Традиційні праві переживають кризу по всій Європі. Британські торі, схоже, крокують у марші самогубців у напрямку до самоізоляції в уявній маленькій Англії. Громадянська війна охопила правих у Франції, де внук Шарля де Голля полишив голлістів і приєднався до Національного фронту Жан-Марі Лє Пена. Навіть у Німеччині непохитні християнські демократи опинилися на межі скандалу. Справи йдуть добре тільки у партії Йорге Гайдера в Австрії — екстремістської правої Партії свободи. Невже праві Європи приречені або на вимирання, або на екстремізм?
Я сам не належу ні до лівих, ні до правих. Однак проблеми правих мають хвилювати усіх думаючих демократів, і вони не обмежуються тільки західною частиною Європи. Два роки тому я захоплювався професіоналізмом правих партій Польщі й Угорщини, який дозволив їм прийти до влади. Відтоді вони, як і західноєвропейські консерватори, — принаймні з політичної точки зору — примудрилися зіпсувати практично все. Обидва рухи на даний момент збирають тільки близько 20% голосів при опитуваннях населення. А так звані пост-комуністи злетіли аж до позначки у районі 70%.
Можливо, цей обвал популярності правих у наших нових демократіях може дещо прояснити ситуацiю щодо правих партій старих демократичних країн Європи. Бо, як і їх західні «колеги», консерватори Польщі й Угорщини застрягли між своїм дедалі менше популярним неолібералізмом і дедалі анахронічнішими комунітарними традиціями.
Фідеш в Угорщині й Альянс Виборців «Солідарність» (АВС) у Польщі прийшли до влади два роки тому внаслідок реакції на їхніх посткомуністичних попередників. Під час свого правління посткомуністичні партії не дуже розгойдували корабель реформ і не дуже загрожували демократії. Проте виборці були готові позбавитись старих пут — їх контингент значно помолодшав у 90-х, і коли реформи почали приносити свої результати, стали помітними, відчутними зміни на краще. Можливо, людям стало соромно, що пост-комуністи можуть перемогти у другому раунді демократичних виборів у середині 1990-х.
Праві завжди ставилися до посткомуністичної інтерлюдії як до років нальоту сарани — як до часу, коли зерна реформи були знищені. Тому риторика правих стала жорсткішою. Вона вже не була неоліберальною. Те, що ми чули, було здоровою формою християнського консерватизму, небаченого з часів де Голля, Аденауера і де Гаспері — а комунітарний тон допоміг викинути посткомуністів за поріг.
Праві в Польщі й Угорщині скористалися комунітарною риторикою християнського консерватизму, щоб прийти до влади, але відразу після цього вони змінили свої початкові програми і правили як неоліберали. Результат був економічно позитивним, але політично провальним. Бо люди стали цікавитися: якщо відбувається серйозне економічне зростання, як пояснити високий рівень безробіття? Чому в нас раптово з’явився підклас населення, схожий на той, що показувала комуністична пропаганда у фільмах про американські міста?
Труднощі перехідного періоду сприяють наростанню втоми. А втома від ліберальної економіки входить у резонанс із нашою пам’яттю. А ми згадуємо щось, що називалося Солідарністю, що називало нас рівними братами, що обіцяло, що про всіх нас потурбуються. Поняття добра, громадянського суспільства: у наших посткомуністичних демократіях треба було все ростити заново. Хоч мало хто протистоїть вільній ринковій економіці та ліберальному індивідуалізму в манерах і звичках, нам нелегко було розлучитися з цими цінностями.
Два роки тому наш новий правий уряд обіцяв приручити холод ринку теплом людського розуміння. Проте, йдучи дорогою змін, вони не змогли знайти тієї мови, яка б примирила їхню політику із цими завданнями. Їхнє тепло виглядало лише політичним розжареним повітрям.
У так званих лівих, і в Польщі і в Угорщині, є мова (яка належить колишнім комуністам), — вражаюче цинічна, але настільки ж ефективна. Вона — копія мови, яку так успішно використовують соціал-демократи у Західній Європі. Оскільки наші про-праві уряди надто добропорядні, щоб скористатися мовою радикальних правих, вони не спроможні закликати до масових емоцій. Здається, що їхні слова розходяться з їхніми справами. Вони кажуть про сім’ю, мораль, націю, але їхня політика привела до НАТО, до Європейського союзу, до масивних іноземних інвестицій, міжнародного капіталу і глобалізації — усього того, що, здається, підриває цінності правого крила.
Тут наші праві стикаються з тією ж дилемою, що й праві Західної Європи, — як побудувати міст через провалля між ринком і суспільством. За вийнятком англомовного світу, лібералізм ніколи не був дійсно популярним на Європейському континенті, і консерватори завжди зверталися до патріотичних та релігійних почуттів своїх послідовників. Тому зараз традиційні праві застрягли між популістською лінією, яка все ще приваблює виборців, і лібералізуючими заходами, які є основою будь-якого сучасного уряду. Вибір, перед яким зараз стоять австрійські консерватори, схоже, підтверджує цю різку дихотомію. У цьому сенсі Гайдер виглядає не як допотопна істота, відкопана у горах і долинах Карінтії, а як провісник майбутнього для правих усього європейського континенту.
Не так давно точилося багато розмов про «кризу лівих», коли лейбористська партія Британії, соціал-демократи Німеччини і демократи Америки мали вибирати між їхніми давніми соціалістичними традиціями на пару з традиціями Нового Порядку та імперативами сучасної економіки, з трудовими спілками, які вже пережили час свого розквіту, та іншими політичними бастіонами старих лівих. Ліві, може, й не знайшли відповідей на ці запитання, але за допомогою мозаїки, зітканої з політичних методів та риторики, вони змогли повернутися до центру сцени. Водночас, марш за ринок, глобалізацію й індивідуалізм, що здавався неспинним, який спонукав до розвитку правих з часів Тетчер і Рейгана, раптом різко загальмував. І комунітарні традиції правих з їх націоналістичним минулим, яке визирає з- за спини, можливо, так само важко буде оживити, як і старомодний соціалізм або популізм «нового порядку».
