Упізнаючи у натовпі обличчя людей, яких, здається, вже не бачив чи не десять років і з якими, щоправда, крім «ВВ», давно нічого не об'єднує, слухаючи знайомі хіти (багато з них уже чи не вдесятеро обросли шаром медитацій, ситуацій і спогадів), одразу важко збагнути, що ж сутнісно змінилося за ці більш як десять років існування «ВВ» у світі і твоєму житті зокрема. Звичайно, змінився, професійний статус самої групи. Хоча усе надто відносно. Колись Олег Скрипка зранку їхав на завод, а після роботи — на репетицію чи концерт. Тепер він так само присвячує музиці дозвілля, а основний час — з'ясуванню своїх судових справ. Позиції групи в українському рокові теж залишилися непорушними: «ВВ» одразу і беззаперечно асоціювали із українським рок-мейнстрімом, так само мейнстрімом «ВВ» залишається і на кінець 90-х, бо ніякого іншого конкурентоспроможного «стріму» уже (а раптом ще) просто немає. «ВВ» — це і альфа, і омега українського року, і вся решта літер алфавіту.
Випробувані часом хіти «ВВ» у клубному антуражі галереї «Лавра» набули нових акцентів, виявляючи хазяйське поводження із часом, притаманне лише класичним текстам. Достославні «Танці» (як тут не згадати вщент заповнений майдан перед ДК КПІ, і натовп, який 1987 року ошаліло вигукував чи не перше вивчене українське слово «Тан- ці! Тан-ці!») прозвучали у новій одинадцятихвилинній версії. Навряд чи у наймолодшої частини аудиторії слова «Сьогодні в клубі будуть танці» викликали асоціації із «вечором культурного дозвілля» у сільському ДК, радше із не менш карикатурним «культурним відпочинком» у роздовбаних нічних клубах із помпезними назвами світових столиць, де збирається сучасний інтелектуальний пролетаріат — передовики рекету та фіскальних органів.
Проте щось змінилося у самій атмосфері концерту «ВВ». Адже для групи цей виступ щось на кшталт моральної сатисфакції. У ситуації судової осади група все ж таки наважується виступати, хоч за цивілізованими законами це вчинок проти усіляких правих. Вчинок не постфранцузьких, цілком благополучно соціалізованих «ВВ», які чудово усвідомлюють, скільки коштує відчай бунту. Тим паче у країні, де за тараканячими перегонами виборів скандал із «ВВ» (єдиною автентичною супергрупою) мляво тривав із нульовим ефектом суспільного резонансу, а обережність журналістських публікацій засвідчувала раціональний острах зустрічних позовів. І раптом «ВВ» згадує анархічні заповіти рок-н-ролу — у лабіринті кривих дзеркал ниткою Аріадни є відбійний молоток — і з'являється «Різдвяна казка». За законом жанру «різдвяної історії» («святочного рассказа») до зневіреного має прийти ангел і подарувати надію. «Різдвяна казка» від «ВВ» теж подарувала надію, перейняту потужною рок-н-рольною енергією та непідробним азартом, що останнім часом стали чи не найбільшими раритетами.
