернет виявив свою беззахисність перед свавіллям і адміністративним втручанням. Найпоказовішою стала історія «розборів» проекту UAtoday з одним зі своїх провайдерів. Позбувшись внаслідок цього своєї постійної адреси в Мережі, проект втратив безліч своїх читачів і лише зараз почав відновлювати колишні позиції.
На жаль, і без цього досить відносний «розквіт» закінчився відразу ж після виборів. Тихо помер популярний свого часу дискусійний клуб «Точка зору», завмерло життя на більшості самодіяльних сайтів. Сайти українських партій, що залишилися в Мережі, — не радують. Всіх їх зроблено за однією схемою — статутні документи, політична декларація, декілька хвалебних відгуків у пресі і все. Як результат — сайти «Демократичного Союзу» і «Батьківщини», які витрачають великі кошти на рекламу на радіо та ТБ, не мають і десятка відвідувачів на день. І це — закономірно. Інтернет є середовищем для поширення інформації. Люди йдуть туди, щоб знайти факти, коментарі, думки. Українська ж політика, діяльність її стовпів на зразок «Демсоюзу» по- старому практично позбавлена публічності, залишається кулуарною, прихованою від суспільства. Претензійні рекламні ролики тієї ж «Батьківщини», які настирливо повторюють «Ми подолаємо!», не містять і не повинні містити відповіді на запитання «Подолаємо що? І як?». Очевидно, нові українські псевдопартії так зосереджені на своєму іміджі тому, що не мають виразного змісту, який можна було б показати суспільству? І вони є не більш аніж вітриною, специфічним антуражем груп впливу, що визначають процеси українського політичного життя! Характерна деталь — жодна з партій не передбачила на своєму сайті можливість дискусії. Навіщо? Тим часом, однією із найпомітніших подій минулого року стала популярність різного роду інтерактивних заходів — форумів, чатів, дискусійних груп, інтернет-конференцій, опитувань громадської думки в Інтернеті. Пригадаємо успіх теледебатів у «Епіцентрі» на каналі «1+1». Глядацька аудиторія виявила величезну цікавість до того, що і як кажуть політики, не в звичному режимі монологу, а в гострій дискусії. І не так важливо, що претендент, який відмовився брати участь у дискусії з опонентами, виявився «кращим». Неважливо, що учасники дискусій не завжди залишалися в рамках ввічливості й здорового глузду. Важливо, що суспільство бажає ЗНАТИ. Знати все, а не лише те, що вважають за потрібне йому повідомити його «лідери».
На жаль, це також залишилося в минулому. Зазнавши на президентських виборах нищівної поразки, опозиційні сили не розгорнули в Інтернеті хоч трохи помітної діяльності. Можна виділити, хіба що, появу Інтернет-версії черкаської газети «Антена» (http://www.antenna.com.ua).
Підсумки 1999 року коротко такі — політичне життя України дістало в Інтернеті своє гідне, хоча й трохи карикатурне відображення. Ті, кому було що сказати — говорили й користувалися успіхом. Кому сказати не було чого — або мовчали, або не викликали інтересу. Було багато суперечок, навіть лайок. Не обійшлося й без бруду. Суспільство вимагало фактів — у відповідь звичайно звучали іміджмейкерські заготовки. Не будучи за своєю сутністю публічною та відкритою, українська політика не відчуває особливої потреби в такому інструменті як Інтернет, що призводить як до відсутності інвестицій у його розвиток так і до того, що бракує професійних Інтернет-проектів. Після закінчення виборів цікавість політичних структур до Інтернету практично зникла. До нових виборів?
