Можна погоджуватися чи заперечувати умови, продиктовані Вашингтоном українській делегації — адміністративна та аграрна реформи, реформа енергоринку, боротьба з корупцією, прозора приватизація. Можна не сприймати терміни — посол Стівен Пайфер у вже поствізитному виступі офіційно назвав термін «у п'ять-шість місяців» — та намагатися «не розуміти» натяки щодо кандидатур на посаду прем'єра. Певно, є і «диктат», ледь замаскований аурою довірливих стосунків, як є і взаємозалежність між реальними діями української влади та продовженням програми розширеного фінансування. Важко сумніватися і в тому, що початковий перелік умов, сформульованих американцями, буде ними неодноразово переглядатися й доповнюватися. За такого розвитку переговорного процесу до України невдовзі може бути застосоване «правило Моше Даяна»: «ми з вами повністю погодимося, варто вам лише пристати на нашу точку зору».
Нових умов надання підтримки немає. Новими є обставини, в яких було сформульовано ці умови. Процедуру опрацювання Вашингтоном своєї позиції суттєво спростило й те, що у президентських виборах переміг чинний Президент: до Леоніда Кучми американцям не потрібно приглядатися, він для США — політик передбачуваний, вивчений. Втім, вищезгадані позиції, напевно, було б сформульовано США та західною спільнотою і в тому випадкові, якби переміг хто-небудь із конкурентів Кучми — довшим хіба що був би період перевірки та очікування.
Реалії «стратегічного партнерства» склалися так, що «вимоги поступово витіснили «поради». Реалії, які полягають у тому, що головним «стратегічним партнером» для США виступає вже не держава, а її Президент.
Особиста відповідальність зарезервована за Л. Кучмою не лише щодо ринкових реформ, але й стосовно боротьби з корупцією, під якою в США розуміють і «олігархії», і чиновницьке зловживання службовим становищем. Президент України мав щодо цього питання опрацьований текстовий ряд. Свій внесок у роз'яснення проблеми зробив і Євген Марчук — на зустрічах з «колегами» у ЦРУ та ФБР. На своє «не пійманий, — але злодій» американці мають отримати відповідь — вже не текстом, але діями.
Постановка питання про чистку «авгієвих стаєнь» означає, що Вашингтон більше не перебуває в лабетах ілюзії про «слабкого Президента» та «сильне олігархічне оточення». Незадоволення існуючим станом речей не означає, що дехто в США бажає, щоб на місце тих, чиї прізвища зараз складають «список олігархів», прийшли б сьогоднішні їхні критики, «кандидати в олігархи». Економічні реформи як універсальний американський політичний рецепт передбачають як один із можливих варіантів і включення визнаних «олігархами» осіб до процесу економічних змін. Зрештою, там уважно спостерігають не лише за тими, чиї прізвища не сходять зі шпальт української преси, але й за їхніми конкурентами, які вже після перемоги Л. Кучми зробили перші кроки у власному «олігархотворенні».
Щодо ВР, то в США розуміють, що частина депутатського корпусу країни, дійсно, не сприйматиме й ніколи не сприйме європейської орієнтації України, приватної власності й відповідно назавжди залишиться в полоні власних політичних забобонів. Найкращі й, напевно, єдині надії американців грунтуються на переконанні, що успіх швидких реформ приведе і до зміни виборчих орієнтацій українців, і відповідно до зменшення присутності у ВР України депутатів з клінічними особливостями. Аби уникнути блокування питання реформ проблемою парламенту, Вашингтон чітко дав зрозуміти, що український парламент є українською проблемою i що Америка наполягатиме на своїх умовах незалежно від поведінки депутатського корпусу країни. Водночас від США не варто очікувати підтримки ідей розпуску парламенту без призначення нових виборів та творення кишенькової Верховної Ради «а ля Лукашенко» — і сам Президент України заявив про неприйнятність такого варіанту на зустрічі з представниками американських бізнес-кіл у вашингтонському «Метрополітен-клаб».
На сьогодні офіційний Київ ще не знайшов адекватної форми реагування на американські вимоги. Не дивлячись на те, що частина київської політеліти поділяє або принаймні не виступає проти позиції США щодо реформ, обрана американцями форма жорсткості і взаємозалежності не всіма сприймається як адекватна формулі «стратегічного партнерства». Вашингтон свідомо творить дилему між задекларованим стратегічним партнерством та стосунками сателітного підпорядкування, реальність яких Київ має визнати. А Україна отримала право обирати, ким вона є: маленьким слоном чи великою мишкою. Те, що власну гідність Київ зараз змушений притлумити, не змінює суті питання — американцям, «докам» у своїй справі, не важко прорахувати, що «зараз» в українській політиці ніколи не триває достатньо довго.
Та аналіз становища, в якому перебуватиме Україна протягом найближчих півроку, зростання політичної небезпеки для Заходу, що її у Вашингтоні пов'язують з діями російського прем'єра В. Путіна, президентські вибори в самих США в листопаді 2000-го та критика республіканців неефективності зовнішньої політики адміністрації Клінтона, яка супроводжує американську виборчу кампанію — все це дозволяє ризикувати і змушує ризикувати самих американців. Цей ризик грунтується на переконанні, що правляча українська політична еліта укрiпилася у виборі європейського, точніше неросійського вектора розвитку своєї країни.
Багато з почутого в США було відомо українському Президентові та членам його делегації й напередодні поїздки. І сам Леонід Данилович, здається, не мав ілюзій, що його вашингтонський візит буде тріумфальним. Тому мало що зі сказаного в столиці США було принципово новим — хіба що акцент на те, що існуюча в Україні система влади робить відповідальним за успіх реформ особисто Президента України. І ще хіба що ледь стримуване нетерпіння американської сторони на цей раз таки домогтися від Києва принципових і рішучих змін.
Існуюча ситуація характерна й тим, що для України відкривається, справді, унікальний шанс опрацювати зі США рівень відносин, безпрецедентний для Центральної та Східної Європи. По-перше, геополітичне становище України, щоб не твердили критики такого підходу, завжди матиме безпрецедентне значення для офіційного Вашингтона чи, принаймні, для Пентагону. По-друге, в черговий раз відкараскавшись від російсько-білоруських обійм, Україна вкотре підтвердила, як мінімум те, що не хоче неєвропейського вибору. По- третє, визначення можливих україно-американських відносин як «безпрецедентних» зовсім не здається перебільшенням, коли згадати недавню історію, тобто те, через що у своїх відносинах проходили обидві країни — дискусії навколо ядерного статусу та ратифікації ДНЯО, проблему Севастополя з безперечною підтримкою позиції України в Раді Безпеки ООН Сполученими Штатами Америки. Ця країна не виявляла подібної активності щодо жодної з країн центральноєвропейського регіону.
Для того аби витворити такі стосунки, Київ повинен, у свою чергу, перестати вважати, що він іде «особливим шляхом» (раніше вважалося — «правильним») і сформулювати свою позицію, обдуману комплексніше, аніж сьогоднішня формула «гроші — товар — гроші — штрих», де товаром виступають українські реформи. Безперечно, потрібен допуск американських виробників на український ринок, участь американських інвесторів в українській приватизації — саме в цьому, в першу чергу, зацікавлені США. Та всього перерахованого вище може виявитися не досить і тоді, коли Київ не демонструватиме Вашингтонові конкретних дій, спрямованих на приватизацію та викорінення корупції, і тоді, коли ці конкретні дії не згадуватимуться в американських ЗМІ. Залишаючи за дужками аналіз того, чому саме Україна, а не якась інша країна була обрана американськими ЗМІ як «країна корупції», зауважимо, що репутацію країни навряд чи можна змінити іншим шляхом, окрім здійснення позитивних змін та демонстрації цих змін. Така робота з витворення позитивного образу України матиме виняткове значення і для успіху самих реформ.
Позиція Києва має вийти за межі реагування, витворення оманливих надзавдань, реалізація яких закінчується оглушливим тріском, за межі вирішення локальних, хоч і важливих проблем. Умови, викладені американцями, мають бути доповненi завданнями, сформульованими українською стороною — звичайно ж, з урахуванням того, на реалізацію чого може реально сподіватися наша країна. Зокрема, зняття поправки Джексона-Венніка та надання Україні статусу найбільшого сприяння у торгівлі має стати реальним результатом нелегкого американського законодавчого процесу, безперечно, за участю всіх впливових єврейських організацій — а це неможливо без активної участі української сторони.
Загалом, Київ повинен доповнити логіку американських чиновників, прозоро окреслену як ту, що в перший рік президентства ризикувати легше, аніж у наступні роки. У перші роки нового президентського терміну можна зробити те, що зробити в майбутньому, напередодні нових парламентських або президентських виборів, буде набагато важче. Наприклад, візит до України Папи Iоанна-Павла II. По-перше, Президент України обраний усіма громадянами України, різних віросповідань і має діяти в інтересах всіх конфесій. По-друге, візит першого римського первосвященика, який говорить українською мовою, безперечно, матиме надзвичайний ідеологічний ефект як в Україні, так і на Заході, особливо з урахуванням величезного політичного впливу Ватикану. По- третє, український Президент міг би «сплатити» цією акцією політичні «борги» Західній Україні, електорат якої в минулих виборах майже тотально проголосував за Л. Кучму. Зрозуміло, що візит навряд чи проходитиме поза, м'яко кажучи, настороженим ставленням до нього шанованих православних ієрархів, і саме тому такий візит має напередодні виборів менше шансів на успіх. Окрім того, варто швидко, не розтягуючи це в часі, вирішити питання щодо визнання президентським указом ОУН-УПА воюючою стороною, аби не дратувати громадську думку нескінченним затягуванням вирішення, справді, історичного питання і зробити ще один крок до громадського примирення в Україні. Те ж стосується визнання кримських татар корінним народом України. Жодний з подібних кроків не залишиться непоміченим у «зовнішньому світі» — як із погляду західних професійних аналітиків, української діаспори, так і з урахуванням суттєвих можливостей впливу кримськотатарської діаспори в меджлісі Туреччини та певних політичних колах Лондона та Нью-Йорка. Тільки активне використання Києвом наявних внутрішніх чинників дозволить активізувати, справді, результативну роботу — тим більше, що багато чого в Україні з цих питань вже зроблено. Інакше Україна ризикує «нариватися» на дедалi нові й нові формулювання нового й праведного вашингтонського закону — і річ лише в тому, аби не виникали пропозиції, від яких неможливо відмовлятися.
Спеціально для «Дня»
P.S. Свою точку зору про те, як виглядають сьогодні українсько-американські відносини, ви можете висловити, скориставшись звичайною або електронною поштою (e-mail: [email protected])
