Скорочення робочого тижня зараз відбувається практично в усіх країнах Європейського Союзу. Якщо за станом на 1997 р. його середня тривалість становила 40,4 години (найбільше працювали британці — 44 години), то зараз, як уважається, країни ЄС цього собі дозволити вже не можуть. Преса подає аргументи й «за», й «проти», публічні виступи сторін свідчать, що на Заході розпочинається соціальна війна, на хвилі чого відбувається підйом екстремістських політичних сил, як, наприклад, в Австрії. Одні заявляють, що лише скоротивши тривалість робочого тижня, можна досягти скорочення безробіття — за рахунок часткової зайнятості, приведення соціальних програм у відповідність до реального життя. Вважається також, що скорочення робочого тижня в країнах ЄС наведе якийсь лад в проблемах надмірного виробництва, перенасичення ринків і, відповідно, у ціновій політиці, включно з ціною робочої сили.
Профспілки, особливо транспортних працівників, протестують, оскільки скорочення робочого тижня автоматично призведе до скорочення доходів. (За деякими підрахунками, на сьогодні середній француз заробляє 12- 13 тисяч франків на місяць). Саме тому, очевидно, саме транспортники вирішили «показати зуби» першими. Кудись дістатися 1 лютого в Парижі, місті постійних вуличних пробок, було проблематично, попри те, що транспорт все ж таки працював, зокрема ходили кожен п'ятий поїзд метро, кожен третій автобус на маршруті. Парижани не надто раділи, відповідні органи підраховують збитки, телекоментарі взагалі позбавлені емоцій. Влада та транспортні профспілки просто зобов'язані знайти якісь компроміси — адже внаслідок справжніх страйків життя столиці та великих міст буде повністю паралізовано.
Проблема ж, очевидно, в тому, що задоволених тим, що віднині працювати — відповідно й заробляти — доведеться менше, схоже, взагалі немає. А тому приклад транспортників наслідуватимуть і інші. А відступати назад Париж теж не може, бо існують певні зобов'язання перед ЄС. Втім, нам би їхні проблеми...
