Нове, звісно, — це добре забуте старе. Україна дочекалася «другого пришестя» Івана Степановича Плюща. Цей факт може вважатися історичним уже зовсім без лапок. Пришестя колишніх перших секретарів ЦК республік у президенти нових незалежних держав — явище звичне. А ось у голови парламенту — Плющ став першим на безкрайніх теренах колишнього Союзу, кому вдалося поставити під сумнів відомий постулат про неможливість вступити в одну ріку двічі.
Чи зможе Іван Степанович спростувати й іншу, «новітню народну мудрість» — «ініціативу знизу» зі всеукраїнського референдуму?
Український парламент назвав себе Верховною Радою третього скликання. Не чотирнадцятого, як раніше, бо відлік, як резонно вважала правоцентристська більшість, потрібно вести з часу проголошення незалежності України.
Але цим рішенням убивається й другий «заєць» — (хай живе новопризначений міністр екобезпеки!). Народ-то «збирав» підписи під питанням про недовіру Верховній Раді саме чотирнадцятого скликання. А не третього. А «волю народу», як вчать співгромадян мудрі випуски новин на Першому національному каналі, змінити ніхто не має права.
Подає надію й другий крок Плюща — його заява про те, що парламент не може бути «ні пропрезидентським, ні проурядовим», а лише «пропарламентським».
Що ж, Іван Степанович вірний собі й своєму неповторно- колоритному стилю. Але уважний погляд на Плюща в момент його, здавалося б, тріумфу — під час оголошення результатів пакетного голосування, давав багату поживу для роздумів. Навчено-стримана усмішка «Голови» знаючим людям сказала про багато що. Бо він, як ніхто, розуміє — воювати доведеться не на один фронт. «Лінія вогню», що проходить через двері спікерського кабінету, є небезпечною, але зрозумілою й прозорою. Не буде ж у чомусь схожий на нього попередник тримати «жезл» вічно. Видихнеться, зрештою. Та й лави лівих усе менше нагадують моноліт.
Куди небезпечнішими для Плюща є інші, невидимі «фронти», що проходять на сусідніх з Грушевського вулицях. Бо такий багатодосвідчений гравець, як «двічі Голова», чудово розуміє — за сяючими вельможними усмішками часом переховується глухий скрегіт зубів.
Цікаво було поспостерігати й за виразом облич новообраних віце-спікерів. Віктор Володимирович Медведчук був привітним. Для публіки. Уважному ж спостерігачеві стало очевидним — вся внутрішня воля Віктора Володимировича говорила: ну нічого, віділлється вовкові коров'ячий «політичний подвиг». На Матросова чекаєте? Не дочекаєтеся! Це вже точно. Сучасні матросови на амбразури не кидаються. Розумний амбразуру обійде. За крайнього випадку — пошле «під вогонь» іншого. Який, помираючи, щиро віритиме — гине «за праву справу». Не в сенсі Чубайса, звісно. А на кшталт «канонічних» рухівців, які сьогодні в екстазі від уявної перемоги над червоними «антидержавними силами». А щодо олігархів — так вони, рокфеллери й форди всілякі, як висловився в прямому ефірі «Радіо-рокс» шановний лідер «канонічного» Руху, всюди в світі є. Якось ніяково сперечатися з навченим дипломатом. Тільки здається мені, ці самі «рокфеллери й форди», відстрілюючи й не тільки в переносному розумінні один одного «на зорі» капіталізму, заволодівали капіталами конкурентів. Але аж ніяк не бюджетом. Бо для них слово «платник податків» дійсно звучить гордо й свято. В нас же, як висловився один із найвпливовіших олігархів на пострадянському просторі Михайло Ходорковський, гроші робляться «в державі, державою і на державі». Краще й не скажеш, чи не так?
Проте для інших наших націонал-демократів Росія — не указ. У нас свій шлях. Іноді, правда, — чим більше чути заклинань про «свій» шлях, тим більше запорізький степ нагадує заполярну тундру. Або Закарпаття — Чукотку. Завдання для студентів-політологів — чим Закарпаття нагадує Чукотку? В сенсі політичного клімату.
Поки студенти-політологи розмірковуватимуть над завданням, мені залишається побажати шанованому мною В'ячеславу Ковалю розгребти авгієві стайні парламентського апарату, що виробив ще з часів Валентини Семенівни Шевченко стійкий імунітет до всіляких новацій. Апарат зрозуміти можна. Як, втім, і новоспеченого керівника. Блажен, хто вірує.
Справедливості заради варто зазначити — серед новообраних стримано-усмішливих керівників парламенту був один, чия посмішка не викликала сумнівів у щирій радості, що сяяла, як сонячний промінчик. Степан Богданович Гавриш, здається, міцно повірив у своє входження до еліти й подібно хорошому актору «вжився» в роль. Мені ж, хто скромно сидить у партері залу колишнього музею Леніна (а де ще засідати «більшовикам»?) і тихо радіє за керівних колег, чомусь пригадався безсмертний гоголівський «Ревізор». Коли незадовго до фіналу комедії Городничий, який щиро повірив обіцянкам Хлестакова, щасливо усміхаючись, смакує з благовірною дружиною світле майбутнє: ось, мовляв, приїду сюди генералом — народ тріумфує, всі честь віддають, низько кланяються...
Було б смішно. Якби не було так сумно.
Отже, від Плюща — до Плюща. Ті ж мікрофони в залі, як за минулих романтичних, не «комп'ютеризованих» часів. Ті ж депутати, які стоять у «задньому проході» в черзі до мікрофонів. Депутат Заєць, правда, вже «не стрибає по залу». Бо він тепер ще й міністр. Людина, отже, солідна й шанована.
Зате Олександр Ємець пригадав «мегафонну» молодість. Знаючи й цінуючи Олександра Івановича давно, можу засвідчити — робив він це і з переконанням, і з розрахунком. Тільки ось професійний психолог Ємець цього разу, здається, трохи не врахував однієї обставини — мас-медіальна увага на день не замінить деякого падіння стрілки барометра поваги з боку нехай і вузького кола інтелігенції — тієї самої, яка допомогла перемогти новим демократам 10 років тому.
Новообрані голови комітетів також цілком задоволені. Неясно, правда, як працюватимуть комітети, в яких більшість належить лівим. І чи не розумніше було б залишити за лівими їхні комітети, тим більше, що в більшості своїй колишні голови комітетів — люди не з ортодоксів?
Але окремі голоси щодо цього потонули в загальному хорі — «забрати й поділити все відразу».
Що ж далі? «Песимістично- рішучий» сценарій передбачає ухвалення парламентом («конструктивною більшістю») бюджету, пакету урядових законів і ...мавр зробив свою справу! Народ «зажадає» 16 квітня — мавр має піти! Вибір народу негласно підтримають комуністи, впевнені не тільки в збереженні, але й, на тлі віяльних відключень електроенергії й подорожчання найнеобхідніших продуктів харчування, — у примноженні свого електорату. А «гласно» — партії типу Демсоюзу й СДПУ(о), чиї інформаційно-владні машини є найбільш підготовленими до виборів. І вибори, особливо Демсоюзу, потрібні якнайшвидше. Бо фаворити біля трону не вічні й варто скористатися моментом.
Але є й другий сценарій. Я б назвав його «оптимістично-загальнопримирливим». Або «українсько-ментальним». Як відомо, в нашій вітчизні не тільки населення, але й політична еліта зазвичай діють за принципом — «аби не було війни». Все повертається на круги своя.
Яскравий приклад — ухвалення Конституції, коли проголошений напередодні главою держави референдум лише «стимулював» парламент активно й продуктивно не спати в конституційну ніч. Та й сьогодні сам Президент, як і розсудливі люди в його адміністрації, не можуть не розуміти — реальне втілення результатів референдуму «рубає голови» не тільки мешканців будівлі на Грушевського, але й повертається бумерангом до палацу на Банковій.
Наприклад, реалізація ідеї двопалатності вимагає визначення порядку формування верхньої палати. Коли привести нинішніх голів обласних адміністрацій (а саме вони найвпливовіші в регіонах персони й у найбільшій мірі «попрацювали» на повторне обрання Леоніда Кучми) в сенат, то отримаємо парламент, що складається частково з необраних членів — такий не визнають ні Рада Європи, ні міжнародні фінансові організації-донори. Наслідки — самі що ні на є економічні — передбачити нескладно. Залишається одне — виборність сенаторів. Але за такого випадку Президент автоматично втрачає контроль над обраними губернаторами й опиняється в ситуації 1994 року, з якої він довго виходив, у наполегливій боротьбі з парламентом будуючи нинішню владну вертикаль.
Не поліпшать якісний склад, не посилять «праве крило» Верховної Ради й дострокові вибори. Це — очевидна обставина. Але декого з більшості російський приклад надихає. Борис Березовський, який ще вчора вимагав заборони КПРФ, сьогодні голосує за «ЕДИНСТВенный» альянс «ведмедів» з комуністами. А хіба наші «холдінги», що сьогодні завзято викривають комунізм і Ткаченка, не привели його ж свого часу до керівництва парламентом? І хіба вони не будуть готовими війти з лівими, якщо буде вигідно, до нового альянсу?
Нинішня еліта, яка приходить і в Росії, і в Україні на зміну Черномирдіним (Пустовойтенкам), НДР (НДП), не обтяжена номенклатурними комплексами минулого. За зовнішньою благовидістю й красивими фразами про демократичний шлях переховується хижа хватка.
І все ж хочеться вірити — в Україні знову переможе «українсько-ментальний» шлях. Артур БІЛОУС, народний депутат України
