В'ячеслав КРИШТОФОВИЧ-молодший
У Києві пройшов гарячий джазовий тиждень. І справа зовсім
не у нашому традиційному «Осінньому джазовому марафоні». Як мовиться, марафони
бувають різними, і нехай уже кожен сам для себе вирішує, що до чого. Київ
відвідали два абсолютно різних музиканти світового рівня: прекрасний польський
вокаліст, блискучий екстраверт і художник Марек Балата зі своїм джазовим
тріо, а потім — чудовий нью-йоркський піаніст фінського походження, інтроверт
Міка Похйола. Отже, по порядку.
МАРЕК БАЛАТА — ЛЮДИНА З ПЛОТІ Й КРОВІ
Петру Козакевичу — директорові Польського інституту у Києві
— ми зобов'язані приїздом Марека Балати, польського вокаліста, якому вже
десятки років немає рівних на батьківщині і якого у світі називають «європейський
Боббі МакФеррін». Порівняння, звичайно, втішне, але це лише ярлик, який
не розкриває повною мірою обдарування Балати. Його голос — це інструмент
із діапазоном від насиченого тенора до труби із сурдиною і свистячої скрипки,
від шепоту до крику. До того ж технічно назвати це джазом складно: для
випускника краківської академії мистецтв за класом графіки, музика — це
просто спосіб найкращого самовираження, а на що це схоже стилістично, вирішувати
нам — слухачам.
У Києві Марек Балата запропонував надзвичайно розмаїту
для себе програму. Передусім він майстер скету, імпровізаційного співу
без слів. Крім того, він виконував Шопена, джазові стандарти (з текстами)
і просто пісні польською. «Я тут уперше і не знаю, коли буду наступного
разу і чи буду. Тому найкраще показати репертуар у всьому його розмаїтті.
Я не міг дозволити собі запропонувати концерт тільки на одну тему і хотів
би апелювати до найширшої української аудиторії».
І дійсно, представивши концерти як джазові, організатори
значно звузили діапазон можливої публіки. А даремно, тому що не так важливо,
розумієте ви цю музику чи ні: вона зачаровує навіть «нелюбителів» вокального
мистецтва. Марек Балата веде слухачів за собою. Він ширяє десь під стелею
залу, і ти — разом із ним. Іноді може здатися, що Марек використовує свої
феноменальні вокальні можливості аж надміру. Принаймні зазвичай так вважається.
Та, по-перше, чуттєве і тонке вокальне буйство Балати посилюється рідкісним
артистизмом і почуттям гумору, без якого ця музика багато в чому програла
б. А, по-друге, хто сказав, як «треба» і що таке «зазвичай»? Це — мистецтво
Марека Балати, де він собі господар, і де діють тільки його закони.
«На мою адресу нерідко можна почути й критичні зауваження,
особливо на батьківщині, — признається музикант. Дехто з поляків хотів
би, щоб я співав як американець. А американці, коли я був у Штатах, раділи
тому, що я залишився собою. Адже у них вистачає своїх чудових «американських»
артистів. Коли я виступав у Братиславі, слухачі підходили після концерту
й говорили, що я співаю від серця. І коли мій друг, американський музикант
Арт Ленді, називає мене «сердечним вокалістом», мені, безперечно, приємно.
Було б добре, щоб саме так і залишилося. Хоч іноді я використовую «body
language» — мову тіла. Щоб усі знали, що я чоловік, людина з крові і плоті».
Крім цього, Марек Балата працює як художник-графік, любить
влаштовувати різні аудіовізуальні перфоманси і взагалі — він художник,
для якого така річ, як синтез мистецтв — природний стан. «Я думаю, що інтелект
та інтуїція у парі працюють заради добра й любові. Адже мистецтво — це
творення нової реальності на вищому рівні. Спробував би я пояснити, у чому
полягає моя артистична концепція, довелося б розказати все про мої композиції
та аранжування. А звідки вони беруться, невідомо. Це як голос серця. Оскільки
я віруюча людина, можу лише сказати, що світло, яке є у кожному з нас,
наказує мені це робити.
І весь мій маніфест полягає у тому, щоб за допомогою формальних
засобів показати основу, підмурівок, на якому я зростав і розвивався. Це
класична музика, джаз. Це ті краї у світі, де я бував, це моє рідне село.
Тому тематика, мелодія і гармонія апелюють до мого світу. А спів без слів
— спосіб розповісти про нього, а також говорити про цілий світ і інших
людей. От і все. Щоб сказати більше, мені доведеться заспівати».
Певна внутрішня концепція все ж очевидна. Не знаю, наскільки
музичні художні витвори Балати (питанням про те, чи бачить він кольори,
коли співає, його дістали буквально всі), а у тому, які картини він пише
своїм красномовним безсловесним вокалом, могли пересвідчитися всі бажаючі.
(Не даремно один з його кращих альбомів називається Voice Paintings — «Картини,
написані голосом».)
Шкода тільки, що клуб «Бадді Гай», де відбувався один із
концертів артиста, виявився тісним для голосу Марека Балати. Іноді здавалося,
що низька стеля не дає злетіти і стіни ось-ось тріснуть. Обійшлося без
руйнувань, але у ніч після концерту лід на вулиці розтанув.
МІКА ПОХЙОЛА: СТЕЖТЕ ЗА ЛІВОЮ НОГОЮ
Якось до Олексія Когана підійшла співробітниця фінського
посольства Каті Хейська і скромно запропонувала привезти до Києва фінського
музиканта. Ним виявився 28-літній піаніст Міка Похйола, який уже чотири
роки живе у Нью- Йорку, грає у найпрестижніших тамтешніх джазових клубах
і вже має дуже переконливі позитивні відгуки у кращих джазових виданнях.
Всіх, звичайно ж, насамперед цікавило, як молода людина
зі спокійної Фінляндії почуває себе у божевільному Нью- Йорку. Цілком нормально.
Він сам трохи «того»: у 15 років поїхав із Гельсінкі вчити музику до Стокгольма,
у Швецію, а у 22 роки вже був у Бостоні, у школі Берклі. Так що у Нью-
Йорку він тепер як вдома. Більше того, серед величезної кількості не гірше
навчених музикантів він став одним із тих, кого помітили. «Мені поталанило»,
— говорить Міка. Втім, певно, справа ще і в тому, що йому є що сказати.
Як зауважило одне впливове видання, він робить дійсно оригінальну і самобутню
музику, що в наш час конформізму вже саме по собі означає дуже багато.
У Києві він грав у супроводі харківських музикантів — контрабасиста
Дениса Дудка та барабанщика Олександра Лебеденка (постійних учасників квартету
Володимира Шабалтаса). Вони чи не єдині тут, хто зміг би скласти гідну
компанію піаністу. «Ці хлопці просто прекрасні — одні з найкращих музикантів,
з якими мені доводилося грати, — говорить Міка. — У Дениса чудовий слух
і відчуття часу. У Сашка просто ідеальне відчуття свінгу. Хотілося б якось
продовжити цю співпрацю». На деяких композиціях у колектив дуже непогано
вписався саксофоніст Віталій Іванов. Своїм партнерам Похйола дав багато
свободи, бо знає, що такі музиканти здатні привнести до його музики багато
нового, поглянути на неї по-іншому. Тож іноді було цікаво слухати ритм-секцію
саму по собі.
Міка не раз визнавав, що йому не настільки важливо бути
оригінальним, як щирим. «Коли я думаю, яку музику мені грати, я повинен
максимально відмежуватися від усіх зовнішніх чинників: що грали, хто і
як грає зараз. Наприклад, я люблю танго (воно у Фінляндії дуже популярне)
і не проти зіграти кілька таких композицій. Навіть якщо у мене немає того
«аргентинського відчуття». Дуже важливо тримати двері відкритими для усього
цікавого. Я концентруюся на вираженні того, що мені здається справжнім.
Що не витікає з якоїсь звички, манери або натягнутої ситуації, на зразок
«а зараз пограємо джаз». Знаєте, буває такий фальш — бути «крутим» джазменом
і намагатися напустити такого «блюзу». Коли ти хочеш гратися у Майлза Девіса
і щосили демонструєш, що ти інший, оригінальний. У музичному середовищі,
навіть у класичній музиці, відбувається маса подібних речей. Тому оригінальність
сама собою мене не цікавить, оскільки вона означає концентруватися на своєму
«его» і на тому, щоб бути «іншим». Адже я не дуже відрізняюся від вас.
Ми вдихаємо одне повітря, споживаємо однакову їжу. Чому музика має бути
зовсім різною? Коли ти чесний, оригінальність приходить автоматично, просто
з твого досвіду і погляду на речі».
За інструментом Похйола нерухомий і серйозний. Емоції видає
лише ліва нога, що «вступає» у найвідповідальніших і вдалих моментах. Іноді
він іронічно примружується і жартує (мімікою і акомпанементом) над партнерами,
коли ті ведуть соло. За всією його серйозністю криється досить багато самоіронії.
Попри уявну простоту, його музика досить складна й інтроспективна, у ній
багато пластів і суто професійних химер (на компактах і концертах він виконує
лише свої композиції, хоч у Києві зіграли кілька чужих). Міка знаходиться
на своїй хвилі. І щоб сприйняти його музику повною мірою, треба докласти
трохи зусиль, щоб цю хвилю піймати. Інакше ви, хоч і почуєте класний джаз,
все одно будете жартувати з приводу «гарячих фінських парубків». Щоправда,
йому, видно, дійсно байдуже, що про нього скажуть. Граючи свою музику,
він просто насолоджується імпровізацією. Для цього у Міки, за його власним
переконанням, є все необхідне — знання, уява, концентрація і везіння. А
ще треба бути трохи божевільним. «Музика — це наркотик, який по- своєму
руйнує твоє життя. І він, я б сказав, сильніший, ніж релігія, тому що віросповідання
можна змінити, а підсівши на такий наркотик, як музика, дуже важко змінитися.
До речі, через те я не належу до жодної з релігій. Однак бути трошки божевільним
також означає мати досить сміливості, щоб щоразу порушувати непорушні правила».
Дивна річ — після його концерту в Києві знову було значне
потепління.
