Світ втомився від чоловіків-президентів, від чоловіків-
міністрів, від чоловіків-губернаторів, взагалі від чоловіків- начальників.
Від прямолінійної, безжалісної чоловічої політичної логіки. Від чоловічої
самовпевненості, чоловічої непередбачливості, від чоловічої тупості. Чоловічий
інтелект виробився, виснажився. Всюди в світі все частіше й усе більше
на найважливіші владні посади обирають і призначають жінок. У Європейському
парламенті, якщо не помиляюся, більше однієї третини — жінки. Це, між іншим,
означає, що за жінок все частіше голосують під час виборів чоловіки. Ми
спостерігаємо сьогодні більш самокритичне ставлення чоловіків до себе.
Чоловіки, виявляється, здатні до об’єктивних самооцінок, здатні поглянути
на себе тверезо, розсудливо.
На жаль, всі ці зміни в надрах чоловічої ментальності Росію
поки що не зачепили. У цьому відношенні ми не лише не Європа, ми навіть
не Євразія, а в найчистішому вигляді Азія. У нашому парламенті від виборів
до виборів число жінок не зростає, а меншає. В нас немає жодного губернатора-нечоловіка,
в нашому вищому керівництві височить одна Валентина Матвієнко як живий
пам’ятник ганьби нашої нездоланної чоловічої відсталості. І доки це триватиме,
доки жінки не посядуть у системі управління заслужене гідне місце — половину
керівних постів на всіх рівнях, ніякі політичні, економічні та інші реформи,
навіть військові, до ладу не відбуватимуться. Бо головною перешкодою справжньому
прогресові в нашому суспільстві є не нестача фінансів, не відсутність новітніх
технологій, і навіть не політична нестабільність — все гальмує, всьому
перешкоджатиме дике ставлення до самого людського життя, відсутність благоговіння
перед живою людиною, її долею. «Життя — копійка», ось наше головне, основоположне
прислів’я, і це саме чоловіче прислів’я, прислів’я чоловічого засилля,
чоловічого кулака, чоловічого закону честі.
Чоловіча жорсткість, мабуть, виростає з тієї обставини,
що чоловіки не народжують дітей. У дітонародженні вони беруть участь, як
спонсори, тобто, зі сторони, збоку. Спочатку вони спонсорують свої дорогоцінні
крапельки, що випускаються дітородним органом, потім, і то далеко не всі,
вкладають у дітей деякі кошти. Навіть свій час, який вони затрачують на
спілкування з дітьми, вони підносять як подарунок, як пожертву. Ця природна
неповноцінність, ця «кара Божа» породжує в чоловіках комплекс неповноцінності,
який вони компенсують непомірною, грубою владністю, суворим ставленням
до подібних собі. Мужики в нас не цяцкаються, не церемоняться з такою штукою,
як життя — їм навіть свого життя не жаль, що говорити вже там про чуже.
Чоловіки абсолютно спокійно, без краплі сумніву, винаходять, а потім використовують
найстрашніші види зброї, на зразок ядерної. Саме чоловіки виступають головними
планувальниками військових операцій, великомасштабних диверсій, терористичних
актів. Я, наприклад, упевнений, якби в Росії і в Чечні основні важелі влади
перебували в руках жінок, ми уникнули б дикості двох страшних чеченських
воєн за останні п’ять-шість років. Свого часу ці війни нав’язали нам двоє
гонорових чоловіків — Дудаєв і Єльцин. Вони здавалися собі богатирями-чудотворцями,
одному з яких під силу запросто дати Чечні свободу, іншому — запросто не
дати Чечні свободу. Результат цієї чоловічої величезної самовпевненості
— ні те, ні інше, а гори трупів, море крові. Але якби завтра Росією та
Чечнею почали керувати жінки, вони б швидко зупинили війну, вони знайшли
б ті мудрі, компромісні рішення, які для цього потрібні.
Можливо, хтось насміхатиметься з моїх непомірних надій
на жіночу мудрість, проте я впевнений — порятунок Росії, вихід країни з
найглибшої системної, всеосяжної кризи неможливий без значного залучення
лідерів-жінок до керівництва країною. Скажу навіть так: те єднання світу,
яке потрібне, яке необхідне сьогодні для виживання людства, стане можливим
лише в тому випадкові, якщо жінки отримають важелі влади в більшості країн
земної кулі. А це станеться лише тоді, коли більшість чоловіків будуть
готові проголосувати за жінок, визнати їх лідерство, визнати свою неспроможність,
свою неперевагу.
У Росії чоловіки явно не готові до такого подвигу. Вони,
як і сто років тому, повністю зосереджені на боротьбі між собою: чоловіки
б’ються з чоловіками в Чечні, в Думі, на телеекрані, в незліченних регіональних
урядах і меріях. Тридцять чоловіків бажають стати президентами Росії і,
якщо не помиляюся, лише одна жінка. Жінки навіть і не намагаються, вони
заздалегідь упевнені: ніяких шансів у них немає.
Цей стан не можна змінити пропагандою або вихованням. Воно
змінюватиметься або повільно, поступово, зі швидкістю черепахи, або одного
разу з вини чоловічого начальства трапиться яке-небудь велике лихо, яке
змусить суспільство схаменутися й різко повернутися обличчям і душею до
жінок.
Я почав писати ці нотатки восьмого лютого, рівно за місяць
до жіночого свята 8 Березня. До цього свята в мене подвійне ставлення —
по-моєму, це свято поваги не до прав жінок, а до їх безправного, безперспективного
становища. Коли ми восьмого березня так галасливо, так захоплено, залпами
багатотисячних корків від шампанського вітаємо наших подруг, ми начебто
звільняємо себе від необхідності в усі інші несвяткові дні забезпечувати
їм рівну з нами, чоловіками, можливість брати участь в управлінні суспільством.
Замість того, щоб поділиться з жінками реальною владою, в тому числі на
найвищому рівні, ми вимовляємо один раз на рік нічого не варті високі слова
й вручаємо по трояндочці.
Я впевнений: коли в Росії, як нещодавно в Фінляндії, президентом
буде вперше обрано жінку, а таке коли-небудь неодмінно станеться, перше,
що вона зробить — скасує свято 8 Березня.
