Андрій Столяров має ім'я якщо не серед російських читачів загалом, то принаймні всередині специфічного кола любителів фантастики. Колись йому пощастило навіть опублікуватися під однією обкладинкою з братами Стругацькими. «Знамя» пам'ятне своєю демократичною позицією і якістю публікацій у період перебудовного журнального буму. Інакше кажучи, ми маємо справу не з казусом графоманії, не з маргінальним московським артефактом, а з більш-менш показовим явищем.
Отже, повернемося до повісті (якщо комусь цікаві подробиці і хтось не зуміє відшукати шостий номер журналу «Знамя», може зазирнути на російський сайт «Журнальный зал» http://www.infoart.ru/magazine). У Москві Жанна прибилася до політичної тусовки, розчарувалася в її звичаях і вирішила зайнятися, так би мовити, народною дипломатією. З купкою однодумців вона вирушає з Москви до Севастополя, і під впливом її харизми геть усе населення міста оголошує голодування з вимогами референдуму про повернення Криму Росії. Потім Жанна повертається до рідної домівки та й організовує мирний марш росіян на Україну (саме «на», а не «в»). Десь на кордоні вона гине, але зерна вже вкинуто: перед будинком українського парламенту на Хрещатику (так у повісті!) відбувається багатоденна і багатотисячна демонстрація, люди скандують «Ра-сі-я! Ра-сі-я!», після чого делегація хохлів урочисто прибуває до Москви підписувати новий Переяславський договір. Об'єднана і відроджена Росія очистилася і піднеслася, настає благодать і «благорастворение воздухов».
Часом усе це смішне саме по собі. Частіше — при зіставленні з реаліями. Уявіть собі на хвилинку хоч би кримських «авторитетів», схудлих і суворих, які голодують в ім'я возз'єднання із втраченою батьківщиною. Уявіть собі натовпи (!) наших співвітчизників посеред Києва у захистку російського триколора (та хоча б Донецька — пригадаймо неймовірний успіх «Слона» на парламентських виборах з його лозунгами). Якась, коли дозволите, віртуальна Україна виходить. Якщо ваша ласка, ще зо дві цитати: «Тим несподіванішим було виявити, що півострів Крим із Севастополем і сам Чорноморський флот розташовано нині на території нової суверенної держави, і держава ця (в минулому — історична область Росії) не те що вороже ставиться до колишньої своєї метрополії, а, приголомшена раптом отриманою самостійністю, поводиться, мов норовлива інститутка, яка вирвалася на свободу». Чи таке: «Неможливо зупинити поступ історії. Неможливо повернути минуле, яке кануло в темні води Лети. Як непотоплюваний авіаносець, що взяв курс на схід, відпливає незалежний Крим від берегів України. Час звершень пробив, промені таємничих зірок схрестилися». Амінь. Текст рясніє українізмами: тут тобі й «мова», і «незалежность», і «держава», і «жовто-блакитный прапор» — природно, все в лапках.
Професійні критики зустріли повість в штики, і справедливо. Це навіть не белетристика. Є такий забутий жанр: політичний памфлет. Рід публіцистики, де нібито в художній формі викладено злободенні ідеї. Форму «Жайворонка» можна назвати художньою саме «нібито». Це відкритий прийом, що використовує заяложене слово «постмодернізм» як індульгенцію — і настирливі історичні аналогії, і алюзії з п'єсою Аннуя, і авторське відсторонення, коли описуються події, які годиться сприйняти як пародію (наприклад, коли Жанна освячує обмиванням своїх рук воду в цистернах, а потім цю біологічно активну воду п'ють її прихильники). «Московские новости» пишуть: «Столяров помітніше від інших тяжіє до графоманії. Він любить писати без відбору і композиції, заради кількості сторінок, про сюжет і читача він не думає. Давно не було в журналі «Знамя» такого очевидного провалу, і можна уявити, наскільки погані справи із прозою, якщо публікують таке». Але ж опублікували! Видно, у нинішній Росії є потреба в такій прозі чи принаймні в таких ідеях. Якщо це політичний памфлет, то не від імені політиків. Автор наполегливо дистанціюється від професійних русоп'ятів, від кремлівських, думських та опозиційних державників — не жаліє для їхнього опису іронії і чорної фарби. Ні, його позиція — це позиція неангажованої, приватної, нормальної російської людини — в міру іронічної, в міру совісної, в міру освіченої, в міру скептичної. І тут виникає задачка з логіки, не гірша від знаменитого силогізму про Сократа: «Чесні росіяни мріють про об'єднання України і Росії. Більшість росіян — чесні люди. Чи означає це, що росіяни мріють повернути собі Україну?»
Років сім назад я спілкувався з чудовим канадським істориком Орестом Субтельним на тему російської типової тоді роздратованої, сварливої реакції на нашу незалежність. Пан Орест зайняв несподівано терпиму позицію: «Їх треба зрозуміти, вони втратили країну». Саме так, їхня країна, та уявна країна, з якою вони себе ідентифікують, — зовсім не Російська Федерація, а правильніше — не тільки вона. Їхня країна збігається за своїми кордонами з Союзом Радянських Соціалістичних Республік. Більш того, я не здивуюся, якщо якісь дослідження покажуть, що психологічно їхня країна включає в себе й увесь, так би мовити, соцтабір. Вони так відчувають. Їх бентежать фантомні болі. Уявіть собі, як ви обуритеся, якщо ваша рука відділиться від вас і заживе своїм самостійним, суверенним життям. Хто часто буває в Росії і щиро розмовляє там з людьми, підтвердить: прості, милі й добрі російські люди у масі своїй ніскільки не сумніваються, що по той бік південно-західного кордону їхні брати по крові про те тільки і мріють у глибині душі, щоб возз'єднатися, злитися воєдино і нарешті завершити невдалий і безглуздий експеримент над усіма нами (ними). Продовжу цитатою з Андрія Столярова: річ навіть не в «...об'єднанні штучно роздробленого народу, а лише в тому, щоб народ цей усвідомив себе саме як народ і щоб з'явилася надія серед смутку і занепаду. Хтось мав розбудити дремлющую Росію, показати, що ми маємо свій, відмінний від інших історичний шлях, свій, відмінний від інших образ існування, і свою живу зірку, що сяє в тумані прийдешнього. Запалює таку зірку, напевно, Бог, але побачити її і пройнятися її світлом має саме людина». Не нам це лікувати. Строго кажучи, навіть не наша це справа — мрії наших сусідів (ну добре, нехай — далеких родичів) про свій, відмінний від інших історичний шлях. Але те, як нас сприймають із того боку, враховувати варто. Багато нез'ясовного — у високій політиці, у великому бізнесі, у побутових дрібницях — раптом стає зрозумілим.
