Ім’я Сергія Сергійовича Аверинцева — одне з тих небагатьох,
які підтримують у свідомості сучасного читача образ високої і чесної гуманітарної
культури.
Значущою і знаменною була вже сама поява наприкінці 60-х
молодого філолога, що несподівано легко спромігся викликати у своїх однолітків
інтерес до персонажів і думок далекої і тихої старовини, яка ніяких новин,
здавалося б, не таїла. Через кілька років Сергій Аверинцев отримує — от
уже випадок небувалий! — премію Ленінського комсомолу за цикл робіт про
Плутарха... Скромна молода людина в окулярах винятково ввічливо відсунула
кудись убік покриті мохом декорації істмату, і відкрила освіченій публіці
світ фактів, смислів та інтонацій невідомих, навіть екзотичних, але при
цьому якось дивно пізнаваних — забуте «далеке близьке» гуманістичної і
християнської традицій.
Значуща і знаменна особистість Сергія Аверинцева і для
російської культури наших днів, якій він, окрім іншого, являє чудовий зразок
людської «світлої мірності» (якщо згадати щасливий вираз Георгія Федотова).
Проникливий і совісний патріотизм, не замутнений пристрастю до «мюнхенського
пива», найглибша і мужня інтелігентність, дар віри, переконливий для людей,
духовно обпалених катастрофами ХХ століття, — кожен читач — співрозмовник
Аверинцева потрапляє під чари цих душевних властивостей, таких рідкісних
і так часто заперечуваних у нинішньому суспільному дрейфі.
Вихід у Києві збірника праць Сергія Аверинцева — з 1998
року професора Honoris causa Національного університету «Києво-Могилянська
академія» — теж по-особливому значний і, хочеться вірити, знаменний. Відрадно,
що він знаходить свого читача в Україні, у тому числі й серед студентської
молоді. У з любов’ю зробленій книзі зібрано дослідження різних періодів
творчості вченого, близько 120 словникових статей (які разом являють собою
захоплюючий і різнобічний нарис), матеріали, опубліковані в київському
журналі «Дух і Літера» тощо. Окрасою збірника, безумовно, є бібліографія
праць Сергія Аверинцева, яка охоплює, ні багато ні мало, 16 книжок, 586
статей, а також публікації віршів, переказів, дискографію, найбільш істотні
відгуки, присвячені творчості та особистості вченого. Тематика збірника
багата — тут історія релігії і культури, релігійне мистецтво, трагічна
поезія ХХ століття і багато іншого.
Та замість традиційної «єдності в розмаїтті» я радше говорив
би про повноту чи багатоманіття в єдності, ще краще — про цілокупність
творчості Сергія Аверинцева. Напрямний початок цієї цілокупності автор
чітко вказав у самій назві книги — це Софія і це Логос, образ Христа як
Премудрості Божої в його олюдненні. Як входить християнство у наш сьогоднішній
досвід, нашу культуру, які можливості висвічує в них? Які шляхи ведуть
до християнських святинь з нашого нинішнього душевного неладу? У книзі
немає, здається, такого повороту сюжету, який так чи інакше не був би пов’язаним
із цими корінними питаннями. Одна з найбільш проникливих статей присвячена
обговоренню проблем шлюбу і сім’ї — цієї «найпростішої реальності людського
життя» — з самої сутності яких обізнаний із християнською книжністю автор
послідовно виводить, що досвід стосунків в сім’ї є для нього «мабуть, найбільш
вагомим доказом буття Божого». Тональність цих міркувань, які випадають
з ангажементу сучасності, підкреслено підзаголовком статті: «Невчасна спроба
християнського погляду на речі».
Взагалі, потреба людини у «невчасному» — один з лейтмотивів
книги. У нарисі, присвяченому поезії Ольги Седакової («Горе, повне до дна»),
Сергій Аверинцев немовби з легким зітханням посилається на авторитет св.
Апостола Павла, у Посланні якого до римлян (гл. 12, ст. 2) «раз і назавжди
сказано: «Не пристосовуйтеся до віку цього». Не велено пристосовуватися
— і все». Виявляється, таке «непристосування», таке противлення Духу Часу
(чи бува не правителю пітьми віку цього?) досить актуальне для нас нинішніх.
Актуальне й рішуче відсторонення автором (не критика, ні, а саме відсторонення)
від постмодернізму як закінченого втілення ідеї кінця часів, позбавленого
сенсу, справедливості і любові. Для Сергія Аверинцева, навпаки, людське
страждання ніколи не позбавлене сенсу, не позбавлене й радісної надії,
що жевріє на самому його дні. Здається, стійкість цих переконань означає
сьогодні одну з найбільш вразливих та істотних ниток спадкоємності у розвитку
європейської культури, культури Афін і Єрусалима. Дай Боже їй, цій заповітній
нитці, витримати і нинішнє наше «постсучасне» лихоліття.
Серед безлічі відомих неологізмів із префіксом «пост» є,
однак, один, що істотно прояснює ситуацію появи цієї книги Аверинцева,
— «постатеїзм». Ідеться про те, що відхід у минуле класичного атеїзму породив
у ще нинішньому сторіччі неймовірну плутанину й, у безлічі випадків, дивне
знеособлення самої проблематики віри: є Бог чи його немає — байдуже...
Інакше кажучи, зазначає Аверинцев, «запитання про буття Боже, не отримуючи
негативної відповіді, втрачає разом з усіма іншими «останніми» запитаннями
будь-яку серйозність. У перспективі феноменології людських типів це набагато
страшніше, ніж атеїзм». Гадаю, цей збірник Сергія Аверинцева якраз і являє
собою спробу уберегти читача від такої байдужості, окресливши для «постатеїстичної»
епохи її можливий позитивний зміст. Як показує досвід, успіх духовних зусиль
невіддільний від уваги до Слова, напруженої роботи з ним: смиренного й
оновленого вникнення в Слово Божіє, копіткого, терплячого продумування,
збирання і піднесення слова людського. Саме час згадати про філо- логічні
джерела творчості Сергія Аверинцева, що так відповідають внутрішньому спрямуванню
його нинішньої книги.
