Тим часом Олександр Ткаченко, відкликаний з поста спікера парламентською більшістю, після вчорашнього засідання погоджувальної ради чотирьох лівих фракцій заявив, що 5-а сесія відкриється в сесійному залі Верховної Ради 1 лютого. Він вважає, передає Інтерфакс-Україна, що може виникнути ситуація, коли для того, щоб рішення сесії, яка відбуватиметься у приміщенні Верховної Ради, набули чинності, не вистачить голосів, засідання ж, які проводяться в Українському домі, на його переконання, згідно з Конституцією, є нелегітимними — «значить, Верховна Рада виявляє бездіяльність, і тоді її можна цілком законно розпустити».
КОМЕНТАР
Іван ЧИЖ, СПУ:
— Причина парламентської кризи відома — результати президентських виборів... Якби, припустимо, перемогу здобув хтось із лівих кандидатів, подібні зміни на цій же парламентській основі відбулися б так само, але у бік лівого президента. З меншими, щоправда, потрясіннями для самого парламенту. А щодо вини лівих, то вона, безумовно, теж є. Передусім, вина лідерів лівих партій, якi власні амбіції поставили вище суспільних інтересів. Нищівна поразка на виборах — наслідок цієї амбітності. А нинішня найгостріша парламентська криза — продовження цієї поразки. Можливо, хоч зараз вожді усвідомлять, що вони вчинили... Не думаю, що найкращий вихід у цій ситуації — розійтися парламентським частинам у різні кутки. Якщо немає згоди на активну роботу, маємо чесно покласти мандати. Нехай приходять інші.
Олександр Ткаченко міг би й далі очолювати Верховну Раду. Комусь може не подобатись його категоричність, різкість оцінок, іноді надмірна прямолінійність. Та він може бути і дипломатичним, іти на компроміси, як це було у перший рік його головування. Як на мене, хто б не був сьогодні на цьому місці, опинився б у такій же ситуації. Внаслідок зміни конфігурації політичних сил, новоявлена більшість воліла б бачити на чолі парламенту «свого». І це належить сприймати як данність політичного моменту. Інша справа, що сьогодні діє і особистісний, скажемо так, відторгуючий фактор. Маю на увазі, насамперед, досить сумнівну з точки зору політичної і моральної доцільності участь О. Ткаченка у президентській виборчій кампанії. Не треба було цього робити голові Верховної Ради. Він мав би бути вище цього, стати своєрідним оберігачем законності виборів, а не банальним шукачем «шапки Мономаха». У цьому — і моральні, і людські втрати О. Ткаченка. Іще одна — уже пряма! — вина Олександра Миколайовича. Саме з його благословіння у Верховній Раді відбулася ревізія парламентських виборів. Першою відкололася селянська частина блоку соціалістів-селян «Лівий центр». А далі пішло-поїхало... Сьогодні пожинаються плоди тієї непродуманої дії. І взагалі стає незрозумілою ситуація, коли через елемент пропорційності на виборах начебто закладається змога чіткішої структуризації парламенту, а фактично відбуваються такі союзи, блоки і утворення уже в самій Верховній Раді, за які виборці ніколи б не проголосували, якби вони офіційно були б проголошені на виборах.
Олександр ЛАВРИНОВИЧ, Український народний рух:
— Ситація, яка склалась навколо Верховної Ради, однозначно негативно вплине на авторитет парламента як вищого представницького органа країни та на стан парламентаризму в Україні взагалі. Звичайно, ситуація не дійшла б до такого стану, як би ліві фракції шанували б найважливіші конституційні норми, мали послідовність в своїх діях. Натомість ліві лише згадували про існування одного пункту регламенту, стабільно порушуючи і його, й інші норми. Конституційний орган, в якому є і коаліційна більшість, і оппозиційна меншість, цілком може нормально працювати. При цьому треба, щоб принаймні в тих напрямках, де є необхідність зовнішнього контролю, структури очолювали представники оппозиції. Зокрема це стосується регламентного комітету, фінансово — бюджетного контролю за діяльністю уряду, якщо уряд відзеркалює волю більшості. Але оппозиція повинна плідно працювати, а не створювати такi театральні вистави, які зараз відбуваються.
Парламент не може складатися тільки iз правлячої більшості, чи тільки з оппозиції — вони не можуть існувати одна без одної. Інакше такий парламент як представницький орган втрачає сенс існування. До того ж, є проблема: якщо є щось монолітне і не має іншої сторони для опонування, то опонування обов'язково з'явиться у самому моноліті.
