Минулої п'ятниці в газеті «Урядовий кур'єр» було опубліковано проект Послання Президента України Леоніда Кучми до Верховної Ради України на 2000 рік «Україна: поступ у ХХI століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000—2004 роки». Таким чином, до обговорення проекту запрошувались не тільки депутати ВР, але й широкі кола громадськості: політологи, економісти, журналісти... Сьогодні «День» розпочинає публікацію експертних відгуків щодо згаданого проекту. Микола ТОМЕНКО, директор Інституту політики:
— Хочу одразу ж відзначити позитивні моменти цього документа. Перший стосується загального підходу до послання Президента до Верховної Ради України. Уперше, після того як Конституцією було передбачено таку форму стосунків, документ подається як проект і публікується повністю. Це дає можливість не тільки обговорити його, а насамперед дозволяє Президентові та його команді показати відкритість і публічність свого підходу до вирішення тих чи інших проблем.
Другим позитивним моментом є те, що вперше в посланні Президента після формулювання конкретних завдань, які ставляться для вирішення Президентом і країною, чітко визначено не лише терміни та якісь цифри, але й конкретні законопроекти, які треба прийняти. У попередніх посланнях — за 1997-й та 1998 р. — мова йшла або в цілому про необхідність законодавчого врегулювання, або часом — про конкретний механізм законодавчого забезпечення. Сьогодні мова йде про достатньо детальне описування того, як урегулювати існуючі проблеми на законодавчому рівні.
Щодо нейтральних та негативних моментів, то я думаю, що проблемою цього документа є те, що його автори не перечитали попередні послання. Щодо багатьох базових параметрів ключові моменти або просто повторюються, або, скажімо, формалізуються як украй необхідні завдання з термінами та чітко поставленими акцентами, подібними на 100% до термінів та акцентів попередніх послань Президента — тільки змінюється рік. Наприклад, якщо говорити про ключову стратегію, передбачену цим документом, то його інноваційність полягає в соціальному контексті економічної політики. Тепер звернімося до послання, яке Президент запропонував 1997 року: «1997-1998 рр. повинні стати періодом реального повороту до активно сильної соціальної орієнтації економічних реформ». Послання 1998 року: «Ринкові реформи — не самоціль. Вони мають бути інструментом якісної перебудови економіки, глибинних соціальних перетворень, підвищення добробуту людей». Тобто в трьох посланнях соціальний аспект економічних реформ завжди визначався пріоритетним. Тут немає новизни. Це просто повторювання із часу нової Конституції основної ідеї соціально-економічних перетворень, до якої йде Президент. Я не кажу, що вона неправильна. Проте очевидно, що, якби автори прочитали попередні документи, вони б не говорили, що це — корекція курсу і якийсь інноваційний підхід.
Якщо говорити про соціальні проблеми, що найбільше хвилюють суспільство, то нових підходів у їх вирішенні ми не бачимо. Людей дуже цікавить, як і коли буде погашено заборгованості із заробітних плат, пенсій тощо. Читаємо, яким чином це буде зроблено за цим документом: «Погашення відбудеться не пізніше кінця 2000 року і передбачається недопущення в майбутньому заборгованостей із заробітної плати, пенсії й тощо». Повернімося до попередніх документів. У посланні 1997 року: «Ліквідація протягом 1997 року заборгованостей по заробітній платі та запровадження з 1 липня 1997 року механізму індексації...». У посланні 1998 року: «На даний момент немає важливішого завдання, ніж погашення заборгованостей із зарплат та пенсій, причому в максимально стислі терміни». У жодному з послань ми не бачимо механізмів, як це зробити. Виглядає так, що це переписано одне і те ж завдання, яке потрібно було вирішити ще в першій половині 1997 року.
Така ж ситуація з дебатами щодо системи оплати праці. Механізм реформи оплати праці та пенсійної реформи майже стовідсотково переписаний із двох попередніх послань. Парадокс полягає в цьому випадку в тому, що спочатку «перехід на погодинну систему оплати та застосування мінімального рівня погодинної оплати» мав початися з 1998-го, потім — з 1999-го, а тепер, відповідно, з 2000 року. Стержень активного прагнення Президента провести соціально-економічні реформи простежується в кожному посланні. Залишається сподіватися, що, врешті-решт, щось-таки буде зроблено.
Іще один момент такого ж характеру. «Пакет економічного зростання», який був успішно провалений парламентом і, на мою думку, неактивно підтриманий прем'єр-міністром П. Лазаренком та Президентом Л. Кучмою і який підготував віце-прем'єр В. Пинзеник, повернено в цей документ. Із близькою структурою та іншими термінами. Цей блок називається «Політика економічного зростання», і ця політика розписана за відповідними етапами, з відповідними цифрами. Звичайно, спостерігається певна ревізія підходу, але все одно — аж занадто це нагадує мені «Пакет економічного зростання» В. Пинзеника.
У мене склалося враження, що в цього послання, на відміну від двох попередніх, було більше авторів і менше часу, щоб звести його в єдиний документ. Видно, що писалося воно в різних установах і є шматки, дещо конфронтаційні за змістом. У якихось моментах читаєш, що серед тих людей, які призвели ситуацію до негараздів, є не тільки уряд, але й Національний банк. У теперішньому документі Національний банк звинувачується в надзвичайно серйозних проблемах, серед яких — створення фінансових пірамід та непродумана фінансова й валютна політика уряду тощо. Причому йдеться не про помилки, а про, як пишеться в документі, «серйозні прорахунки». А в іншій частині документа йдеться про те, що у фінансовій сфері досягнуто достатньо серйозних успіхів, і робота уряду та Національного банку констатується як достатньо успішна.
Така фрагментарність теж послаблює документ, тому що виглядає, що це набір пропозицій, підготовлений різними установами та структурами — урядовими, адміністрації Президента. І це свідчить про те, що над документом потрібно ще працювати і працювати.
Єдине, що, напевно, єднає означені документи трьох років — це надмірна критичність в оцінці ситуації. Леонід Кучма як прем'єр-міністр увійшов в історію своїм першим надкритичним виступом про ситуацію в країні, де були вжиті слова «критична межа», «боргова яма», «клановість». Те саме він говорить і сьогодні. Однак люди, котрі пишуть Президентові, час від часу забувають, що прем'єр-міністр Л. Кучма, який через тиждень чи два після призначення на посаду написав ці жорсткі формулювання про Україну, мав повне право так говорити. Проте Президентові країни, який від 1994 року керує державою і несе відповідальність за все, що в ній відбувається, писати в теперішньому посланні: «Ми наблизились до критичної межі, за якою, як засвідчує світовий досвід, країна втрачає практичну можливість вибратися з боргової ями і перетворюється на хронічного боржника...» — означає визнати себе відповідальним за те, що Україна перетворилась на боржника, який ніколи із цієї ями не вилізе. Тобто в документі має місце невідчуття того, для кого, власне, він пишеться. Це елемент, на мою думку, якоїсь політичної «підстави» авторів, які, занадто жорстко формулюючи проблеми, фактично кажуть, що Президент, у першу чергу, мусить нести за це відповідальність. Уперше ми зафіксували, що на сьогоднішній день проблема зовнішніх боргів є такою, яка перейшла критичну межу, і що на сьогодні зовнішній борг — це загроза національним інтересам і незалежності держави. Це правда, але, вочевидь, про це треба було говорити раніше — борг з'явився не 2000 року.
До позитивів я відніс би й те, що до доповіді «Стратегія економічної і соціальної політики» внесено серйозний розділ, який називається «Адміністративна реформа». Я вважаю, що це надзвичайно важлива річ. Звісно, можна дебатувати щодо того, чи пріоритетними є запропоновані напрямки цієї реформи. Однак те, що сьогодні є розуміння того, що адміністративна реформа є передумовою соціально-економічної реформи, я вважаю прогресом у підході до документа. Тим більше, що мова йде вже не лише про скорочення кількості чиновників, а про концепцію адміністративної реформи.
