Сама держава спричиняє й практикує «давання хабарів». Наприклад, елементарно простих — підвищена плата за терміновість оформлення будь- чого. Чим не приклад для наслідування?! Тому паспортистки беруть хабарі за прискорену заміну паспортів. Плата за «прискорення» стала масовим явищем у всіх гніздах чиновників. Або хабарів масштабних — дуже підвищені на загальному тлі пенсії державним службовцям. А привілеї як різновид узаконеного хабаря від держави? А нагороди за «досягнення», в яких при занепаді економіки доводиться щиро сумніватися? Й вінець усьому — купівля голосів виборців хабарями-обіцянками.
При аналізі хабарництва з економічних позицій треба вийти з вельми простої формули доходів індивіда: Д=З+Х, де Д — доход, З — зарплата (пенсія), а Х — ікс. Уявляється, що саме ця формула є нашою національною особливістю, оскільки відбиває процес виживання.
Коли ж зарплата або пенсія нижчі за межу біологічного існування, коли їх не виплачують або людина не має роботи, то виникає нагальна потреба знаходити «ікси». Їхній перелік величезний — від спекуляції на тротуарах і ринках до крадіжок і пограбувань. Саме тут міцно сидить і хабар. Якщо зарплата чиновника нагадуватиме допомогу по безробіттю, то потяг до хабарів вбиватиме мораль! І ніякі благі проповіді тут не допоможуть.
Сьогоднішня боротьба з хабарями чимось нагадує епізод двобою Дон Кіхота з вітряками: «Дивись, Санчо, ось ці злі велетні!» По суті, наші рицарі, поки що Сумного Образу, в економіці борються не з причинами, а з наслідками. Хабарі й інші ікси в доходах можуть зникнути за однієї умови — коли в них не буде потреби.
