22 лютого
Мій приятель продає пам’ять. Спершу збув ту, що зберігала архіви: дати, цифри, імена, старі фотокартки, свідчення людей, яких уже давно немає на світі. Потім продав ту, яка відповідала за нову інформацію: роботу, виконану останнім часом, свіжі ідеї, задуми тощо. Далi «штовхнув» оперативку, себто пам’ять, якою користувався щодня. А це вже нібито й на «мізки» клієнта знайшов.
— На дідька мені той Pentium? — каже приятель. — Кому потрібне моє вміння, досвід?.. Сьогодні як? Комп’ютерник? Іди в двірники. Учитель? Гайда торгувати в намет. Лікар? Засукуй рукави, i вперед на Росію — дачі будувати. Літератор? Викинь з голови дурниці і пиши, що замовляють. Навіщо пам’ятати минуле? Навіщо думати про майбутнє? Живи одним днем, решта псу під хвіст!
Авжеж, завзяття моєму приятелеві не позичати. Як розлютується, то не зупинити. Шпетить усіх підряд. Аж пір’я летить. Та я знаю: насправді він не такий. Насправді він хороший. Якось за чаркою мені зiзнався:
— Ну, не все я продав, не все. Найцінніший матеріал заархівував, переписав на дискети i сховав у надійному місці. Син у мене росте. Може, знадобиться колись.
