Проходячи залами художнього музею в Базелі повз живописні
витвори імпресіоністів, романтиків і художників групи «Синій вершник»,
раптово в рафінованій експозиції помічаєш нервово-тривожну по-дитячому
складену з трикутників-чотирикутників «Віллу R» Пауля Клеє. Тут усе не
піддається будь-якій раціональній інтерпретації. (Чи все благополучно?..
Чи гармонійний?..) Дивлячись на картини Клеє, майже фізично відчуваєш оголеність
«людини із зідраною шкірою» — незграбність і колючість його малюнка, фантастику
й гротеск «дитячої» манери, в якій проявляє себе «неблагополучний» світ.
Роботи Клеє відрізняються поєднанням статики й динаміки
«неспокою» — немов відображення деструктивності гуркітливого світу. Це
живопис «того, хто бачить»; «видіння» заповнене «зображеннями в перспективі»,
візерунками ліній, декоративними плямами, вібраціями кольороутворюючих
струмів. Можливо, тому Пауль Клеє виглядає найактуальнішим художником нашого
часу (що не став, на жаль, більш гармонійним): немов живописне дзеркало
еклектичної свідомості сучасної людини, витканої з дисонансів, цитат, калейдоскопів,
кліпів, кольоропростору, що мерехтить сплесками.
Під час Першої світової війни Клеє служив на аеродромі.
Він укривав смертоносних «птахів» від ворога й ховав свої малюнки від командирів
— приховуючи внутрішнє в таємниці від зовнішнього. «Відкриття через приховання»
— ця фраза Хайдеггера дуже співзвучна тому, що відбувається і в житті Клеє,
й на його полотнах, прозріння яких виникає з приховання явного (зовнішнього)
й зустрічі його з потаємним (внутрішнім). «Мистецтво не наслідує реальності,
воно розкриває реальність», — написав художник у «Творчій сповіді». Клеє
розкриває реальність, у якій нічого не відбувається, компонуючи різні елементи
(місяць, літери, годинник, риби), де глядач потрапляє в заворожливе поле
поєднання непоєднуваного (місяць, літери, годинник, риби...) Власне, вся
еволюція творчості Клеє йшла з дійсності в сон — від веселої іронії до
загадкових спогадів ніколи не баченого, тікаючи від предметних образів
у максими й архетипи.
Століття, що минає, стомлено озирається, перегортаючи пожовклі
сторінки. Прочитано післямову, але ще миготять коментарі й примітки — «книжка
з картинками» скоро повернеться на полицю. Залишаються «видіння», в яких
усе відбувається насправді, залишається «сенс», відображений у «будиночках
із трубою». Чи все благополучно?.. Чи гармонійний?.. Чи не забагато чорних
воронів закриває небо?..
