120 років тому народився Осип Турянський, автор надзвичайного твору — «Поза межами болю», жанрово означеного письменником як «повість-поема». «Поет мусить пройти найглибше пекло буття й найвищі небесні вершини людського щастя. Тоді його слово буде хвилювати», — писав сам Турянський, якого спіткала (можливо, через цей нелюдський (нелюдяний) максималізм?) рідкісна, бо до непрофесійності чесна, літературна доля — бути генієм одного твору.
Восени 1914 року, учителя української мови та літератури Перемишльської гімназії, випускника філософського факультету Віденського університету, мобілізовано до війська та відправлено на сербсько-австрійський фронт, де Турянський потрапляє у полон. Він один з 60 тисяч австрійських полонених, яких відступаючі напівживі серби етапують засніженими горами, й один з небагатьох, кому пощастило вижити. «Поза межами болю» — це хроніка передсмертних марень, прокльонів та спогадів сімох виснажених солдат, що відстали від загального каравану (як у справжніх солдат у них лишилися тільки прізвища): українців Добровського та Оглядівського (сам автор), угорця Сабо, австрійця Штранцінгера, поляка Пшилуського, сербів Ніколіча та Бояні. «Ми тут вже здійснили ідеал братньої прихильності і любові», — скаже один з героїв, замерзаючи біля згаслого вогнища. Самого автора ледь живого підібрали сербські лікарі й повернули до життя, «розморозивши» у крижаній воді гірської річки. Сюжет пронизливий, але легко ототожнюваний: від аустерліцьких медитацій князя Болконського до антиестетських воєнних оповідань Гаршина (а ще були твори про жахи першої світової у Барбюса, Ремарка, Аполлінера, Леоніда Андреєва, Селіна, не кажучи вже про те, що сучасний читач має чималий вибір першокласних антивоєнних творів, тим різкіше інтонованих, чим ближчі в часі події бойні).
У «Поза межами болю», як не парадоксально (розумію, що ризикую зачепити сльозливих), справа не в сюжеті. Сюжет лише привід для висловлювання, свідчення людини, що пережила апокаліпсис і відчула його кожною клітинкою організму, написане для людей, що пережили кінець світу й навіть не помітили. Адже за великим рахунком автор показав людей, які поза межами болю виживали інакше: замерзаючи від холоду й не маючи, чим розпалити вогонь, вони не чіпають скрипки збожеволілого й осліплого від горя Штранцінгера («Те тарахкало придалося б дуже на вогонь...» — шепнув. «Дай спокій, — відповів Добровський. — Оця скрипка — це його очі... ...Ти стань собі на боці, Штранцінгер. Ти святий. Нічия рука тебе не торкнеться.»), натомість обирають «танець смерті» — хто впаде, з того знімуть одіж на розпал багаття; корчачись від голоду не наважуються з’їсти труп свого померлого товариша (проте історія пізніших голодоморів та гулагів розпрощається із цією інтелігентською категоричністю), а автор (доктор Оглядівський) так і не зможе потай з’їсти випадково знайдений у кишені шматочок цукру — поділить на всіх. «Поза межами болю» — трагічне пророцтво про загибель інтелігентної чуттєвості, яка дає ясне усвідомлення того, що ілюзії життя нерозривні (бо невід’ємні) із самим життям, і чиїсь ілюзії, бодай видіння, настільки ж важливі для когось, як саме життя, тому недоторканні, святі (уже нетутешній плюралізм правди): «Онде на сто кроків гарний корч. Огонь буде. Ходім!» — «Назад! Не смієш іти там! Це не корч! Глянь! Це моя дружина і мій син!...»
Недаремно Осип Турянський повернувся з війни «диваком», що розгублено й непевно почувався в постапокаліптичному світі («болото, — як він висловлювався, — здорове для легенів, але вбивче для душі»). Коли 1921 року у Відні нарешті вийшла друком його книжка, «невдячний» Турянський влаштував видавцеві скандал через те (а сприймалося як «лише через те»), що той на обкладинці його книжки (в якій, за визнанням тогочасного критика, не було «ні сліду якоїсь буденної журналістичної тенденції») вмістив рекламу модної кравецької фірми. Свідок того, як вимерзали інші люди — трагічно безшкірі, сприймав цілком узвичаєну суспільством комерціалізацію як цинічне блюзнірство.
Зціпивши зуби і склепивши серце, зізнаєшся: слова з-поза меж болю могли б стати підписами під репортерськими фото. Цитую: «Багато людей утратило ясну свідомість того, де вони, звідкіля й куди йдуть? Деякі забули мову... У найбільшій частині людей серце вже заснуло... Так жаль кожної людини, що тільки на те й думає, щоб терпіти... Біль і гордість чоловіка, що кинений у прірву буття, почуває всю грозу своєї безсильності... Люди не є злі, не є добрі. Люди тільки нещасливі і — щасливі...» Існування у межах болю триває. Тут і тепер. «В самім куточку мого серця притаїлося щось. Воно мале, марне, бліде. Це надія».
