...Відходить за обрій день, з'являється з-за обрію новий
день — і неможливо уявити емігрантові, з чим відійшов день попередній із
тієї землі, до якої він назавжди прив'язаний ниткою спогадів і сценаріями
непрошених снів та з якими турботами зустрічає ця земля день новий, тривожний,
та все ж повний сподівань. Чи хоче читач, похапцем гортаючи «День», відриватись
від сьогодення і заглиблюватись у читання спогадів заокеанського земляка,
який вже й не земляк ніби, а так?.. Але що ж інше й краще можу я запропонувати
тобі, земляче, якщо невідомо мені, куди кличе тебе цей ранок, на яку емоційну
хвилю налаштувала тебе вранішня телепрограма, що пообіцяли тобі на цей
день чиновні режисери долі твоєї, якого вечора ти чекаєш і яка погода розвидняє
або затьмарює твої думи? А поговорити з тобою хочеться, ото ж вибач, якщо
невпопад мовлена буде оповідка моя і що надто часто ти зустрінеш тут слово
«я»... Бо це — спогади...
Я пропустив два місяці лекцій, приїхавши до Гарвардського
університету наприкінці жовтня 1975 року. В американському консульстві
в Торонто перед початком навчального року навідріз відмовлялись проштампувати
мені візу в моєму серпастому й молоткастому паспорті, єдиному, який тоді
засвідчував, що я — це я.
— Невже тому, що на анкетне запитання: «Чи було вам коли-небудь
відмовлено у видачі американської візи?» — я чесно відповів, що було вже
раз відмовлено в Буенос-Айресі? — роздратовано кинув я запитання службовцеві
в костюмі неозначеного кольору.
— Ми й без того знали, — байдуже глянув на мене сумлінний
охоронець непорушності кордонів землі Вашингтона. — А ви не можете дати
гарантій своєчасного виїзду з США!
Втручання професора Омеляна Пріцака, авторитетного й енергійного
директора Українського наукового інституту Гарвардського університету,
врятувало справу. Бостон зустрів мене дивними декораціями, розвішаними
повсюди з нагоди «Галловіну», невідомого мені поганського свята стародавніх
кельтів, яке стало тепер улюбленим святом дітей у Північній Америці. Наступного
дня я вже сидів на лекції професора Гораса Ланта, найвидатнішого після
Романа Якобсона славіста США. Втім, Юрій Шевельов із Колумбійського університету
був дещо іншої думки про градацію знаменитостей у американській славістиці...
Наукова кар'єра Гораса Ланта наприкінці 50-х років несподівано сплелася
з політичними інтригами на Балканах: він написав найповнішу на той час
граматику македонської мови, переконливо довівши, що це зовсім не діалект
мови болгарської, через що потрапив у немилість офіційної Софії і режимних
болгарських мовознавців. В'їзд до Болгарії йому було заборонено аж до початку
90-х років. А йому так хотілося покопатись у стародавніх манускриптах болгарських
монастирів і книгосховищ! 3 професором Лантом я простудіював усі чотири
Євангелія в найдавніших староцерковнослов'янських перекладах, не минаючи
«ані титли, ніже тії коми» (ком, до речі, там не було), а також пізніші
середньовічні слов'янські рукописи.
Український науковий інститут Гарварду тоді ще тільки спинався
на ноги, оперуючи своїм першим мільйоном доларів установчого фонду, наскладаного
українською громадою. Славістика та русистика все ще були поняттями синонімічними
в американському академічному світі, та й не тільки американському. Полоністи
гонорово протестували проти такого стану речей, але їхня година тоді ще
не пробила: не було ще ні кардинала Кароля Войтили на папському престолі,
ні Нобелівської літературної премії Чеславу Мілошеві, ані «Солідарності».
Тільки в Прінстонському університеті полоністи вибороли собі провідні позиції
та тримали їх непохитно й шляхетно. Україністи вели бурхливу педагогічну
й творчу діяльність в Канаді, але їх якось не хотіли помічати в елітному
американському трикутнику Гарвард—Єйл—Прінстон. Професор Пріцак, відклавши
набік на якийсь час пасію свого життя, сходознавство, пішов на штурм Гарвардської
фортеці, де міцно засіли русисти з традиціями ще білогвардійської хвилі
еміграції. І він таки «посадив» український науково-дослідний заклад на
території Гарвардського університетського містечка в затишній двоповерховій
вікторіанській садибі. «Невдалий вибір! — бурчав пізніше професор Богдан
Струмінський, напівукраїнець, напівполяк, який того ж року приїхав із Варшави.
– Краще було б у Прінстоні, полоністи нам симпатизують, а тут русотяпи
вовком дивляться».
Але «дивитись вовком» на Пріцака могли в той час деінде,
тільки не в Гарварді. Професор Струмінський, вихованець старої європейської
школи порівняльного мовознавства, просто не вписався в систему, яка послуговувалась
термінами генеративної фонології та транс формаційного синтаксису. То був
рік, коли ще тільки виходив на викладацьку стежку літературознавець Григорій
(Джордж) Грабович, науковець зовсім іншого, нового кшталту, блискучий компаративіст,
«свій» у американській науці як тоді, так і тепер. Професор-візантолог
Ігор Шевченко зі своїми дещо театральними, аристократичними жестами та
імпозантною сивою шевелюрою також належав до старої європейської школи
— але це було нормально, у відповідності з його фахом.
Омелян Пріцак викладав історію української інтелектуальної
думки і, як вчений, існував одночасно в кількох площинах, не будучи скутим
ні традиційною методологією, ні структуралізмом у тлумаченні історичних
процесів. «Я вбачаю структурну подібність між тріадами Візантія—Україна—Росія
та Китай— Корея—Японія», — заявив він мені одного разу, не підозрюючи,
що я над такими питаннями ніколи не застановлявся. Побачивши мою розгубленість,
він пояснив коротко й стисло: «Росія і Японія зробили історичну кар'єру,
адаптувавши культури відповідно Візантії та Китаю. А Україна і Корея, як
посередниці в процесі передачі культур, залишились практично ні з чим.
Структурна подібність? Безумовно!» Професор Пріцак при тому, звичайно ж,
не скидав з терезів історії другий компонент російської державницької ідеї
— спадщину трансконтинентальної імперії Чингісхана.
Моїм профілем була слов'янська лінгвістика, а це означало,
що потрібно було спочатку засвоїти те, що напрацювали за кілька десятиліть
у цій галузі американські русисти, а також сучасні англісти. Гурт викладачів-русистів
виявився по-американському строкатим та інтернаціональним. Річард Брехт,
предки якого у XVIII ст. були ще німцями, викладав фонологію, морфологічну
структуру й трансформаційний синтаксис російської мови і з перших же занять
зумів довести мені, що я не знаю фонетики: моя фонетична транскрипція чотирьох
строф вірша Пушкіна тягнула явно на «D» (американський еквівалент двійки).
«Ви не виняток, кожен самовпевнений native speaker починає точно так, як
ви», — іронічно зауважив Брехт, із чого я зрозумів також, що в Гарварді
мене вважають майже великоросом (native speaker — мовець- автохтон). «Наконец-то
я стал русским!», — як сказав одесит у Нью-Йорку, коли його обізвали «bloody
Russian»... Він був оригінал, цей професор Брехт, заглиблений у свою лінгвістику
настільки, що міг прийти на семінарське зайняття в старому светрі з протертим
ліктем, з якого волоклась метрової довжини нитка. Після невдалого дебюту
я все ж реабілітував себе у класі Брехта: вимову звуку «ыі» у слові «белый»
знав тільки я один, а правильно вимовити слово «дождь» не міг навіть сам
мій прискіпливий наставник, хоч знав достеменно його транскрипцію, до того
ж у кількох діалектних варіантах.
Так само не звертала уваги на плями на своїй блузці та
на пом'яту спідницю геніальна до протилежного Емілі Кленін (із шотландців),
яка, здавалося, знала напам'ять усі новгородські берестяні грамоти. «Мовні
особливості якого століття відображає ось ця грамота?» — якось поставила
вона мені запитання «на засипку». «Тринадцятого», — відповів я. «Чому ви
так думаєте?» «Я сказав наздогад»... «Good guess (добрий здогад)! А все-таки?..»
Дональд Фангер, який вів курс російського літературного
реалізму XIX століття, був педантом і любителем класичних костюмів та чистих
манжетів. Будучи сином галицьких євреїв і краще знаючи, хто є хто, він
з великоросами мене не плутав. Літературу золотої доби російської культури
— дев'ятнадцятого сторіччя — Фангер знав глибоко, а ще глибше знав, що
про неї будь-коли було написано. З ним можна було сперечатись, хоч зауваження
він сприймав емоційно, з якимсь юнацьким хвилюванням, і відразу втрачав
позу маститого науковця. «Оповідання Льва Толстого «Хозяин и работник»
— це зовсім не реалізм, це радше проповідь місіонера-протестанта», — спробував
я одного разу зчинити бунт. «Але ж бувають у реальному житті навернення
в релігійну віру!» — палко обороняв інтегральність російського реалізму
професор Фангер.
Професор Кирилл Тарановський, американець російського походження,
а своєю чергою — росіянин із українського роду, був тоді вже в літах, вів
свої колоквіуми й семінарські заняття неквапливо, статечно, без сучасних
методологічних експериментів. Він викладав літературу Київської Русі та
«доєкатерининську» російську літературу, а також деякі лінгвістичні предмети,
які від нього поступово й неухильно відбирало молодше покоління науковців-структуралістів,
послідовників Ноама Хомського. Цілий семестр ми присвятили скрупульозному
розборові «Слова о полку Ігоревім» в усіх можливих інтерпретаціях і різночитаннях,
що їх пропонували дослідники як у XIX, так і в XX сторіччях. Розбираючи
по кісточках «Слово», як відомо фахівцям, без знання української мови (із
її західними діалектами включно) обійтись аж ніяк не можна, і професор
Тарановський, духовний нащадок царської імперії, мимоволі змушений був
визнати, що мова його українських предків допомагає йому бути на висоті
свого фаху навіть у Америці. Ми натрапили в «Слові» на широко відомий вираз:
«Хощу бо, — рече, — копіє приломити конець поля половецкаго». Дивний синтаксис,
на перший погляд: «...списа зламати... кінець поля»... І тоді Кирилл Тарановський
звернувся до Тані Гаєцької і до мене, лише двох українців у групі: «Ви,
гадаю, знаєте Тараса Шевченка... Пам'ятаєте, в нього в «Катерині» є слова:
«Сидить батько кінець стола, на руки схилився»?.. І так зникло ще одне
неясне місце в «Слові о полку Ігоревім», все стало на свої місця, ніби
й не було тих семи століть між стародавнім співцем і Тарасом.
Жвавий, невисокий, з невгамовною жестикуляцією і голосом
вправного конферансьє професор Всеволод Сєчкарьов (теж «білогвардієць»
і теж з українців: корінь прізвища видає) викладав спецкурси з російської
літератури, які були не обов'язкові для мого профілю, але на другому році
свого навчання в Гарварді я якось зайшов на його лекцію. Величезна аудиторія-
амфітеатр була вщерть заповнена людьми — студентами, аспірантами, віль
ними слухачами, просто відвідувачами. Сєчкарьов натхненно розповідав щось
про село Степанчиково і розкривав таємниці стилю Федора Достоєвського,
а публіка слухала, затамувавши подих, й ловила кожне слово (лекція була
російською мовою). Молоді американці зосереджено й настирливо намагались
зрозуміти таємничу російську душу. Серед них були майбутні викладачі, перекладачі,
державні службовці, фахівці в галузі маркетингу, дипломати... І шпигуни,
очевидно, також...
Що вело їх в такі аудиторії тоді, в 70-тi, і пізніше, у
80-тi роки? Десятки великих і малих університетів, приватні й державні
коледжі, середні школи — всі вони не мали відбою від тих, хто бажав вивчати
російську мову й культуру. У Сомервіллі, передмісті Бостона, є невеликий
Тафтський університет, який мав у ті роки окремий двоповерховий гуртожиток,
the Russian house, де студенти жили в повному російськомовному режимі.
І такі гуртожитки були не рідкість в університетських містечках, від Каліфорнії
до Мейну та Флоріди. Мова ймовірного противника інтригувала й вабила до
себе, як магічне заклинання, таємницю якого треба було конче роздобути
з-за семи засувів. Але процес із самого початку почав виходити за ідеологічні
рамки. Закохані в мову, літературу й класичну культуру ймовірного противника
науковці-славісти написали гори дисертацій, книжок, сотні тисяч галузевих
статей, що їх фахівці-гуманітарії в новій Росії «перетравлюватимуть» ще
протягом півстоліття, увесь час відкриваючи нові горизонти.
Окрема мова — про «совєтологію», цю замкнуту секту респектабельної
політології, секту, яка не змогла передбачити кінця комуністичного світу,
через що й потонула в зливі глузувань і саркастичних оцінок сучасників.
«Совєтологи» свого часу також написали гору книжок, одна з яких запам'яталась
мені хоча б тому, що автор її — американський українець, професор, який
у заголовок свого твору виніс твердження про неможливість деструктивних
для держави національно-визвольних рухів у Союзі РСР. Автор писав свою
монографію довго й сумлінно, а вийшла вона з друку... за шість місяців
до падіння Берлінського муру.
На початку дев'яностих років у мікрокосмосі північноамериканських
русистів гримнув «обвал». Флюгер повернувся за вітром і земля від Берліна
до Владивостока стала в очах громадськості просто ще однією розгаданою
загадкою. Різко скоротився запис студентів на курси слов'янських мов і
літератур, історії тощо. Відповідно зменшилась потреба й у викладачах.
А також збільшилась кількість тих, хто бажав зубрити ієрогліфи. «Порвалась
цепь великая, порвалась и ударила! Одним концом — по барину, другим — по
мужику»...
...В місто Нешвілл, що в штаті Теннессі, я приїхав у травні
1993 року на запрошення знайомого пастора Церкви Христа, народженого в
Німеччині українця, який здобув свою вищу освіту в США та в Канаді. Традиційно
релігійний Південь Штатів, так званий Bible belt («біблійний пояс») розділений,
в основному, на сфери впливу Баптистської церкви і Церкви Христа, кожна
з яких має свій університет у Нешвіллі. Того літа велика група університетських
студентів на чолі з викладачем збиралась у місіонерську подорож до... Києва.
Ні української, ні російської мови в університеті Церкви Христа ніколи
не викладали, але це ніяк не впливало на епохальне рішення ентузіастів
нести світло на Схід. Маршрут юних місіонерів пролягав від Нью-Йорка до
Франкфурта-на- Майні, потім до Москви, а звідти потягом — до Києва. «Чому
не до Києва літаком, просто з Франкфурта? — вголос здивувався я. — Адже
недавно розпочались такі рейси». І мій друг-пастор, який у Америці прожив
трохи довше за мене, пояснив із вбивчою відвертістю: «Ти не знаєш американців,
їм цікаво в Москві хоч півдня побути, наступити на хвіст поверженого дракона».
Сміятись не хотілось, хоч я також із дитинства знав, що
Москва — не моя столиця. Натомість згадалося чомусь, що я — лейтенант запасу
Радянської Армії і свою другу зірочку, за іронією долі, отримав за три
тижні до еміграції... Все сталося, як мало статись, — майнула думка. Але...
сміятись чомусь не хотілось.
